Збігло літо
Шрифт:
— Але ж він ще хлопчик, — сказала Мері. — Його не приймуть на роботу.
— Може, один з тих чоловіків — його батько чи дядько.
Мері засумнівалася в правдивості Саймонових слів. Не схоже, що хтось із тих двох був хлопцеві рідня. Коли вони висадилися з човна, хлопець так боявся їх, як бояться тільки чужих. До того ж вони втекли без оглядки, залишивши його напризволяще.
— Вони, мабуть, пакистанці, — сказав Саймон. — Мій тато каже, що більшість із тих, хто висаджується тут, з Пакистану. А іноді з Індії.
— А що з ними буде?
Саймон стенув плечима.
—
— Це просто підло так з ними поводитись! — обурилася Мері. — Виходить, що коли вони не можуть знайти роботи в своїй країні, то їм залишається помирати з голоду. Хіба не так?
— Мій тато каже, що в цьому не треба бути сентиментальним, — відповів Саймон. — Є закон. А люди зобов’язані дотримуватися закону.
Саймон говорив так спокійно, ніби йому все це було байдуже. Мері глянула на нього й відчула, що в неї аж мурашки побігли по тілу. Як вона помилилася в Саймонові! Може, він і справді знає, що робити, але не так, як вона думала. Він не допоможе їй сховати хлопця! Адже батько в нього поліцейський! Він піде й розкаже про все батькові, — бо є закон! — і хлопця заберуть та й посадять у тюрму.
— Ти краще йди звідси, — сказала вона. — Забудь про все, що тут було, і йди.
— Що з тобою? — Саймон був приголомшений.
— Просто я передумала. Я сама потурбуюсь про нього і не хочу, щоб ти мені допомагав.
— Але що ти робитимеш?
— Не твоє діло. — Мері тупнула ногою, відчуваючи, як у грудях в неї закипає лють. — Буде краще, якщо ти не знатимеш, правда ж? Бо мої дії можуть суперечити твоєму дорогоцінному, гнилому законові. Я можу зробити щось неправильно! Хіба не так? Коли ти такий обмежений формаліст, тобі краще не знати!
Кутики його уст заворушилися, ніби він намагався стримати усмішку.
— Ти ж сама попросила мене…
— Я не знала тоді, що твій батько поліцейський.
З якоїсь причини цей доказ виявився для нього переконливим.
— Гаразд, — сказав він s, повернувшись на п’ятках, пішов геть. Шия у нього стала багрова.
— Якщо скажеш кому-небудь, я вб’ю тебе! — крикнула йому вслід Мері, але він не обернувся.
Вона почекала, поки він зник з очей, тоді, нагнувшись, заглянула під кабінку й покликала хлопця. З дальнього кутка він уже підповз до самих сходів. Мері аж злякалася, побачивши його так близько: він ніби підслуховував.
— А тепер вилазь, — сказала вона. — Все гаразд, він уже пішов.
Мері простягла до нього руку і, на її подив, він простягнув свою, дозволивши допомогти йому. Коли хлопець став на ноги, він був майже однакового з нею зросту, але худіший. А зап’ястя та обличчя в нього були такі тонкі й мізерні, що вона відчула себе незграбною. Мері посадила його на сходинку й з допомогою носової хустини обмила його морською водою з відра.
— Ти, мабуть, голодний? — запитала вона. — По-перше, я повинна роздобути для тебе щось попоїсти. Не багато, бо тебе знову занудить, а так, щоб хоч трохи підкріпитися. Тебе, мабуть, у човні
закачало. Я якось пливла човном у Францію, то мене весь час нудило. А буває, мене нудить без будь-якої причини, і тоді тітка Еліс каже, що це від перезбудження. Нічого, трохи поспиш — і тобі стане краще. Ти можеш поспати в кабінці, я постелю рушники, щоб тобі було зручно, а тим часом я придумаю, що робити далі, бо ти, мабуть, не хочеш, щоб тебе посадили в тюрму або вислали назад у Пакистан, правда ж? Отже, слухайся мене, лежи тихо, не шуми і не бійся…Мері виполоскала носову хустину у відрі. Тепер хлопчик став чистий, від нього вже не пахло, але сорочка намокла, прилипала до тіла під поривами вітру, й він тремтів від холоду.
— Зніми сорочку, — порадила Мері. — Від мокрого одягу можна захворіти. Я дам тобі свою жакетку. Вона, правда, завелика на тебе, але тобі одразу стане тепліше…
Він тільки дивився на неї і мовчав. Мері зїтхнула: який сенс говорити до нього, коли він зовсім не розуміє її? Нащо марнувати час, замість того щоб вирішувати що робити далі?
Вона вилила воду з відра й розстелила сушитися на камені хустину. Сонце уже сховалося, і тепер на обрії виднілася тільки блідо-жовта смужка. Небо було вкрите легкими пірчастими хмарами й здавалося мармуровим. Наближався час вечері, і на неї вже чекали вдома Якщо вона запізниться бодай на десять хвилин, тітка Еліс почне хвилюватися, а коли тітка Еліс хвилюється, вона може подзвонити і в поліцію.
Мері знову зітхнула й повернулася до хлопчика.
Він уже зняв свій піджак і тепер розстібав сорочку.
Спочатку вона не надала цьому значення, оскільки була заклопотана своїми думками про тітку Еліс і поліцію.
І раптом її ніби вдарило громом.
— Виходить, ти мене розумів? Весь час?
Він не відповів, його худорляве личко було непроникливе. Він зняв із себе сорочку й простяг тонку тремтячу руку, щоб узяти жакетку. І тільки тоді, коли Мері, знявши жакетку, віддала її хлопцеві, той, одягнувши її через голову, нарешті заговорив.
— Я не з Пакистану, — сказав він.
Мері дивилася на нього, розкривши рота.
— Я з Кенії. Мене звати Крішна Патель. Я британський підданий.
Він стояв у її жакетці і вже не здавався ні худим, ні переляканим, а, скоріш за все, сердитим і гордим. У Мері також почала закипати злість. Який обманщик! Вона пригадала, як заспокоювала його, втішала, зверталася до нього так лагідно, як ніколи не зверталася б до людини, яка розуміла б її, й одразу відчула себе приниженою та ображеною.
— Ти негідник! — сказала вона. — Так може вчинити тільки підлий боягуз!
Вона погрозливо підступила до нього, але він залишився спокійно стояти на місці. Тільки очі розширилися від подиву.
— Для чого ти придурювався? — запитала вона.
Хлопчик не встиг відповісти, бо цієї миті з проходу між кабінками несподівано вискочив Саймон. Він задихався і був такий блідий, що ластовиння ще виразніше проступило на його обличчі.
— Вони йдуть! — видихнув він. — Ідуть пляжем…
Та оскільки ні хлопчик, ні Мері не зрушили з місця, Саймон схопив хлопчика за плечі і заштовхав його в кабінку.