Чтение онлайн

— Подивіться на її хвіст! — прошепотів Поляков. — Це не акула. В акул вертикальні хвости, а в цієї горизонтальний, мов у китових.

— Так що ж це?

— Не знаю… Дивно…

Тим часом химерна істота й далі монотонно описувала кола, наче й не збиралася нападати на човен. її мокрий плавець, що виступав із води, відсвічував рожевуватим світлом. Поляков раптом схопив Берданова за руку.

— Мені здається, це не жива істота…

— Що-о?

— Придивіться уважніше…

Плавці і хвіст величезної схожої на веретено істоти були зовсім нерухомі. Вони завмерли в одному положенні. Годі було зрозуміти, як пересувається

чудовисько. Нахилившись до води, Поляков почув ледве вловимий шум, ніби поряд із човном працював невеликий моторчик.

— Чуєте? Ця штуковина звідти…

— Звідки?

— З марсіянської ракети, яка сіла в морі.

— Ну, це ви вже занадто!

— Дивіться! Дивіться! — закричав Никодимов, показуючи в море.

З правого боку до човна наближалося ще дві “акули”.

Берданов мигцем подивився на далекий берег: чи можна дістатися плавом? Поляков, зовні спокійний, не відводячи очей стежив за “акулами”. Никодимов сполотнів.

В цю мить одна з “акул” пірнула під човен. Почувся сильний удар, і всі троє сторчма полетіли в воду.

Останнє, що побачив Берданов, було перекошене від жаху й болю обличчя Никодимова: весло, що відлетіло, вдарило його по голові.

…Пірнувши під воду, Берданов побачив поруч себе невиразні обриси “акули”. Хижачка роззявила здоровенну пащу, й він відчув, що вона всмоктує його. Метнувся вбік. Пізно! Щелепи “акули” м’яко стулились у нього на поясі і рвучко втягували його всередину. Ще мить, і вони стулилися в нього над головою. Серце Берданова шалено калатало. Він відчув, що повітря в легенях вистачить всього тільки на декілька секунд. Перед очима попливли червоні кола. Майже непритомніючи, він підвів голову і видихнув повітря. Інстинктивно зробив глибокий вдих…

“Що за чортівня!” — подумав він.

Всередині “акули” було повітря. Ще не вірячи самому собі, він почав дихати швидко й часто, ніби після стрімкого бігу.

Помацав стінки “акули”. Тверді й міцні, мов із металу.

Мимоволі згадалися слова Полякова: “Це не жива істота…”.

Навкруги непроникна темрява. Монотонно гуде невидимий моторчик. Отже, “акула” пливе. Але куди? Згори на обличчя Берданова спустилося щось холодне. Помацав рукою — тонка плівка. Простяг руку вперед — теж плівка. Ззаду — так само. Невидима плівка окутала його з усіх боків. Дихати стало важко. Берданов спробував розірвати плівку руками — не вийшло. Вона була тонка, але міцна.

Минуло декілька хвилин, і в мішку стало душно і жарко.

Він схопив плівку зубами і прокусив у ній невелику дірку. Пальцями розірвав плівку і висунув голову з мішка.

Зненацька він відчув, що корпус “акули” вдарився об щось тверде й за інерцією проскочив уперед. Паща “акули” раптово розтулилась, Берданов помітив перед собою світло і відчув м’який поштовх ззаду, який викинув його через пащу назовні.

Він упав у воду. Тонка плівка заважала рухатись. Борсаючись у воді, намацав дно і став на ноги.

В ту ж мить Берданов відчув, як хтось торкнув його за плече. Позад нього стояв професор Поляков.

— Ну як моя гіпотеза?

— Яка?

— Щодо марсіян. Адже ми на їхньому ракетоплані під водою.

— Ви так гадаєте?

— Певен!

— А де ж Никодимов?

— Не знаю…

— Вас теж… “акула”?

— Угу…

Берданов озирнувся. Вони були в невеликому напівтемному відсіку ракетоплана. На стінах тьмяно просвічували два ілюмінатори. Підлога відсіку була залита

на метр водою. Поляков допоміг другові звільнитися від плівки. Зненацька почувся удар по лівому борту.

В стіні відсіку утворився пробій, крізь який ринув великий струмінь води.

— Люк… — коротко пояснив Поляков, тягнучи Берданова вбік. В люкові, з якого лилася вода, з’явилась морда “акули”. Механічна риба влізла у відсік до половини тулуба, спинивши своїм тілом, наче пробкою, доступ води. Паща розтулилася, і з неї вислизнула всередину людина, закутана в прозору плівку.

— Никодимов! — вигукнув Поляков, кидаючись до нього на допомогу.

Механічна “акула” шарпнулася назад, у відсік знову ринула вода, однак лише на секунду. Кругла металева кришка люка закрилась і перепинила доступ воді.

Никодимов був непритомний. Обличчя скривавлене: ударом весла йому здерло шкіру на голові. Берданов і Поляков розірвали непіддатливу плівку і підняли Никодимова на руки, підтримуючи його над водою. Поляков притулив вухо до його грудей і прислухався.

— Живий! Он там, у кутку відсіку, сухий поміст. Віднесемо його туди. Обережніше. Тепер йому треба щось підкласти під голову.

Берданов підібрав мішки-плівки, з яких вони недавно визволились, труснув ними і влаштував для Никодимова щось на зразок м’якої постелі. Потім розірвав сорочку на довгі стьожки, і саморобним бинтом перев’язав рану. Никодимов застогнав.

— На жаль, ми нічим більше не можемо допомогти йому…

Обидва сіли край помосту, намагаючись не турбувати Никодимова. Відсік ракетоплана здавався замкнутим металевим склепом, з якого не було виходу. Берданов подивився на Полякова. Поляков тихо сказав:

— А вихід же звідси мусить бути. Відсіки ракетоплана напевно ж сполучені між собою. Просто треба пошукати як слід. Як ви гадаєте?

— Гадаю, що так. Мене хвилює інше: що робити з Никодимовим? Подивіться на нього. Він усе ще непритомний.

Никодимов знову застогнав. Він дихав широко розкритим, пересохлим ротом.

— Води б йому зараз, — відповів Поляков, — але де її взяти? Марсіяни, можливо, взагалі не п’ють води. Гаразд, — раптом наважився він, — ходімте оглянемо відсік. Не дуже хочеться знову залазити в холодну воду, та що вдієш?..

Вони зійшли з помосту і стали старанно обмацувати стіни.

— Професоре! — покликав Берданов. — Ідіть сюди! Подивіться, що приносять акули-роботи.

Він тримав у руці плівку-мішечок. Всередині тріпотіла велика рибина. Скоро вони знайшли ще декілька мішечків. У них були великі й дрібні рибини, краби, камінці, рачки, черепашки, медузи, проби грунту, уламки палиць, скалки скла, шматки іржавого заліза — одне слово, все, що можна знайти в морі і на його дні.

— По-моєму, акули-роботи збирають усе це для колекції.

— Ми теж експонати колекції, — невесело всміхнувся Берданов. — Можливо, це й на краще. Нас також вивчатимуть, і ми зустрінемось з марсіянами. Значить, звідси має бути вихід!

Ніби у відповідь на його слова з віддаленого кутка відсіка почувся стогін Никодимова. Обернувшись, вони помітили над помостом великий люк у сусідній яскраво освітлений відсік. Пораненого Никодимова вже не було на помості. Люк закрився.

— Марсіяни вкрали його, доки ми з вами роздивлялись риб! — вигукнув Берданов. — Зараз вони розглядають першу людину. Для них-то це навдивовижу. Мабуть, і не допетрають, що його поранено!