Чтение онлайн

— Цими днями прибуде до вас, — пообіцяв Марков. Дмитро з копита пустив коні розмашистою риссю.

— Які красиві липи! — показав Марков рукою на дерева, що аж гілля посхиляли під вагою снігу, біжачи до самого обрію. — Добре цвітуть вони?

— Рясно. Улітку весь степ чаєм пахне.

— А бджоли привозите сюди?

— Ні, — відповів Дмитро і з повагою подивився на Маркова. — Люди у нас мало бджільництвом займаються.

— Колгоспам про це треба подбати. Мед у вас під рукою тече. Як на душі, Дмитре Тимофійовичу?

— Так, наче знову на світ народився, — радісно поглянув на Маркова.

Наближався вечір. Над лісом розросталася

хмара, вкривала небо, і незабаром пустився лапатий сніг. Далечінь курілась і темніла. Біля лісу Дмитро звірив рушницю, поклав її напохваті біля себе і вже не поганяв коні голосом, тільки віжками збивав із них сніг.

Каламутна рухлива заметіль сліпила очі. Навіть столітні дуби обабіч дороги тільки окреслювались неясними контурами.

Неначе щось майнуло поміж деревами?

Цьвохнув батогом, і в цей час од лісу спалахнув зорею невеликий вогник, прогримів постріл. Коні рвонулись вбік, але Дмитро вчасно стримав їх, осадив і направив на дорогу. Знову пролунав постріл, і зразу ж Марков двічі вистрілив з пістолета в тривожний ліс.

Дмитро в один момент передав віжки Іванові Тимофійовичу, а сам схопив рушницю. Міцно, до болю втиснув приклад у плече і дублетом ударив на вогник, що саме, випереджуючи вибух, розцвів у дубняку.

Страшним криком обізвалася рухлива пелена, і щось таке знайоме було в тому крикові, що мимоволі болісно забилась думка: хто це? Швидко перезарядив рушницю і знову ударив у темінь, що засвітилась двома рухливими вогниками.

— Ой, — раптом застогнав Іван Тимофійович і похилився назад, не випускаючи з рук намотаних віжок. Коні, розстеляючись в шаленому кар'єрі, ще міцніше рвонулись вперед, як ляльку підкинули знесиленого Бондаря і, коли б не Дмитро, викинули б його на дорогу, підім'яли б саньми.

— Тату, що з вами? — охопив тестя обома руками.

Той тільки глянув на нього побілілими очима. В грудях щось невидиме заворушилось, заклекотіло, і кров цівкою бризнула із рота, покотилась по підборіддю і почала швидко входити в ніздряне сукно домотканої свитки Кілька сніжинок упало на уста і зразу ж, гублячи свою форму, розтопились у крові.

З болем і жахом опустив Дмитро тестя на дно саней, не прислухаючись більше ні до стогону лісу, ні до віддалених пострілів.

Бондар, бліднучи і холонучи, з мукою ширше відкрив зовсім білі очі, намагаючись щось промовити, але кров сильніше заклекотіла і кипучим шумовинням почала переливатися на засніжену солому.

— Дмитре Тимофійовичу, приклади грудочку снігу до уст, — наказав секретар райпарткому, зриваючи з себе гімнастьорку.

Механічно, без роздуму, Дмитро послухався Маркова, і сніжка, рудіючи, жадібно почала вбирати у себе кров, що парувала ледве помітним рожевим димком.

А Марков тимчасом швидко шматував і зв'язував пасма своєї нижньої сорочки.

— Почекай, Дмитре Тимофійовичу, — почав сам поратись біля пораненого. — Ех, бинта нема! — Похитав головою, коли побачив наскрізну рану.

— Що?.. — з острахом подивився Дмитро на розвержені груди Бондаря і відчув, як піт почав котитися з його чола.

— Куля пробила легені, — пошепки промовив. — За цю кулю дорого заплатить куркульське кубло. Сьогодні ж вночі його вирвемо з села.

І в цей час спіткнувся підручний кінь, важко похилився донизу і, марно підводячись, забив копитами, підіймаючи вгору синій сніг. Навпомацки Дмитро знайшов на шиї коня липку рану, швидко поскидав збрую і погнав осиротілого борозного в розколихану тривожну далечінь.

Далеко, позад себе, почув тоскне і призивне іржання, а з глибини лісу обізвалося вовче виття.

«Хоч би добив коня. Живцем роздеруть», — пожалкував і, відчуваючи, як боляче ниє середина, нахиличся до Івана Тимофійовича. Хотів по виразу обличчя пізнати, чи виживе його батько, який тепер став несказанно, до сліз дорожчим і ближчим.

Але обличчя Івана Тимофійовича було прикрите чорним бушлатом. Марков в самій гімнастьорці незручно сидів у санях, притримуючи обома руками пораненого; позаду нього тремтіли і, мов крила, підіймалися вгору рукави розшматованої сорочки.

Карпо з жахом одступив од Якова Данька. Лише на один момент страшно почорніло вилицювате, з перекошеним ротом обличчя літнього чоловіка і зразу ж почало заливатися кров'ю. Десятки дробин зрешетили усю голову Данькові, вибили два зуби, порвали носа. Хотів щось сказати — і не зміг: свинцеві кульки глибоко в'їлися в неповороткий язик.

«А могло ж так мене покалічити, — іще відступив крок назад Карпо, і всередині заворушилася шалена радість, хоча обличчя було скривлене переляком. — Чортів Горицвіт! Неодмінно Горицвіт зрешетив чоловіка. Ох, і рука — тяжка, мов камінь». Згадав, як на полюванні Дмитро без промаху бив дичину.

Захеканий, спітнілий і злий повернувся на старе місце Крупяк, і тонкий ніс його затремтів, очі, здавалось, ще більше стали навскіс, коли почув, як стогне Данько, розмазуючи кров по всьому виду. Згодом підійшли Прокіп Денисенко, Ліфер Созоненко, мовчазні, похмурі.

— Проскочили, матері його біс, — ні до кого обізвався Созоненко і застиг на місці: побачив, як червоні важкі краплини котились на кожушок Данька і втискались в попелясто-синій, непрозорий сніг.

— О-о-ок, умхру… Бошеньку мій… — ледве можна було розібрати покалічені слова. Очі в Данька зараз почорніли і на скронях дрібно тремтіли тонкі закінчення брів.

— He помрете, Якове Пилиповичу, — м'якими кроками підійшов Крупяк. — Я вас до таких лікарів — знайомі у мене — завезу, що через три тижні і сліду не залишиться. Зроблять пластичну операцію і будете ще кращий, ніж до цього часу. Ходімо до саней. Ні, ні, тримайтесь. Не дрейфте. Переможемо в боротьбі — і за вами, як за національним героєм, приїдемо. — Мова його була такою ж м'якою, як і хода. Але Карпо, чутливий до всякої зміни інтонації, мимоволі здригнувся, відчуваючи у тоні приховану фальш і навіть більше — огиду і ненависть. Майже фізично відчув усі порухи, що керували тепер Крупяком.

В лісах розбушувалась метелиця. Під ногами свистів і гадючився вітер, а верхів'я дерев глухо і одноманітно нили, як невсипущий біль. Здалеку тоскно-тоскно завив вовк, і мисливським почуттям Карпо відчув, що це був самотній старий сіроманець.

«Почув кров», — і холодна дрож знову прокотилася тілом, коли чомусь уявив, що так само, як Данька, міг би його, Карпа, покалічити Горицвіт.

— О-о-ох… Уммхираю, — стогнав і заточувався поранений.

— Просто навіть соромно вас слухати. Якове Пилиповичу. Не можна ж бути такому, як дитина: побачить кров і вже плаче. Запевняю словом щирого друга: все буде гаразд, — м'яко заспокоїв його Крупяк. І Данько поволі, похитуючись і затуляючи обличчя руками, важко пішов до саней. На якийсь момент Крупяк одстав од нього, з розгону налетів на співучасників, широко перехопив їхні шиї міцними руками.