Чтение онлайн

— Бо коли хлопець мені подобається, я соромлюся наготи, — зізналася вона, кліпаючи ліловими повіками.

Анджела розважала їх оповідками про недоумків:

— Підстаркуваті грубасики. Думають, що, коли прийдуть і замиготять грошенятами, зразу матимуть усе, як на таці. Оце ми їх і чистимо. Від бабок та ілюзій.

— Правильно, правильно, — реготали хлопці.

Зрештою вибила перша, і настав час розраховуватися.

— Шістсот вісімдесят злотих, — поінформувала їх Саманта.

— О’кей, — Мацек впевнено поліз до кишені. Відрахував гроші, старанно намагаючись приховати ошелешення величиною

Вони облишили заклад, сердечно простившись із сяючими, розжеврілими від вина Барбареллами.

— Кльові дівки, — кинув Вітек.

— Тільки що трохи задорогі, — додав Анджей.

Повернувшись додому, вони порахували, що гулянка в «Едемі» коштувала стільки ж, що й новорічна забава в гарній кнайпі. З наїдками, музикою й шампанським.

— Вони нарахували вам тисячу процентів націнки, — прикинула Юлька. — Незле.

— Найсмішніше, що ми весь час стібалися з чуваків, котрі так необачно дозволяють себе обдирати. Тому я волію інші розваги.

Ну і я впала. Несподівано, стрімко й досить болісно. Навіть не встигла згадати святого Юрія. А все тому, що Шкатула побачив потойбіч річки плямисту корову. Став як укопаний. Глянув іще раз, а потім несподівано рвонув убік. А я залишилась у повітрі. На долю секунди, бо зараз же беркицьнула на свіжоскошену луку.

— А я вже збиралася не одягати пілотку.

— Вибач за Шкатулу, але він страшенно боїться корів, — виправдовував коня Мацек.

— А чому?

— Бо мало того, що вони великі й цицькаті, то ще й мукають. А на додачу може виявитися, що основою їхнього меню є польський коник.

— Хіба стрибунець, — буркнула я, не перестаючи масувати зболілий хребет.

— Найважливіше, що ти не піддалась емоціям.

— Я не встигла.

— І що зразу сіла назад у сідло, — вів далі Мацек. — Бляха, в житті все так само. Впав, то вставай, обтріпуй задок і вперед. Зроби сто присідань, вижлукти коктейль, полеж у солярії. Начеб нічого не сталося, начеб усе було по-старому. А воно ж так не є.

— Ти не можеш забути Івонну?

— Нічого не допомагає, Ягодо. Ні тренування, ані робота. Усе падає з рук, буквально все.

— Тоді чому ти не зателефонуєш?

— Я боюся, що вже запізно. І що мій час у неї минув.

— А її час у тебе минув?

— Ні, але хто сказав, що все завжди має бути справедливо, порівну і зі взаємністю?

Ніхто. Якби це було так, я схибнулася б на пункті Бартека. А може, зовсім ні?

— Я не розумію свою маму, — завела Малина. — Вона стільки витерпіла від мого батька й надалі дозволяє йому натягати собі носа. Знаєш, що він утнув? Приїхав до Польщі і зразу поволочився до неї на роботу.

— У цьому, мабуть, нема нічого поганого, коли чоловік провідує свою колишню дружину на роботі.

— Сама поява мого батька заповідається на трагедію.

— Ну прийшов він і що далі?

— Сперся на бар’єр, як і двадцять років тому, а потім каже мамі, що запрошує її у припізнілу відпустку. «Вкажи довільну точку на мапі, а за тиждень я буду з квитками і зарезервованими номерами у п’ятизірковому готелі».

— А мама?

— Здається,

— Може, вона тільки хотіла помріяти. Може, обіцянки твого батька вивільнили якісь давні, приховані туги. Багато людей хотіло б подорожувати. Обрати точку на мапі і просто туди вирушити. Це мрія багатьох дітей.

— Ну саме, дітей. Обіцянки мого батька завжди звучали на рівні середньо розвиненого дошкільняти. Мене от тільки дивує, що зріла, позбавлена ілюзій жінка на це ведеться.

— Ми могли б поміркувати, чому вона так робить, але…

— Не треба. Мама вже має власного терапевта, тільки що трохи змученого життям. Може, краще поговоримо про мої проблеми?

— Я хотіла це запропонувати, але…

— Знаю, я тебе перебила. Останнім часом мені важко зосередитись. Я перебиваю людей на половині речення. Закінчую за них думку. Я жахлива.

— На світі є небагато по-справжньому жахливих людей.

— Але я саме така. Жахлива і на додачу занудлива, бо весь час накручую ті ж самі гнітючі мелодії. Тому Емек і не подає ознак життя. Воліє якусь усміхнену лапландку. — Вона похнюпилась. — Ягодо, я справді хотіла б тішитися життю. А ще вміти це виявляти. Якби була така можливість, я дозволила б нашити собі на обличчя негаснучу усмішку.

— Але навіщо?

— Принаймні я не відштовхувала б від себе людей. Бо нутра, як відомо, така усмішка не змінить.

— А тебе і справді ніщо не тішить? Навіть найдрібніші дрібниці?

— Таж ні, я тішуся, і то багатьом речам. Коли несподівано піде дощ або коли я голодна повернуся з прогулянки і можу відрізати собі гарячий окрайчик. Тішуся, коли Евка, моя подруга, з п’ятого заходу складає іспит. Я могла б так довго перелічувати.

— То в чому тоді проблема?

— У тому, що я не така, як інші.

— А які ті інші, на твою думку?

— Вони знають, у який бік рухатися. Уміють робити вибір. Кажуть собі: «Закінчу універ, знайду роботу в рекламі чи в банку. Вийду заміж за високого брюнета. У нас буде двійко дітей і будиночок за містом. До нього велика машина кольору червоного вина». А я? Я навіть не знаю, де хотіла б провести найближчі вихідні.

— Усі люди мають хвилини вагання.

— Може, й так. Тільки якби хтось згори оглядав життя отакої Мартини з лимонами, то бачив би чітко накреслений шлях. Від пункту А до пункту В, потім до С і так далі. Не конче по прямій, але в цьому є якийсь лад і порядок. Видко, що дівчина має план. А в мене видко безсилу шарпанину. З пункту А до пункту D, потім знову А, за хвилю В, потім одразу до J, щоб повернутися до В. Коротше кажучи, хаос, без жодної гарантії колись добутися до Z.

— Мартина теж не має такої гарантії.

— Але вона принаймні може сказати собі, що зробила все, аби туди добутись. Їй не заважає брак мотивації чи знеохота звичайна, — вона зітхнула. — На додачу я весь час чую поради, як слід використовувати свій час, бо, мовляв, іншого вже не матиму. Жити на повну котушку.

— Мацек, оцей напомпований санітар, каже, що хоче їсти життя повними ложками.

— Ну власне. А я навіть не маю ложки. І, що гірше, не маю сили, щоб собі її вистругати.