Сяду за діло - нічого не робиться,Стану гадати - чомусь не гадається,Все щось безрадісно, все щось хоробиться,Все мені образ твій любий ввижається.Де ж ти, голубонько? Де? На хвилиночкуГлянь з отим усміхом милим, чаруючим,Втіхи, надій принеси хоть краплиночку,Виклич життя нове в серці сумуючім!
Не лякаймось, брати мої, моря...
Не лякаймось, брати мої, моря,Будем сміливо вкупі пливти;Хоча б, опріч розпуки та горя,Не судилось нічого знайти!Годі ждати за труд свій подякиЧи шукати блискучих вінків.Жваво,
Я пав духом на час, я заслаб в самоті,Весь погнувся під горя вагою;Враз померхли були ідеали святі,Я не бачив зорі за нудьгою.Стежку стратила десь журна думка моя,Подалась на сумне кладовище,Зворушилось дрібне, роздратоване «я»,Від усього зробилось найвище.Я ридати почав, проклинати людей,Я почав на весь світ нарікати,Перестав одрізнять блескіт світлих ідей,Забув звагу - братів рятувати.Власні болі самі в моїм серці жили,Я знікчемнів у власних недугах;А що ближніх моїх муки гірш опрягли,То яке мені діло до других?Тяжко сльози лились, що у мене немаТа й довіку не буде вже друга;Остогидла мені до загину тюрма,З виду темна не сходила смуга.І що далі, то більш падав я на шляху,Був німішим на погуки світа,Тільки нишком співав про недолю лихуТа про марно потрачені літа.Гей, куди ж подівались так швидко вони,Палкі пориви, мрії юнацькі,Найпевніші, либонь, вільних днів звістуни?Що приборкало крила козацькі?О, простіть мене ви, непохитні борці,Та погляньте знов приязним зором!Про знемогу мою, про хвилини оціМені навіть і згадувать сором.В грудях жвавість росте; думка кличе вперед;Відживають колишні заміри;Перейшов по душі дошкульний уверед;Знов я повен надії та віри.Обійняв би весь мир, словом всіх повітав,З побажанням удавсь голубливим...І здається мені, що надовго б я ставПісля того міцним та щасливим.Хай ніколи, ніде не збувається все,Що у снах зачарованих сниться,Хай у прірву мене життя вихром знесе,Знаю: сонце на хвильку міниться.Хочу жити я знов, працювать без кінця,Власні жалі порвати з докором.Згиньте ж, туги мої! Ви не гідні слівця,Про вас навіть і згадувать сором!
Оце читав я про світи...
Оце читав я про світи,Про всякі землі та країни;Бажав хоч стрічечку знайтиПро долю нені України.Вона знайшлась - перечитав;Не зрозумів, проте, ні коми...В умі болючий запит став:Мій рідний краю, де ми, що ми?Чи ти зірнеш коли ясніш,Чи мовчки в темряві загаснеш?Чи є над тебе де сумніш,Чи є над тебе де нещасніш?
Мало нас, та се - дарма...
Мало нас, та се - дарма,Більше буде з перегодом:Не довіку висне тьмаНад замученим народом.Мало нас, та се - дарма,Не в потузі бог, а в правді;Тричі проклята тюрмаПануватиме не завжди.Мало нас, та се - дарма;Міцна віра рушить скали...Тим загибелі нема,Кому світять ідеали!
Хай серце крається, хай збільшується рана...
Хай серце крається, хай збільшується рана,Затроєна розпукою зневіри...Душа моя, в сумну жалобу вбрана,Я певен: діжде свого свята - рана, [9]Зневаживши дрібні людські кумири.Вона квилить собі, підтята на хвилину,Та минув час - встає
свідомість владно;Я певен нині, що всі муки скину,Що збережу завзяття до загину...О доле, доле! Де ти ділась зрадно?
9
– Рана - ранку, світанку.
ДО УКРАЇНИ
Сиджу я в неволі та марю тихенько:Чи знов тебе вбачу, Україно-ненько,Чи знов рідну землю в сльозах поцілую,Чи вік протиняюсь отут по Вілюю?Коли б мені, мамо, легесенькі крила,В обійми до тебе душа б полетіла,Бо тут непривітно, тут - хуга та студінь,Однаково сумно і в свято, і в будень,Рік цілий навколо все мре та німує,Самотнього серця ніщо не вгамує...Ридай одиноко, кладись в домовину...Подумати тяжко, що тут і загину;Розсиплються чари, мов квіти зів’ялі,Остануться жалі, самісінькі жалі...Сиджу я в неволі та марю тихенько:Чи знов тебе вбачу, Україно-ненько,Чи знов рідну землю в сльозах поцілую,Чи вік протиняюсь отут по Вілюю?
СПІВЕЦЬ
І
Не згадуй нам про вічну млу труни,Не згадуй нам про мертвий сон могили;Даль невідомості мість того розгорни,Клич до життя, буди дрімучі сили!Не додавай знесиленим журби,Не добивай зневір’ям підупалих,А розбуди на діло боротьби,Знайди розвагу в світлих ідеалах!Тоді тебе послухаємось ми,Замовкнуть в серці почування лячні,А станемо правдивими людьмиІ будемо довіку тобі вдячні!Поперед інших стяг новий неси,Карай насильство своїм словом віщим,Веди нас в мир і горя, і краси,Стань проти зла, доки його не знищим.Не згадуй же про вічну млу труни,Не згадуй же про мертвий сон могили,А засівай зерном добра лани,Щоб найплідніші жнива уродили!
II
Так казала співцеві громада.Що ж відмовить співець-бідолага?Роздавалась не раз ота рада...Він прямує до людського блага.Що ж поробиш, як сили в самогоВідібрала напасниця-доля,Як на жереб терпіння німогоЗасудила без жалю неволя!Як він змучивсь під гнітом скорботи,Трупом пав, не дійшовши дороги...Чи сказав хто слівце заохоти,На годину подав допомоги?Не судіть же співця так жорстоко,Що пісні його вкрай сумовиті,Що сльоза туманить йому око,Що він скрізь одинокий на світі!
Легко сказати: не плач, не журись...
Легко сказати: не плач, не журись,Смерті не клич за години,Духом не падай, а жваво борисьЗа визволення людини!Легко сказати; та де їх знайти -Ті загартовані душі.Щоб спромоглися все лихо знести,Очі заткати та уші?Легко сказати; та як від борцяБудемо ми вимагати,Щоб він нічого, крім з терну вінця,В жизні не смів забажати?Легко сказати; та замість тогоЗвернемось краще до себе,Щоб запитатись у серця свого:Як рятуватись від тебе?
Тяжко, гірко визирати...
Тяжко, гірко визиратиЗ самітньої хати;Кругом - німе або враже...Хто ж привітне слово скаже?Треба потурати!Не виходять думи, втратиЗ самотньої хати;Вік гостює лихо чорне...Хто ж до серця, хто пригорне?Треба потурати!Нема куди утікатиЗ самотньої хати;Скрізь пустиня, скрізь безлюдно...Як не сумно, як не трудно,Треба потурати!