Восьме коло пекла
Шрифт:
— Камо! Б’ю себе у груди! — Ром трохи повеселішав. — Три нуль на твою користь! Зізнайся, Стефе, вона одним ударом поклала на лопатки нас обох. Але, можливо, вона готує ще й четвертий?
— Аякже. Є й четвертий. Боюся, Стефе, що ти зіпсував усе, коли хотів повернути мені авторитет у такий спосіб, як кажеш.
Запала мовчанка. Мікша дивився на Каму й усміхався.
— Ти все сказала?
— Усе.
— Ну, а зараз, коли дозволите, я спробую відповісти. По-перше, ви обоє намагаєтесь мені втовкмачити, що заради врятування Каминих позицій я хотів зміцнити Мода щодо божественного чи небесного її походження. Я зовсім не казав, ніби в такий спосіб намагався відновити Камині взаємини з Мюнхом, бо ви взагалі не хотіли до кінця мене вислухати. По-друге, я, хоч і вважаю, що Ром пхає носа до чужого проса, — зовсім не хотів образити чи бодай применшити
— Та кажи нарешті! — нетерпеливо промовив Балич.
— Повторюю, Роме: наварив ти каші. Одначе мушу тебе втішити: як каже прислів’я — лихо не без добра.
— Отже, ти визнаєш… — зрадів Балич. — Моє лікування шоком допомогло?
— Не квапся. Наслідки цього шоку зовсім не такі, яких ти сподіваєшся. Мені здається, я зробив одне відкриття: із нашої з Модом розмови випливає, що світ, в якому усі ми нині живемо, уявляється йому світом нереальним.
— Нереальним? — протяг Балич.
— Це світ оманливий. Все, що Мюнх бачить і чує, насправді не існує. Воно створено добрими або злими силами. Якими саме, він не знає. І це гнітить його найбільше.
— Нісенітниця. Адже в його поведінці немає нічого, що давало б підстави висунути таку дивну гіпотезу. Він знає, що живе на Землі в дві тисячі тридцять четвертому році. Вчиться користуватися автоматами, розмовляє з нами, питає, намагається збагнути, каже, що вірить нам, або пробує заперечувати те, що чує від нас. Загалом поводиться нормально. Звідкіля такі припущення?
— Він сказав мені це сам! Очевидно, в пориві відвертості.
— Сам? У якій формі?
— Важко точно повторити… А розмову я, на жаль, не записав. Мод прохав, аби я вимкнув усі апарати. Його слова можна коротко передати так: те, що він побачив на пляжі, надзвичайно його вразило. Бо ж йому здалося на мить, ніби це реальний світ. То було випробування, і Мюнх вважає — він його не витримав. Одного він певен: це був знак, що в думках своїх він помиляється. Коли я спробував переконати йото: у всьому, що він бачить і чує, немає нічого таємничого і надприродного, — він спокійно вислухав мене. А тоді сказав: саме так ми всі тут і мусимо говорити. Потім нібито збагнув, що прохопився невгаразд, і спитав, чи можна йому взагалі про це говорити. Я запевнив, ясна річ, що ніхто не дорікатиме йому за відвертість. Та надалі він був уже обережніший. Правда, дав мені зрозуміти, що мене й тебе, Камо, вважає чимось на кшталт янголів-хранителів.
— А мене посланцем пекла, — саркастично докінчив Ром. — Одначе слова твої аж ніяк не свідчать, ніби цей тип усе, що бачить і чує, чого торкається і нюхає, має за нереальне. Такими здаються йому лише певні випадки й факти, котрі досить яскраво суперечать його уявленню про світ.
— Спочатку і я так думав. Та ба, трудність у тому, що не можна знайти виразної межі між цими двома світами.
— Щось не дуже хочеться в це вірити.
— І все одно це так.
Кама підвелася з крісла й підійшла до столу. Взяла нотатника, що лежав серед паперів. Одкрила його, потім механічно закрила й знову поклала на стіл.
— Я дедалі більше переконуюсь, що Стеф має слушність, — мовила вона, простуючи в задумі до вікна. — Для Мюнха світ, який він відчуває зором, слухом, дотиком, — це лише мова, котрою промовляє до нього хтось Невідомий, надмогутній Він не розуміє цієї мови, не може витлумачити її, не знає, чого від нього хоче цей Невідомий, і це його лякає. Але водночас він знає, що ця мова не хаотична, а складена за певними правилами, упорядкована, логічна. Він починає нею користуватися, хоча й не забуває, що її штучно створив Невідомий тільки з тим, а може, й не тільки, аби передавати йому, Модесту Мюнхові, якісь інформації, котрих, на жаль, він не може зрозуміти. Мюнх намагається збагнути й засвоїти правила цієї гри, пробує грати так, ніби світ, у якому він живе — реальний. Одначе він гадає, що існує другий, справді реальний світ, хоча й відгороджений од нього непроникною заслоною.
Правила поведінки і гри того світу знайомі Модесту Мюнхові. Вони близькі і зрозумілі йому, бо закріплювалися протягом багатьох років життя. Але правила ті суперечать правилам гри світу, в якому він нині живе. Чи можливо таке, щоб існувало два світи і дві системи правил? Ні! Тільки один світ може бути реальний. Може, той, з яким він зараз має справу? Але думка ця здається Мюнхові безглуздою. Суперечності між інформаціями, які надходять до нього з обох світів, він вбачає в тому, що не може витлумачити їх, перекласти з однієї мови на іншу. З мови уявної на мову істини, тобто зрозумілу для нього. В цьому безнастанному ваганні він прагне знайти якусь точку опори, побудувати місток між цими двома світами, але все надаремне.Балич стенув плечима.
— Ти гадаєш, — промовив він, — що мислення нашого Мюнха таке заплутане? Ці коди, шифри, світи з різними мовами?
— Ясна річ, він сам цього не знає Я намагалася накреслити схематичну модель процесів мислення, що відбуваються в його мозкові. Модель надто спрощена, але вона, напевне, відбиває суть справи.
— Ти звернула увагу, — втрутився Мікша, — що ця модель характерна не тільки для людини, котра знаходиться в такій складній ситуації, як Мод? Це взагалі модель містичного розуміння світу. Саме такий — скороминущий, нереальний — був для середньовічного містика його земний світ. Тільки, може, не такий суперечливий.
— Не такий суперечливий? Навпаки!
— Я гадаю, — промовив Ром, — скоро Кама прекрасно витлумачила свою теорію, або, точніше, “переклала” теорію Стефа на мову психокібернетики, — час подумати про практичні висновки. Мені здається, справа стає безнадійною. Без фізіологічної терапії про адаптацію не може бути й мови.
— Ти теж так гадаєш? — звернувся Мікша до Ками.
Вона не відповіла. Дивилася крізь вікно на хмари, що повивали обрій.
— Отже, так, — мовив Мікша.
Кама поволі відвернулась од вікна. Якусь мить дивилася на Стефа, потім заперечливо похитала головою. Знову підійшла до столу і взяла нотатник.
— Сьогодні вранці мені телефонував профак Герлах із Штутгарта. Він кілька років провадив археологічні роботи в районі кляштора в Урбаху. Герлах пропонує привезти туди Модеста. Він хоче перевірити, чи “наш” Мюнх знає топографію кляштора. Середньовічний інквізитор Мюнх прожив там п’ять років. Щоправда, від кляштора лишилося тільки південно-східне крило й руїни північного, але й цього досить, аби визначити, що знає про нього Мод. Можливо, ми дістанемо в такий спосіб не лише докази “за” чи “проти” ідентифікації цих двох осіб…
— А що ж іще?
— Може, безпосереднє зіткнення з минулим, реальним минулим, допоможе зрозуміти Модестові, що планета, по якій він ходить, це не омана, а та сама Земля, по якій він ступав майже чотириста п’ятдесят років тому. Коли, звичайно, він взагалі тоді ходив…
ТІНІ МИНУЛОГО
Мікша поставив машину обіч шосе, перед невеликим автоматизованим павільйоном відпочинку.
До кляштора лишалося ще зо два кілометри. Шлях петляв серед порослого лісом узбіччя пагорба. Урбах знаходився у туристському районі класу “С”, закритому для руху всіх видів транспорту.
Профак Герлах запропонував попоїсти, перш ніж іти далі. Але Мюнх випив лише склянку соку, швидко вийшов з бару й попрямував до шляху. Дарецька, Герлах і Мікша мусили не гаючись іти за ним, тим паче що не важко було помітити, як він серйозно ставиться до цього походу.
Коли три дні тому Кама запропонувала Мюнхові полетіти в Урбах, вона знала, що дістати його згоду буде нелегко.
— Так треба? — запитав Мод, і в голосі його чулася така неприхована тривога, що Кама одразу змінила тему розмови.
Одначе наступного дня Мюнх сам заговорив про подорож. Сказав, що все добре обміркував і вже не вагається: так буде краще. Не тривожився більш, а нетерпеливо чекав. Час од часу заходив до Ками й питав, чи профак Герлах ще не приїхав до Радова.
Відколи вони вийшли із бару, Мюнх не ховав хвилювання, що понімало його чимдалі дужче. Підіймаючись схилом, він то випереджав своїх супутників, то затримувався коло здорових валунів, обплутаних химерно покрученим корінням дерев. На запитання відповідав неохоче, часом здавалося, що не чує їх.