Вибрані твори
Шрифт:
Наступила та незручна тиша, коли один мовчить, а другий не говорить. В такий час найкраще закурити, але ні дядечко, ні батько не палили гордого зілля, яке не вклонилось навіть богу. Красномовний дядечко ще раз хекнув, а батько поверх його голови хитрувато поглянув на матір, — мовляв, ти хочеш, щоб я мовчав, то я послухаю тебе. На устах матері ворухнувся докір чоловікові і посмішка дядькові:
— Що, Володимире, поробляє ваша Марійка?
— А що їй робити? Все товчеться між хатою і клунею, наче Марко Проклятий у пеклі.
Дядечко й не помітив, яку сказав правду: його забитий живністю
— Добре, що є біля чого товктися, — гасить посмішку мати.
— Та що там доброго? Нема тепер добра ні від сонця, ні від місяця, — сідлає дядечко свого незмінного коня. — От ви думаєте, що у мене свині? А це не свині — сама ідолова порода: одні кості й виск зашиті в шкуру. Через їхній вереск, повірте, світ мені немилий став, бо і вночі спати не дають.
— А ви хоча б на ніч їх трохи підгодовували, — вставляє батько слівце і одразу ж прикладає кулака до уст.
— Ви за чимсь, Володимире, прийшли? — не випускає мати клубка розмови.
— Діло до вас є, Ганно, не таке й велике, але діло, — впівголоса каже дядечко, а в чверть ока зирить то на матір, то на батька.
Цей химерний погляд спочатку дивує мене, а потім я теж приплющую очі й так само починаю дивитись на дядечка, як він дивиться на батьків. Тепер неспокійні брови і великі випнуті повіки дядечка більшають, стають зовсім схожими на равликів, що виглянули із своїх хаток.
— Яке ж у вас діло? — допитується мати.
— Оце ж ви отримали яку не є, але свою дідизну, свою пайку, — дядечко поволеньки-поволеньки, наче з гамана червінці, видобуває з себе слова.
Від цієї мови батько насторожується, а в матері сполохано прокидається надія: а раптом дядько Володимир роздобриться і позичить нам грошей на телицю? Це ж сьогодні, переказували, він бідкався на людях, що ми лишились без хати.
— Скільки тієї дідизни-одна клуня з чотирма вітрами, — зітхнула мати.
Батько зневажливо відстовбурчив підрізані вуса, а мати для нього стулила губи в оборочку: мовляв, і не здумай випускати своє слово. Від цього на батькових очах знов натінились бісики. Але він так зшив уста, наче й не думав їх розтуляти до якогось великого свята.
— Аби це, замість чотирьох вітрів, хоч двоє коней або корівчина була. — На широкім дядечковім виду промайнуло щось подібне до співчуття. Це ще більш обнадіяло матір, яка і в снах марила своєю корівкою. — Та все в руці божій.
— І в своїх руках, — не витримав необачний тато, але перехопив від матері такого косяка, що аж пригнувся, неначе від грому.
— І це суща правда, — погодився дядько Володимир і вже в півока поглянув на свої черпакуваті руки, що теж розкошували не в перснях, а в мозолях. — Так от я й кажу: отримали ви, Ганю, дідизну, а, либонь,
і не знаєте, що на вашому городі стоїть моя груша…Ці слова, неначе обух, приголомшили матір.
«А що я тобі казав?» — очима промовив до неї тато і вже здивовано запитав дядька Володимира:
— Це ж яка ваша груша?
— А у вас їх скільки в городі? — теж здивувався дядечко, махнув рукою на розчинену браму, за якою стояла крислата груша-дичка. — Ось ця.
— Чи не скажете, чоловіче, як це на нашій землі виросла ваша груша? — витрушуються бісики з батькових очей, і не злість, а презирство прокидається в них.
— Просто. Вам, Панасе, може, і невзамітку, що цю грушу садив мій дід.
— Восени чи весною?
— Восени, як тепер пам'ятаю. Тоді саме дощило, а мій дід все примовляв: «Як дощ плаче, то млин скаче». Я пам'яткий, Панасе.
— Чому ж ви, пам'яткий, раніше не згадали про грушу?
— Не було такої нагоди, а сьогодні випала.
— Найшли свою добру годину! — забринів обуренням журний голос матері. — Ще від дідової хати вітер не розвіяв порохно!..
— А яке мені діло до чийогось порохна? Кожен шукає свою годину, — це його право! І кожен, скажу вам по правді, добрий тільки для себе. Мировий пожар є мировим, а груша моя, — круто лягає упертість на дядькові щелепи. — Ну, а коли вам це діло з грушею невпам'ятку, то, може, покликати свідків? То я за шапку і одразу ж до людей.
На віях і устах матері затремтіла печаль:
— Чого ж ви хочете, Володимире, в свою добру годину?
— Зрубати дерево.
— А не діждете цього! — скрикнула мати, яка радніше б себе, а не грушу підставила під сокиру.
— Чого це не діждусь? — позлішав дядько Володимир. — Що я, в бога теля з'їв?
— Я не знаю, що ви їли в бога, а груші не з'їсте! — скам'яніла в гніві мати.
На перепечених щоках дядька Володимира з'явились перші мідяки рум'янців:
— Іч! Вам, бачу, дармового захотілося? Ви собі прикидаєте: як нова власть потурає вам, то й груша залишиться за вами? Так я теж маю некупований характер: скоріше відхорую, а свого не подарую. От як!
— Чому ж ви раніше не рубали, не катували грушу? — і біль, і обурення закипали в материнім голосі. Вже одна думка, що нове господарювання почнеться смертю дерева, жахом сповнювала її вселюблячу душу.
— Раніше не квапився, бо мав собі оренду від діда Дем'яна. У мене все по-чесному, у мене кожен цвях знає своє місце.
— Яка ж це була оренда? — ще надіялась мати, що дядько Володимир не зведе кінці з кінцями.
— Він мав собі грушки на узвар, а мені за це лагодив вози і, пригадуєте, не брав за роботу ні шеляга.
— Це правда? — глянув батько на запечалену матір.
— Правда, — зітхнула вона.
— От бачите! — аж підріс дядечко і глянув угору на горобця, що мостився залізти під стріху. — Сам бог бачить, що я чийогось не хочу.
— Невже ваша рука підніметься на родюче дерево, на його цвіт і плід? — звернулась мати до сумління гостя. — Це ж така краса, коли груша на всю вулицю цвіте, що прямо — ой!..
Дядькове сумління обізвалося іще кількома копійками рум'янців:
— Що з цієї краси, коли вона стоїть не в твоєму дворі? Це навіть непотрібна краса.