Зона покриття
Шрифт:
— Наталі, припини, — промовив Ґреґорі стомленим голосом.
Але Наталі не замовкла, і Клай збагнув, що у цій маленькій сцені було таким гнітючим. Не те, що на нього — посеред глупої ночі — кричала жінка, яку виснаження та жах довели до параноїдального стану, це можна було зрозуміти і пробачити. Всередині все захололо від того, що люди просто проминали їх, розмахували ліхтариками і тихо розмовляли між собою у своїх групках, зрідка перекладаючи валізи з однієї руки в другу. Якийсь шмаркач на задрипаному мопеді маневрував між уламками та купами сміття, і люди поступалися йому дорогою, щось незадоволено бурмочучи услід. Клай подумав, що всім було
Ніхто навіть не потурбувався прокричати «Так йому, дамочко!» або «Чуваче, скажи їй, хай ступить пельку!» Вони просто йшли собі далі.
— ...діти — це все, що у нас є, і це така відповідальність, якої ми не просили, ми й про себе не можемо якось подбати, у нього кардіостимулятор, і що скажете нам робити, коли сяде батарейка, хотіла б я знати!? А ще й ці діти! Хочете дитину? — Вона дико озирнулася навкруги. — Гей! Кому дитину?
Дівчинка заворушилася.
— Наталі, ти турбуєш Порцію, — сказав Ґреґорі.
Жінка на ім'я Наталі розреготалася.
— Стули своє хавало! Весь світ на вухах стоїть! — Люди довкола продовжували торувати Шлях Біженців. Ніхто не звернув уваги, і Клай подумав: «Ось як ми поводимося. Це природно, коли випадає дно. Коли камери не знімають, будинки не горять і Андерсон Купер не говорить: «А на зв'язку з нами знову студія CNN в Атланті». Це природно за обставин, коли Міністерство внутрішньої безпеки розпущене з причин всезагального безуму».
— Дозвольте мені взяти хлопчика, — сказав Клай. — Я понесу його, доки ви не знайдете чогось кращого, щоб його покласти. Той візок геть ні до чого не придатний. — Він подивився на Тома. Той мовчки знизав плечима і кивнув.
— Тримайтеся від нас подалі, — сказала Наталі, і раптом в її руці з'явився пістолет. Невеликий, може, всього лише двадцять другого калібру, але навіть такий може наробити лиха, якщо куля влучить у потрібне місце.
Клай почув, як по обидва боки від нього витягають зброю, і зрозумів, що Том і Аліса спрямовують на Наталі дула пістолетів, взятих у будинку Нікерсонів. Схоже, тепер це теж було нормально.
— Заберіть пістолет, Наталі, — сказав він. — Ми вже йдемо.
— Ви сто пудів маєте рацію, чорт вас забирай, — відказала вона і поправила вільною рукою неслухняну прядку волосся, що лізла в око. Здавалося, вона не усвідомлює, що молодий чоловік і ще молодша жінка з компанії Клая тримають її на мушці. Тепер люди, що проходили повз них, все-таки звертали увагу, але єдиною їхньою реакцією було прискорення ходи, щоб трохи швидше оминути місце сутички і можливого кровопролиття.
— Ходімо, Клаю, — спокійно промовила Аліса і поклала вільну руку на його зап'ястя. — Поки когось не застрелили.
Вони знову рушили. Аліса йшла, тримаючи Клая за руку, наче він був її хлопцем. «Просто невеличка прогулянка опівночі», — подумав Клай, хоча не мав жодного уявлення, котра зараз година, і йому було байдуже. Його серце скажено калатало в грудях. Том ішов поряд із ними, але
до наступного повороту просувався спиною вперед, тримаючи пістолета напоготові. Клай подумав, що Том хоче встигнути вистрілити у відповідь, якщо Наталі все ж вирішить скористатися своїм пугачем. Тому що в ці часи, коли телефони вимкнені до подальшого сповіщення, стріляти у відповідь — теж звичайна річ.Перед самим світанком, йдучи трасою-102 на схід від Манчестера, вони почули музику, дуже тиху.
— Ісусе, — сказав Том, зупиняючись на ходу. — Це ж «Прогулянка слоненяти» [28] .
— А що воно таке? — зацікавлено запитала Аліса.
— Інструменталка для великого оркестру, ще того періоду, коли бензин був по двадцять п'ять центів. Лез Браун і його «Знаменитий оркестр» чи хтось на зразок нього. У моєї матері була платівка.
[28]
«Прогулянка слоненяти» (англ. Baby Elephant Walk) — мелодія, написана 1961 року композитором Генрі Манчині.
Двоє чоловіків порівнялися з ними і спинились, щоб перепочити. Обидва були літніми, але виглядали бадьоро. «Наче двійко листонош, що недавно вийшли на пенсію, а тепер пішли у похід і досліджують котсволдські гори, — подумав Клай. — Де б вони не були». Один ніс рюкзак — не звичайний, а великий похідний, натягнутий на раму, що сягав до пояса, — а в іншого був наплічник через праве плече. Через ліве було перекинуте щось схоже на вінчестер тридцятого калібру.
Похідний Рюкзак стер передпліччям піт зі зморшкуватого чола і сказав:
— Може, у твоєї мами й була версія Леза Брауна, синку, але швидше за все то був Дон Коста чи Генрі Манчині. Їх любили у народі. А це... — Він схилив голову в той бік, звідки линула ледь чутна мелодія. — ...це Лоуренс Вельк, голову даю на відсіч.
— Лоуренс Вельк, — видихнув Том мало не з благоговійним трепетом.
— Хто? — здивувалася Аліса.
— Послухай цю слонячу прогулянку, — сказав Клай і розсміявся. Він почувався втомлено і кепсько. На думку спало, що та музика страшенно сподобалася б Джонні.
Похідний Рюкзак зміряв його поглядом, у якому читалася легка зневага, і знову звернувся до Тома.
— Це Лоуренс Вельк, точно. Мої очі вже й наполовину не так добре бачать, як раніше, але зі слухом усе в нормі. Ми з дружиною дивилися його шоу кожного клятого суботнього вечора.
— Для Доджа тоді теж були непогані часи, — додав Наплічник. Більше він нічого не сказав протягом усієї розмови, і Клай не мав жодного уявлення, що 6 це могло означати.
— Лоуренс Вельк та його «Оркестр шампанського», — сказав Том. — Подумати тільки.
— Лоуренс Вельк і його «Композитори шампанського», — виправив Похідний Рюкзак. — Господи Ісусе.
— Не забувайте про сестер Леннон і чарівну Алісу Лон, — сказав Том.
Примарна музика на віддалі змінилася.
— А це вже «Калькутта», — визначив Похідний Рюкзак і зітхнув. — Ну добре, ми пішли. Приємно було провести з вами час цього дня.
— Ночі, — виправив Клай.
— Ні, — заперечив Похідний Рюкзак. — Зараз це — наші дні. Невже ви не помітили? Гарного вам дня, хлопці. І вам, маленька леді.