Живий звук
Шрифт:
— Боюся, — я не брехав.
— Посадіть.
Якісь рухи довкола — і ось мене вже піднімають під руки й саджають верхи на табуретку, невідомо звідки принесену. Дочекавшись, поки я випростаюсь і почну рівно дихати, Каракай жестом звелів нукерам відійти далі, а сам почав походжати переді мною, далі не виймаючи рук із кишень.
— Нарешті ми познайомилися, — мовив він нарешті. — Треба було тобі, Вараво, ще тоді з нашими їхати. Коли тебе, як людину, запрошували. Я міг би наказати, аби тебе запхали в багажник. Звідти б ти не втік. Тільки ж я думав, ми зможемо по-мирному розібратися. Тебе навіть за руль пустили.
— Для чого? — видихнув я. — Це справді якось не теє…
— А воно в цьому житті, хлопче, все якось не теє. Хочеш — вір, не хочеш — іди в задницю, але якби тоді, пару днів тому, ми з тобою про все домовилися, ти б назад поїхав на тій самій машині. Сам, без ансамблю. Без конвою, в смислі. Це тобі така була б компенсація. На твоїй же купі брухту вже їздити не можна.
—
— Додумався, — кивнув Каракай. — Ти взагалі, Вараво, дуже розумний. Мало того, що на дно заліг — із собаками не знайдеш, так іще якимось хріном цю Лисицю, лесбійку погану, вирахував. Перед Райкою стояла чітка задача: про будь-які спроби встановити з нею небажаний контакт із проханням поговорити про Сонцеву негайно повідомляти Анжелі. Чесно скажу, бажаючих знайти через неї Сонцеву було останнім часом багато. Але коли побачення їй призначив саме ти, я вирішив валити руду — надто небезпечною тепер вона ставала. Слухай, може, повідаєш нам, нарешті, що ти там за ці дні вибігав і за яким чортом тобі знадобився раптом мій друг Антон Назаров.
— Значить, він теж повідомив свого хазяїна, тобто — вас, про мій дзвінок.
— Нічого ти не навчився ані за цей тиждень, Вараво, ані за всі свої тридцять з гаком років, — картинно зітхнув Каракай. — Тобі ж кілька разів роги ламали. Мусив знати, що Назаров у цьому конкретному випадку ходить піді мною. Хоча загалом я йому ніякий не хазяїн, це правда. Просто іноді його ресурс мені потрібен…
— Концерти в клубах, які ви контролюєте.
— Правильно. До речі, кінчай мені «викати». Скоро ми станемо дуже близькими, можна сказати — рідними людьми, тому сміливо можеш говорити мені «ти».
— Добре, — легко погодився я, не зовсім зрозумівши, правда, що він мав на увазі, обіцяючи стати моїм родичем. — Коли концерт, плата за вхід у кожний клуб, де він відбувається, береться чисто символічна. Але така шара стимулює продаж екстазі, коксу та іншої клубно-дискотечної гидоти, правильно?
— Хороший маркетинговий хід, — знову кивнув Каракай. — Ніхто не додумався, зуб даю. Це моє ноу-хау.
— А Бобров із… тобою, — перше «ти» на адресу Каракая далося важкувато, — працювати відмовився з принципу, правильно?
— З наркошами, котрі намагаються стати повноцінними членами суспільства, домовлятися про щось дуже важко. Тут ти теж правильно вирахував. Я, наприклад, сам вважаю наркоту гидотою. І серйозно ніколи нею не захоплювався. Ти як журналіст бачив хоч одного алкоголіка — директора лікерно- горілчаного заводу? Або алкоголіка-винороба? Чи власника кондитерської фабрики, який обжирається своїми ж цукерками та тортиками і дожерся до порушення обміну речовин? Чи, скажімо, виробника ковбас, який тими ковбасами блядськими запихається? Той, хто придумав горілку, Менделєєв чи хто там ще, невже нічого не знали про алкоголізм? Ну, а наркомани, пожирачі таблеток чи нюхальники благородного білого порошку — невже не знають, чим усе це закінчиться? Але люди хочуть бухати, хочуть жерти ковбасу і цукерки — і сидять на наркотиках. Є споживач — є виробник. Є виробник — є продавець.
— Не переконав.
— А я й не збираюся! — реготнув Каракай. — Хто ти такий і що ти можеш? Написати статтю про те, що накотики — суспільне зло? Доведи це хлопчикам і дівчаткам, готовим до ранку стрибати в моїх або якихось інших клубах під музику, зарядившись маленькими кольоровими таблеточками. Тільки я їм приношу ще більше радості: свою улюблену музику вони можуть слухати безкоштовно або — майже безкоштовно. Тому тягнуться до Каракая люди, тягнуться. Особливо любить мене наша прекрасна молодь, — він вишкірився і став навпроти мене, поставивши ноги на ширину плечей. — Так є і так буде. Пишіть, говоріть, кричіть, створюйте громадські організації, партії, рухи, влаштовуйте громадські слухання — поки наркотики модні, я завжди матиму вдячних покупців.
— Не збираюся тут і тепер писати продовження віршика товариша Маяковського про що таке хорошо і що таке погано. Якщо молоді та дорослі придурки нікого не слухають і готові труїти та калічити себе — хто їм лікар? І хоч сто разів кричи їм: «Стоп — наркотик!», вони все одно будуть ржати мені в морду й показувати пальцем: гляньте, мудак непросунутий, від водяри далі балдіє, а водяра — бичачий кайф. Ну, в такому дусі, — я посовався на табуретці, живіт ще болів після екзекуції. — Але мене тепер цікавить одне окремо взяте вбивство. Не Раї Лисиці, упокой, Господи, її грішну душу. Микола Бобров…
— Цей склеїв би ласти рано чи пізно! — перервав Каракай. — Знову підсадити його на кокаїн виявилося дуже просто. Це в нього не перший зрив, і ніхто не знає, скільки б разів після того він ще зривався перед смертю.
— Тим не менше, ти звелів її прискорити, — тепер я говорив обережно, старанно контролюючи кожне своє слово, аби все, сказане мною далі, виглядало логічним. — Бобров у жодному разі не був білим та пухнастим дядечком, який всюди ходив і
волав: «Алло, ми шукаємо таланти!». Швидше, такий собі Карабас Барабас, від якого періодично тікали ляльки. Він не поводився з ними по-людськи, хоча не розумів цього й вважав себе зрадженим. Ось тільки одна лялька не зрадила цього доктора лялькових наук. Знаєш чому, Каракай? Артисти, котрі рвали стосунки з продюсером Бобровим, були таки артистами. Хтось — кращим, хтось — гіршим, хтось просто мав амбіції. Галя Чепелик, з якої Микола Бобров зробив Анжелу Сонцеву, таких амбіцій не мала. Бо, за великим рахунком, артисткою не була. Не мала жодних талантів у житті, крім лялькового личка, красивих круглих грудей, довгих струнких ніг і слабенького передка. Ти це знаєш без мене, тут таємниці не відкрию. Свого часу Наталка Зима дала тобі, як потенційному новому партнерові, повний розклад про свою шкільну подругу.Я замовк, даючи Каракаю посил — тепер, мовляв, твоє слово.
Але він дивився на мене, мов на цікаву комаху, схиливши голову набік, і мовчав. Його нукери взагалі не подавали ознак життя, і в мене склалося враження, що вони взагалі не зовсім розуміють, про що тут їхній хазяїн тре із цим лохом, якому ціна — три копійки. І я повів далі:
— Наталку Зиму природа трошки обділила. Вродливою її не назвеш — ніс довгий, червоні цятки на обличчі, схожі на гнійники чи взагалі якусь заразу. Її, до речі, шкільна малишня так один час і дражнила — Натка Зараза. Недовго, правда, — подружку однієї з шкільних красунь якось не випадає так гнобити. Крім того, Зима росла закомплексованою дівчинкою. Складна родинна ситуація, потяг до дівчаток, який вона надто рано в себе виявила і надто швидко зрозуміла, до чого може призвести пригнічення власної сексуальної орієнтації. Коротше, там є з чим працювати психологам, психіатрам, психоаналітикам, сексопатологам — було б бажання. Тільки в природі, як ти, мабуть, знаєш, — зараз я звертався тільки до Каракая, в задниці маючи цих його службових собак, — усе збалансоване: красуня Галя Чепелик обділена талантами й дурненька, негарна закомплексована Наталя Зима — розумна, навіть хитра, а ще — талановита. У неї чудовий голос і вокальні дані, про які мріють учителі музики. Вона боїться себе, бо знає — з такими зовнішніми даними «зіркою» не буде, та й не зможе вийти на сцену. Навіть не на сцену — просто перед людьми співати не зможе. Не переламає себе.
— Це ти сам придумав чи хтось тебе просвітив? — поцікавився Каракай.
— З деяких пір я ніби драматург, — скромно відповів я. — Тому додумую характеристику образу на основі вихідних даних, які зібрав як журналіст. Якщо помилюся, то лише в деталях. І потім — Зиму, сподіваюсь, все ж таки колись обстежать. Хоча б у тюремній лікарні.
— Валяй, трави далі, — криво посміхнувся Каракай.
— Це я виклав передісторію проблеми. А історія її в тому, що Зима, очевидно, закохалася в свою подругу Чепелик. Та ж, у силу обмежених розумових здібностей, не змогла вчасно це зрозуміти. Присутність Наталі поруч лише зайвий раз відтіняла її особисту вроду. До того ж подружка виявилася згодом дуже корисною. Адже це Наталка запропонувала фокус із піснями. Записали в невеличкій приватній студії з десяток чи півтора улюблених народом шлягерів у її виконанні. Потім цю фонограму вмикали, випускаючи на кабацьку сцену лялечку Галочку, і все — нова співачка готова. Навіть назвали цю солістку по-гламурному — Анжела Сонцева. Ну, не Галкою ж Чепелик її іменувати! У чернівецькому ресторані повелися на це спочатку з цікавості. Своїх грошей ніхто ні за що не платив, а подивитися, що з того вийде, кортить. Вийшло навіть дуже непогано. Не ідеально, але хто в кабаку звертає на якусь ексклюзивну якість виконання чи інші деталі? Тоді Галя Чепелик уперше почала відчувати себе реальною «зіркою». Ну, а Наталя Зима, очевидно, вирішила — для подруги зробила надто багато, можна сподіватися на якісь почуття. Тільки хера з два! Галя крутила з одним тамтешнім барменом, серйозно крутила. Наталка якось не витримала, влаштувала просто на кухні скандал, який більше нагадував сцену ревнощів. І спочатку всі думали — дівчата зійшлися через хлопця. Потім найкмітливіші просікли: не все так просто, там інші заморочки. Зиму тихцем звільнили. Не вигнали, просто порадили поміняти роботу. Чепелик далі співала під подружчину фонограму, не переводитися ж їй зі співачки знову в офіціантки. Хто знає, чим би все це скінчилося, якби буквально через тиждень чи два після тієї історії в чернівецькому ресторані «Водограй» не вирішив повечеряти київський музичний продюсер Микола Бобров. — Я перевів подих і продовжив: — Тут задачка ускладнюється. Бобров прекрасно розбирається в співаках і чує голос, який при докладанні певних зусиль можна з часом зробити золотим. Та й дівчисько, котре тупцяє на малесенькій сцені та акомпанує загальному жуванню, зовні так нічого. Розмови Боброва і Сонцевої-Чепелик ніхто не чув. Але за тиждень Галя звільнилася. А через рік про Анжелу Сонцеву говорили як про нове відкриття Боброва. Думаю, сталося таке: Галя все йому розказала, і Бобров вирішив не відступати. Зрештою, роззявляння рота під фонограму — це формат сучасної естради. У Галі була яскрава зовнішність. У Наталі — голос. У Боброва — вміння, досвід та зв’язки. Ось і виник новий естрадний проект під назвою «Анжела Сонцева». Цікаво?