Вибрані твори
Шрифт:
— Хіба ж так можна? — усміхнулась в душі.
— Можна, мамо.
— Може чоловіка горе заставило.
— Горе? А Микиті Дем'яновичу, на двадцять років старшому, не горе? Запрошували ж бандерівці вчителювати — не пішов. «Старий», — каже. За п'ять верст рибу в Бузі вудити ходить, з юшки на воду перебивається. А повернуться наші, як цей старий учити нас буде!
— А буде, — задумалась Югина, переносячись у думках не до вчителів, а до свого чоловіка.
Андрій пообідав, вислідкував, коли нікого не було на шляху, швидко скочив на коня і, пригинаючись до гриви, галопом подався левадами до лісу.
Свистить
Осінь уже торкнулася лісу.
Розкішними червоними гніздами одцвітає заяча капуста, жаринами горить у безлистих кущах рясний свербиус; білий ніздрюватий деревій пахне густо і владно, прибиваючи сумовиті повіви прив'ялих трав і квітів. Восковим ніжним оксамитом вже підбито знизу липовий лист; пожовтіли на ньому гострі зубчики, почорніли в суцвітті дрібні горішки насіння. В низинах трава дугами припала до самої землі, оголяючи напівзів'ялі жовті голівки дев'ятисилу. Зацвітали крихітні, неначе вишиття, блідночервоні хрещики вереску. А у верховітті коливалися шуми, то зелені-зелені, обсипані сонцем, то срібні, наче кожний листок ставав дукатом, то попелястосизі, найбільш сумовиті — десь хмарити починало.
Забуркотів дикий голуб, на дубі заскреготала сойка, і знову шуми: то стихають, як пісня, то розростаються, немов повінь. Пролетів хазяйновитий, неповороткий джміль, припав до блакитної квітки і незадоволено загув — мовляв, найшла кого перехитувати, не до цього мені, статечному чоловікові…
Впершись ліктями в землю, Андрій почав читати «Як гартувалася сталь». Не раз схоплювався, і тоді величні дуби, густолисті берести, срібнокорі берези чули вигуки.
Чого тільки не було в його малому чутливому серці. Своїми темними сумовитими очима бачив усе, що робилося в селі. Вже, вперше в житті, він узнав, як тріскається шкура на плечах під нагаєм і як самі зриваються сльози з очей від безсилої злоби і сорому.
В його літах можна людям допомагати, а він коня пасе та по господарству те, се робить. Це він завжди встигне, а зараз війна. Помагати своїм треба. — І з кожним днем, пригадуючи батькові слова, вкорінювалася думка, що він мусить піти в партизани. «Розвідником буду. Де великий не пройде, малий проскочить».
Не раз бачив себе біля вогнища в колі суворих вояків, то біля свого батька, то десь у розвідці.
Скільки він об'їздив лісами, яругами в надії зустрітися з якимсь загоном — і все не щастило. А ті розмови про дітей Сталіна бриніли в його серці, як музика, не давали супокою. «Діти Сталіна!» — випливали з лісових гущавин могутні партизани, оперезані кулеметними стрічками, обвішані бомбами, і тікали німці, тікали поліцаї, Варчук.
Сів на коня і знову поїхав, пильно придивляючись до кожного байраку, до кожного дерева, особливо дуба, бо він — так думалось — повинен бути улюбленцем партизанів. А ліс шумить таємниче. Скрипнула під ногами коня розчавлена ніжка гриба, точена шапка відлетіла на дорогу, поблискуючи густим-прегустим сизобрунатним ситом.
Раптом майнула постать між деревами, і Андрій застиг, зупинив коня. Ні, то тільки береза, переломлена бурею.
В сосняку забринів підземний дзвін.
«Що воно?» Здавалось, сама земля перехитувала било дзвону, і він гудів низько
і розмірене. Потім із землі висунулась чорна голова, засміялась:— Перелякався?
— Ні, — зскочив з коня.
— Здрастуйте, хлопче.
— Здрастуй.
Степан Синиця, увесь об'юшений потом, виліз з глибокої ями, викопаної навколо величезного соснового пня, і подав Андрію міцну, почорнілу від сонця, землі і живиці руку.
— Корчуєш?
— Корчую. Думаю дьогтю викурити, — Степан витер полотняним рукавом піт з чола. — Тепер же ніде його не дістанеш.
— Умієш курити?
— А чого ж? Наука не хитра. А я не вмію, — пожалкував Андрій.
— Ще б тобі вміти, — глузливо засміявся. — Каші треба попоїсти.
— Набагато більше ти за мене попоїв?
— Ну, знаєш… Доживи до моїх літ.
Андрій хотів ще щось розсудливо відповісти, але несподівано всміхнувся:
— Я до твоїх, може, доживу, а от ти до моїх доживи.
— Хитрий який, — засміявся Степан, вдарив сокирою у пень, і він задзвенів, аж застогнав. Оглянувшись, витягнув із кишені І кисета. — Куриш?
— Ні.
— Та ти ще малеча, куди тобі. І я в твої года не курив.
Проте від допитливого ока Андрія не заховалось, що курити Степан почав тільки цими днями — хлопець скривився ї і після затяжки довго відкашлювався; аж з-під довгих чорних вій, що зовсім закривали очі, викотились сльозинки. і, Степанові хотілося розповісти про зустріч із Дмитром Тимофійовичем, одначе, давши слово, стримував себе і трохи зверхньо слідкував за найкращим учнем п'ятого класу.
— Коня де дістав?
— Війна принесла.
— Добрий?
— Справний.
— Старий?
— Восьми нема.
— Звідки знаєш?
— По зубах — кореної зірки нема. Та й верхня губа без зморщок.
— Та ти не тільки вірші читати вмієш. Ну, добре, приїжджай сюди через три дні — навчимо тебе дьоготь курити.
— Приїду.
— Про батька нічого не чути? — допитливо глянув Степан.
— Нічого, — зітхнув. — Думаю, думаю… Дома тільки сльози Хоть би здоровим батько поїхали.
— Не журися, все добре буде, — сказав таким голосом, Що аж здригнувся Андрій і припав до Степана.
— Може знаєш, чув що, Степане?
— Ні, не знаю. Так чувати доводилось. Тільки щоб нікому, навіть матері, ні слова.
— У мене як в могилі лежатиме, — твердо відповів, бліднучи від хвилювання.
— Є чутки, що твій батько партизанить. Фашиста б'є.
— Від кого чув?
— Сорока на хвості принесла. Чутка вірна, більше не допитуйся. Зрозуміло? Та держи язик за зубами.
— Вірне твоє слово, що батько у партизанах?
— Вірне.
Скаменів Андрій поміж двома дубами, не ворухнеться, тільки серце пташиною: тук-тук, тук-тук, наче на волю проситься, та в очах зарізало і самі повіки затремтіли дрібно та часто.
Неначе наяву побачив хлопець свого батька, такого мовчазного і такого доброго до нього; згадав, як він у грозу переносив його через річку і як славно було лежати на батькових руках, коли небо кололось на шматки і сліпучим синюватим сяйвом різало, било у вічі і гасло. ті дужі руки ніби знову торкнулись його, виносячи з великої грози.
— Скупаємось, Андрію?
— Скупаємось, — ніби прокинувсь од сну.
— Не боїшся холодної води? Ілля вже минув… З непривички можеш попектися.
— Ні. Я привишний.