Вибрані твори
Шрифт:
«Бач, яка тиха вода, хоч би тобі коли обмовилась, що Дмитро вчащає до неї», — лютував Грицько, поспішаючи додому. На повороті спіткнувся. Розмахуючи руками і вигинаючись плечима, ледве стримався, щоб не впасти, і ще більше розлютувався…
«Може, на Дмитрові достатки позарилася. Всі ви одним миром мазані. Хай нога мені відсохне, коли більше ступлю до тебе на поріг».
«Невже не ступлю?» — торкнувся серця інший струмінь, і парубок тяжко переконувався, що не сила йому забути дівчину. Тоді ще з більшою злістю почав перебирати в пам'яті її вади, щоб довести собі, що нема за чим вболівати. І чим їдкіше він нападався в думках на Бондарівну,
«Подумаєш, тої краси. Тільки й того добра, що коса груба, а так — ні риба, ні м'ясо. Софія куди краща за неї». І знову бачив, як наближається до нього м'який голубий погляд, тремтіли двома метеликами на рум'янцеві щік невеличкі ямки.
«Будь ти неладна. І коли вспіла влізти в душу!»
— Здоров, Грицю! — біля перелазу з'явилась кряжиста постать Варивона з надкушеним яблуком в руці.
— Пішов до дідька!
— Спасибі! І тобі цього самого бажаю! — серйозно, наче й справді дякував, одповів Варивон і смачно надкусив яблуко, що аж пінилось холоднуватим соком.
В одсвіті вечірнього сонця закліпала натомленими червоними очима його згорблена хатина. Пучок оббитого вітрами колосся перехилився через гребінь стріхи, сухими пуп'янками темніла перецвіла волошка. І тільки Григорій тепер почув, як його ногу через полотно запекла калитка з Дмитровими грошима. Вийняв її, зважив у руці: «Пропадіть ви пропадом!» — зупинив погляд на обтесаних, потемнілих від негоди деревинах і знову, болісно кривлячись, перевів на похилу хатину.
— Знову, шибенику непутящий, десь цілий день віявся. Навіть обідати не прийшов, — підходить до нього баба Орина. — Ліс оглядуєш? Вже з цієї неділі можна зруб ставити — гаразд, що впорались з роботою.
— Можна, — не розуміючи, про що йде мова, погоджується Грицько. — Оці гроші занесете Дмитрові, скажете, що не потрібні вони мені, — простягає калитку.
— Як не потрібні? А хату за якого дідька збудуєш? — аж присідає Орина. — Чи, може, сьогодні, напився, як чіп?
— В цьому році не будемо ставити, — тиче щось в жилаву чорну руку і прямує до хати.
— Агий на тебе, навіжений! — розгублено стоїть посеред подвір'я баба Орина і підносить до очей чорну руку з напіврозкритою калиткою. «Посварилися, видно, лобуряки, а ти, бабо, знову хтозна-скільки гибни в старій хаті, вигрівай жаром вогкі кутки та збирай плісень зі стінок. Скільки тої надії було, а він тобі одним словом поховав усе. Сказано: молоде — зелене. Тьху на вас. Вони сваряться, а ти, бабо, терпи за них… Аби ж це ти меншим був, я б тебе провчила, як з людьми треба жити». — І дрібними кроками йде до дверей, вбираючи з вікон згасаючі промінці вишневого заходу.
«Отак несподівано поховати надії», — іще з сіней невдоволено бубонить:
— Що там накоїв? Нема дубця на твою спину!
Оцей зелений пожмаканий капшук із грішми, що поклала мати на стіл, до огиди нагадував йому жабу.
— Передумав Григорій будуватись. Видно, не сила хлопцеві спинатися на ноги. Знову десь на зиму на наймитський кандьор піде. Злидні та й годі, — зітхнула і питально поглянула на сина: чи догадається сам заговорити про коні? Але в Дмитра зараз було так противно на душі, наче його прилюдно осоромили, кинули болотом на його честь.
«Завзятий,
завзятий! Цього біда не зв'яже вузлом», — подумав про Григорія, поклав фуганок на лавку і вже взявся за картуз.— Ти куди, Дмитре? Постривай, — зупинила його мати і сіла на новому стільці, який іще свіжо і тоскно пахнув осіннім лісом.
По виразу її обличчя, по голосу він зразу ж зрозумів, про що має йти мова.
— Це, Дмитре, Заятчук свої конята продає — другу пару. Замиршавіли вони в нього, закоростявились. Ти б їх одходив… Знаєш як. А вони, коненята, і не погані та й ціна така, що нам можна прицінитись. Овес продали, — сказала так, начеб Дмитро й не знав про свої господарські справи.
— Скільки ж він править? — запитав понуро, і мати здивувалась: не побачила на обличчі сина тої радості, як перше, коли заходила розмова за худобу. — Та не так-то й дорого, — зам'ялась. — Але…
— В позичку тра влазити, — докінчив Дмитро.
— Ну, а як же думав? Не такі господарі, як ти, а й то стягнутися зразу на коні не можуть, — потвердішала мова.
— Так то ж не коні, а коростяві шкапи.
— Вони через який місяць виходяться. В тебе легка рука, удачлива. А Данько, певне, нам позичить грошей. Я вже за кидала йому.
— Ну й що він?
— А що ж він може сказати? Дай добрий процент, то й розв'яже калитку. Хто ж тобі даремно позичить? Це ти міг би кому пособити, а тобі хто й захотів би з своїх людей, так сам копійки за душею не має. Піди до Данька. Тільки не заїдайся із ними. Мені за ті мощі Лисавета ледве очі не виїла. Знаєш, яка вона в'їдлива… А кіньми ти скоріше яку копійчину заробиш. В Шляхбуд можна камінь возити, в фурманку поїдеш коли — і, гляди, потроху вилізеш з боргів.
— Скоро казка мовиться.
— І діло буде робиться, як прикладеш рук та спину попогнеш. Трапився випадок — купляй, Дмитре, коненята. Бо ці наші карбованці гіркі розтечуться, мов заяче сало. На один виробіток землі розтечуться… Та хіба мені тебе учити. Сам бачиш, не маленький.
— Та бачу ж. Піду до Данька, — і тільки тепер почув, як застугоніло серце: побачив перед собою коні, і то не чужі, а свої, побачив, як він вимивав їх у Бузі, і аж повіяло їдким креоліном. «А може щось гірше, ніж короста?» — охолодила твереза думка.
Поволі вийшов із хати, а мати ще довго стояла в сінях на порозі, проводжаючи задуманим зором рослу і дужу постать сина.
В хаті Данька з міцними загратованими вікнами настоялась темінь. В кутку перед суворим, з косими довгастими очима образом жевріє лампадка, ворушить важкими незграбними тінями. І коли трохи підпилий Данько підводиться з-за столу, його власна тінь навпіл переломлюється в кутку.
— Сутуж у мене, Дмитре, зараз з грішми. Сутуж. Налогів понакладали. Душать прямо совєти, без ножа ріжуть, — довго, манівцями петляє Данько, щоб не продешевити.
— Да, — розгадує немудру гру. — Тоді доведеться в когось іншого позичити, — рішуче підводиться з лави. Данько невдоволено морщиться, зупиняє Дмитра.
— Та ні, тобі вже, так і бути, останнє позичу. Треба ж пособити чоловікові; проценту великого не хочу, тільки поробиш моїм дочкам скрині, ковані, з квітками, такі, як ти умієш. От і розійдемося по-божому.
— Усім дочкам?
— Усім, — зітхає Данько і на його вилицюватому обличчі розпливається вираз непідробленої досади: «Зародило їх у мене, як на ярмарку. А дочки, сказано, залишать без сорочки. Кожній наготуй, наготуй і з двору збудь. Дочки — препаскудний товар».