Чтение онлайн

– Вибачте, – сказав ніяково. – Просто давно не співав, то й зважився.

– Так уже захотілося тобі поспівати? – знову перекривив мене регент.

– Та звісно ж, – сказав я.

– А пива поставиш? – спитав регент уже милосердніше.

– Та я ж..

– Ясно. Скупуєш, лярвий сину, – цей чоловік забув усяку пристойність і лаявсь у божому храмі. – Коли не поставиш пива, не потикайся мені на хори, – сказав загрозливо.

– Гаразд, – мовив я, закусуючи губу, бо співати мені хотілося – Коли тільки ваша ласка, пане регенте…

Треба було знову починати спів, і регент стрибнув на своє місце. Ми знову заспівали, але цього

разу піднесення я не відчув. У голові крутилися неприємні думки – мимоволі їм піддався.

Чому скрізь, думав я, де з'являюся, трапляється хтось із ворожими супроти мене замірами? Чому, здибаючись зі мною, люди дозволяють собі бути грубими чи поблажливими? Скільки прожив я на землі, не зустрічав до себе інакшого ставлення Навіть Іван Рона, найспокійніший чоловік, якого здибував, і той вирішив, що треба ставитися до мене, як до дитини, – допоміг мені влаштуватися до єзуїтської колегії. Отак я й блукаю у цьому світі, думалося мені, одні мене гонять, інші виявляють милосердя. Між цих двох каменів перебуває моя душа, і чи не від того вічний неспокій так палить?

Не важко мені було вгостити регента пивом, річ обичайна, але це значило, що пиво мав би пити і я. Я ж не тільки горілки, але й пива та меду не вживав, бо тяжко дурів од того і хворий робився.

У шинку кисло смерділо кожухами, регент сів до столу й відразу ж почав грюкати кулаком, доки не прискочив до нього червонобородий шинкар. Борода та і справді була червона, аж очі сліпли; регент замовив стільки пива, що й віл не випив би, – очі мені на лоба полізли.

– Чого вирячився? – гукнув весело регент. – Добре мене пригостиш, то й тобі, може, щось у руку впаде. Скажеш, не хочеться тобі за спів платні?

Я зробив непевний рух, звісно, платня мені не зашкодила б.

– То поручкаємося! – сказав регент і подав мені пальці. Рука його була холодна і слизька, але він з такою силою стис мені правицю, що в мене не тільки смикнулось у грудях серце, але й випав із рота язик.

Налив мені й собі у страхітливо великі кухлі. Я почав відмовлятися, що не п'ю навіть пива, але його обличчя стало таке загрозливе, аж у мене коліна затремтіли.

– Коли не пригостишся зі мною, – прошепотів зловісним шепотом, – розіб'ю кухля на твоїй паршивій голові.

Наблизив до мене обличчя, й мені здалося, що воно стало кругле, як місяць, що безживно всміхається. Очі – малі, щілинкуваті, ніс широкий, роздутий, а до лоба прилипло рідке пасемко. «Ну от, знову те саме, – подумав я тоскно, – раз він втрачає в моїх очах людську подобу, бути біді!»

Я ковтнув пива, щоб удати, що п'ю також, і мені відразу ж стало млосно – не витримує моя голова трунків. Для мене немає ліпшого трунку, як свіже повітря в сонячний, літній день. Так, тільки від сонця відчував я дзвенячу напругу в тілі, ясне збудження і те, що люди називають «хміль». Трунки ж справжні діють на мене гнітюче, знемагає мене нудота, і голова набрякає ладна луснути. Сьогодні ж була мені непереливки, бо мій напарник, здається, серйозно завзявся приневолити мене до пиття. Я з жахом зирнув на велетенський кухоль, у цей час регент доцмокував другого. Я озирнувся, намічаючи дорогу до втечі на випадок, коли регент по-дурному роз'ятриться; ні, до дверей було недалеко. Тоді побачив, який кумедно-дивний мій супутник. Так само кумедно-дивні стали люди, котрі сиділи в іншому кутку корчми, вони галакали, махали руками, а навколо хмарою провис синій тютюновий дим.

– Призволяйся! – сказав регент,

дивлячись на мене маленькими пильними оченятами. Здавалося, чекав од мене на якийсь непевний крок, щоб одразу ж вибухнути гнівом. Зляканий тим, я знову ковтнув пива, хоч і знав, що від того добра чекати годі. Мене відразу хитнула зелена хвиля, кілька зелених змійок спалахнуло, плаваючи в повітрі, як у воді. Одна із них стала рости й розширятися, і я уздрів зелену дівчину, волосся якої вилискувало, ніби смарагд. Вона заспівала до мене високим голосом, але я не знав тієї пісні, щоб їй підтягти. Тому тільки підтримав мелодію, мугикаючи й помахуючи рукою:

Гей, пий-но, пий-но до мене,Гей, пий-но це зілля зелене,Я одур веселий приношу,Покинеш думок важку ношу,Що мучать тебе, нещасливого…

Вона підсіла до мене й обняла за плечі. Я здригнувся.

– Не треба лякатися, – проказала вона, – я зелена грайлива гадюка, котра вміє забивати людям памороки, так-таки так. Я несу зелені кольори, щоб тіло у вас позеленіло, бо так уже мені призначено, гей, таки-так! Я сидів, понуривши голову.

– Ля-ля-ла-ла! – приспівала вона. – Слухай мене пильненько й не відволікайся. Я вмію заморочити голову, полюби мене й забудеш про все на світі. Я та безжурність, від якої людина дурною стає, але й веселою. – Вона скочила й прокрутилась у танку, віючи зеленим одягом, голос її знову злинув високо: – Ля-ля-ла-ла! Еге ж, я та безжурність, від якої люди гублять тверезий глузд і тратять людську подобу, так-таки так! Полюби мене і піддайся мені, коли й ти хочеш бути у світі щасливим дурнем. Бо коли не полюбиш мене, помщуся тобі, обкраду тебе, знівечу тебе!

– Шинкарю! – закричав регент. – Пива, й доброго!

– Ля-ля-ла-ла! – знову прокрутилася зелена дівчина. Прискочила до мене й оповила шию руками.

– Покинь блукати, – зашепотіла вона, – і покинь вітра в полі шукати. Одружися зі мною і станеш щасливим дурнем!..

«Он який він, Неспокій, – пробурмотів чи подумав я, згадуючи нову притчу про ченця, який ховався від світу: саме обдумував її, щоб записати. – Ну що мені лишається? Втекти, розбити головою стіну?»

Я постукав зігнутим пальцем по стіні.

– А що за цією стіною, пане регенте?

– Пиво, – відказав він.

– А мені здається, що друга стіна, – мовив я. – А за другою третя, і так без кінця. – Чи не так я кажу, пане регенте?

– А може, й так, – сказав регент. – По мені, коли є що в живіт покласти і чим запити, то й гаразд. Знаєш, хлопче, що мені найбільше смакує в світі?

– А що, коли за тією стіною пустеля? – глибокорозумно запитав я.

– Найбільше мені смакує печене порося, – сакраментальне зголосив регент.

– Сенс нашої метушні в тому, – поставив я пальця, – щоб прокладати в пустелях нові дороги для тих, хто не годен того зробити сам. Але куди вони приведуть, пане регенте?

Регент почухмарив потилицю.

– Добре було б, щоб до бочки з пивом, – сказав він. – А коли вже того не можна, то до печеного поросяти. Зелена дівчина присіла мені на коліна.

– Нерозумні думки приходять тобі до голови, коханий. – сказала вона. – Цікавить тебе, куди приведуть тебе твої дороги, ха-ха! Чи ж треба тобі те знати? Я тобі ще раз кажу: щасливі дурні про таке не думають.