Чтение онлайн

— Чого ти, дівко?

— Боюся грому, — щиро призналася дівчинка. — Може, повернемось назад?

— Пусте. Нарвемо цвіту і повернемось.

— Добре тобі казати: нарвемо! У мене вже і руки, й душа тремтять.

— А як же твій карбованець на зошити?

— Не хочу й карбованця, коли гримить! О! Чуєш! Знову загриміло, синім коренем вималювалась блискавка, розкрила шматок другого неба і згасла у хмарі.

— Ти не бійся, — заспокоював я Любу, — то Ілля калачі розкидає.

— Аби ж калачі, а то громи і блискавки. Он уже й ліс перелякався грози, —

заскімлила дівчинка.

Справді, під темним небом затривожився, загудів ліс, закипіло листя на ньому, деревам чогось захотілося бігти, але вони не знали, куди податися, й, стогнучи, металися на всі боки. Знову мигнула блискавка раз і вдруге, ліс і зверху, і зсередини просвітився недобрим блакитнавим огнем, а грім, як навіжений, лупнув у кілька ціпів, неначе хотів обмолотити землю. І вона під ударами грози почала злякано кренитись у безвість. Тепер і мені стало лячно.

— Михайлику, зараз же злазь! — уже внизу обізвалася Люба сльозами.

І тільки я, обдираючи ноги, скотився з липи, як на землю стіною обвалилася злива. Одразу невидимим став ліс, тільки стогін його охоплював, затискав і перекочувався через нас. Та ось блискавка влучила в серцевину лісу, і він засвітився величезним фіалковим ліхтарем. А коли блискавка згасла, ми побачили інший огонь — біля самого яру, заломивши руки, горіло скалічене дерево.

— Михайлику, нам треба сховатись.

— Куди ж ми сховаємось?

— Я знаю таке дупло в дубі — велике-велике. Там ми обоє вмістимось, — сказала Люба, витираючи вже мокре обличчя.

І я, пуста голова, навіть не подумав, яке лихо могло спіткати того дуба, і побіг за Любою. Хустина спала їй на плечі, навколо її голови, стікаючи струмками, затанцювали коси і кісники, а дівчинка шматувала сизу пелену дощу, зникала в ній і знову з'являлась, мов тінь. Грім кидав її на землю, вона падала, підводилась і бігла вперед.

— Отак і голосу можна позбутися, — хотів я пожартувати, але Люба і вухом не повела.

Ми сполохано металися між громами і блискавками, а дощ, як хотів, прав і виполіскував нас.

— Ось тут! — дівчинка раптом зупинилась перед старим гіллястим дубом. При його корені темніло нерівне присмалене провалля.

«Дубе, дубе, хто тобі душу виїв? — у думках запитав я дерева і сам відповів: — Літа мені виїли серцевину і душу».

І питання, і відповідь мені дуже сподобались, я хотів було запишатись, але передумав — це, певне, десь таке вичитав.

— Михайлику, сюди лізь!

Я увійшов у дупло, мов у комірчину. Тут було темно і майже сухо. Люба встигла вже витертись, викрутити хустку і трохи заспокоїтись. Та ось знову, мов з гармати, тарахнув грім, дуб заскрипів усіма своїми кісточками, і лісовичка обома руками вчепилася в мене, а перегодя, сама себе заспокоюючи, запитала:

— Правда ж, тут не так лячно?

— Авжеж, — відповів я, зовсім забувши, як небезпечно в грозу сусідувати з великим деревом. Воно скрипіло й стогнало, обвалюючи на землю потоки дощу, а на нас крихти своєї зітлілої серцевини.

— Михайлику, може, ти казку розкажеш?

—

Та від неї тобі ще страшніше буде.

— І це правда, — зітхнула дівчинка, притихла на якийсь час і раптом перелякано ойкнула.

— Ти чого?

— Ой Михайлику, я зовсім забула за куріпку! Що тепер буде з нею, з її дітками?

— А що має бути з ними?

— Ти нічого не знаєш! У неї тільки-тільки вивелись дітки, вони зовсім безпорадні. Це ж вода потопить усіх. Біжімо рятувати їх. Все одно мокрішими, чим є, не будемо. — І Люба першою вискочила з дупла, зіщулилась, глянула поверх дерев і полегшено зітхнула: — О, вже небо вивиднюється. Біжімо.

— І що це в тебе за куріпка?

— Я її на узліссі в заростях терну побачила, коли вона саме сиділа на яєчках. І я її трохи приручила до себе. Ой, аби ж не затопило її діток.

Розбризкуючи калюжі, ми побігли на узлісся. Від нас уже відкочувалися громи, над нами стишувався дощ, а під нами вигиналися, щасно плакали трави і цвіт. І пахло суницею, грибами, розіпрілим хмелем і тією житньою свіжістю, яку приносять тільки петрівчанські пучки блискавиць. Немало накидав їх сьогодні Ілля і в ліс, і поза ліс, вибиваючи нечисту силу.

Ми пробігли чиюсь загороду, в якій стояли високі дуплянки, обминули озерце червоного проса, перехопились через струмок, що став тепер річкою, і опинилися на зарослому терном узліссі. За ним узке стояли поколошкані зливою жита й пшениці.

— Обережно, Михайлику, — тут подряпатись можна, — розводячи обома руками цупкі гілки, Люба зайшла в терник. Ось вона зупинилась, пригнулася до землі й тихенько скрикнула.

— Що там у тебе?

— Ось подивись, — дівчинка підвелася, простягнула до мене човником складені долоні. На них безпомічною сірою грудочкою лежало пташеня, завбільшки з волоський горіх. Воно навіть не могло підвестися на ноги. — І що мені робити з тобою? — жалісно запитала його.

Але пташеня і не поворухнулося.

— Замерзло, охляло, — пояснила дівчинка і обережно поклала свою знахідку в пазуху. — Ось іще одненьке!

Я теж нахилився до трави і побачив біля якоїсь трухлятини заболочене, з підвернутою голівкою пташеня. В руці воно й не писнуло, тільки болісно глянуло на мене затуманеним оком.

— А де ж куріпка? Чого вона покинула їх? — запитав я в Люби, яка й моє пташеня поклала собі в пазуху.

— Хто його знає? Може, грім наполохав і розігнав її діток, а вона тепер збирає їх докупи. А може, ще гірше щось сталося. Хіба мало ворогів у пташини? Почекаємо її.

— А як вона не прийде?

— То заберемо діток, і я доглядатиму їх сама. — Люба, прислухаючись до себе, неждано усміхнулась: — Вони вже дряпають мене ніжками. От дурненькі!

Ми винишпорили усю тернину і знайшли аж семеро пташенят. Люба поховала їх у пазуху, а сама неспокійно позирала на всі боки, визираючи матір куріпку.

Вже й розпогодилось, умите сонце перекинуло свої золоті коси на поля, і вони курилися пахучою парою. Пташенята зовсім зігрілися і, попискуючи, бешкетували в Любиній пазусі.