Чтение онлайн

І вони свідчили проти нього. Їх вела своя неминучість, того ж вони і прийшли. Того ж і він мав їх очікувати. Вони прийшли свідками й обвинувачами, провину на нього за те складаючи, що він причетний до провини їхньої власної, провину за те, що він — їхній поплічник, такий самий клятвопорушник, як і вони, і такий самий провинний, як і вони, бо, як і вони, сном-духом не знав про ту клятву, що тут її уже порушено і далі порушують, від самого початку забувши й про саму клятву, і про обов’язок, атож, забувши й так навіть поглибивши власну провину, попри ту неминучість, що з нею життя його, як і їхнє, за долі велінням посувалося до цієї віхи, до віхи нового забуття і самотности: знов про творіння забуто, знов забуто про Бога й людину, знов забуто заради довселенської ненароджености, яка і життя, і смерть на безглуздість рокує, бо лише клятва породжує обов’язок, лише клятва породжує глузд, нерозривний з обов’язком глузд усього буття, а все утрачає свій глузд, коли обов’язком нехтують і порушують клятву, цю обітницю, дану на заповітному першопочатку, обітницю, триматись якої належить богам і людям, хоч про неї ніхто і не знає, ніхто, крім невідомого Бога, бо від нього, найзаповітнішого із небожителів, іде уся мова, щоб до нього й вернутись, до нього, хранителя клятви, й молитви, й обов’язку. І він, той, хто невідомого Бога очікував, свій погляд мимоволі на землю звернув, надію плекаючи вздріти того, чиє слово спасенне, обов’язком породжене й обов’язок породжуючи, мало знов оживити мову, мову вірної клятві спільноти; він сподівався, що пощастить повернути так мову із її надповноцінного й неповноцінного стану, в який її ввергла людина, скориставшись іще одним привілеєм своїм, що мову пощастить урятувати з туману краси, зі шмаття сміху, врятувати із цих непроглядних хащ, де її марнували, і знов обернути її на знаряддя клятви. То марні були сподівання, і перед ним, знов поринувши в якийсь довселенський стан, знов поринувши в щось позбавлене глузду, знов поринувши в щось ненароджене, оточений примарними горами з їхньою довселенською мертвістю, горами, що їх не подолати жодній земній смерті, — перед ним простирався світ, повитий красою і пошматований сміхом, світ, що втратив мову й осиротів, бо порушив клятву, і це стало його провиною; замість незнаного Бога, замість клятвоносного хранителя обов’язку прийшли оті троє, що несли порушення клятви й обов’язку.

Обов’язок, земний обов’язок, обов’язок будити й іти на поміч; іншого немає обов’язку, і навіть обов’язок людини перед Богом і Бога перед людиною — це йти на поміч. І він, кого доля неминуче й невідворотно зарахувала до порушників клятви й обов’язку, він, як і вони, не любив сповняти обов’язку, не любив, як і вони, іти на поміч, і його позірна невибагливість була, мабуть, ніщо інше, як протест проти помочі, яка звідусіль текла йому, але яку він приймав без вдячности, і в цьому також уподібнювався простолюду, що хоч і прагне всіляких дарів, однак через власну нездатність допомагати будь-яку справжню поміч йому відкидає. Той, хто від самого початку приречений на клятвопорушення,

хто виріс і живе в кам’яних печерах, хто отак від самого початку ходить під страхом клятвопорушення, той змалечку надто вже великорозумний, надто тертий, надто перебірливий, надто кмітливий, щоб так легко приймати те, що не обіцяє приспаній жадобі негайної втіхи, те, що не веде до розпусного парування серед позазаконної вседозволености, чи, коли вже не це, то принаймні до вигоди, мірило якій — сестерції; чи це не те саме: трійця внизу вимагала вина, часнику і борошна, а інші воліли собі циркових видовищ, щоб за кривавими витівками мартоплясів забути про власний страх і, дурячи голову собі і богам такими смертоносними фіґлярськими грищами на хисткій межі поміж красою і сміхом, де ті й ті постають у жахливо-потворній єдності, принести небесним силам оманливу покутну жертву за клятвопорушення; чи це не те саме: хоч утішайся, хоч примиряйся з богами, та головне — не буди і не прокидайся, не йди на поміч, на поміч стеменну, а май вигоду, лише стеменну вигоду, і коли Цезар знову бажав на беззаконників накинути вуздечку законности, то вино, борошно і циркові видовища ставали йому просто платою за їхній послух. А проте — і це було несподівано й дивно — вони його ще й любили, хоч і не любили нікого, хоч і не тримались ніколи спільноти, хіба що отієї облудної, яка зветься юрбою і в якій не можуть дійти жодної спільної думки, тож нікого ніхто й не любить, нікому ніхто й не помагає, нікого ніхто й не розуміє, нікому ніхто й не вірить, нікого ніхто й не чує, — облудна спільнота глухонімих, облудна спільнота одинаків, у якої вкрадено мову. І річ не лише в тому, що для них, із їхнім хитромудрим страхом і премудрою недовірливістю, пізнання стало просто зайвим клопотом, звичайнісіньким словоблудством, від якого немає ні задоволення, ані користи і яке, хоч би якими слівцями лукавими воно жонглювало, щомить можна обвести круг пальця; річ не лише в тому, що кохання, взаєморозуміння, поміч, довіра, мова — що все це, зумовлюючи одне одного, зрештою обертається на порожню ніщоту; річ не лише в тому, що як наслідок надійною опорою ще зостається, схоже, сама гола можливість лічити гроші; та їм і це ще не досить надійно, й хоч би як заповзято вони брались лічити та перелічувати свої сестерції, вгамувати цим страх свій їм уже зась, у них уже й це викликає сумнів, ба більше, трохи не в розпачі вони відчувають, що не лишилося їм уже нічого іншого, крім як і далі дотепно-мудро, дотепно-солодко глузувати над самими собою, і вони аж трясуться зо сміху, бо ніщо вже не подолає глибоко схований внутрішній страх, і навіть у справжність і надійність того, що сам лічиш, можна повірити аж після того, як прошепочеш заклинання належне і поплюєш на монету; вони легко повірили в диво (це їхня, по суті, найлюдяніша і, либонь, найприємніша риса), однак важко вірили істині, й саме тому ці люди, котрі, як самі ж і гадали, вміли усе розрахувати і передбачити, ставали, однак, геть непередбачуваними, у своєму страху замкненими і просто загадковими, а врешті й цілком незбагненними. Якби він прийшов до них лікарем, як про це мріяв замолоду, то вони лиш зневажливо посміялися б з нього і його допомогу, хай би вона була й зовсім безплатна, відкинули б, а натомість скористалися б послугами якої-небудь знахарки; так і жили вони, таке було в них життя, і це стало однією з причин того, що він зрештою поміняв ремесло; та, хоч якими вагомими здавались йому тоді ті причини, тепер виявлялося, що, по суті, саме із них і почалося сповзання його до грубого юрбища, що він аж ніяк не мав права покидати ескулапську науку, що навіть в облудній отій допомозі, яку обіцяє наука та, було б гідности більше, ніж у марних надіях на допомогу, якими відтоді він щедро напихав свої вірші, сподіваючись усупереч здоровому глузду, що саме влада краси, чарівна сила поезії зрештою перекинуть місток через безодню мовної німоти й у відродженій людській спільноті піднесуть його, поета, до речника пізнання, і він, над юрбою піднявшись, розпустить юрбу, — він, Орфей, обраний повести людей за собою. Ох, та навіть Орфей ніколи цього не досяг, навіть він у всій величі безсмертя свого не здійснив таких надмір порожніх і шанолюбних мрій і такого неприпустимого переоцінювання поетичного хисту! Звісно, багато чого у земній цій красі — пісня, озеро в сутінках, звуки ліри, хлопчачий голос, вірші, колона, статуя, парк, а чи просто квітка, — все це наділене божественним даром спонукати людину прислухатись до крайніх внутрішніх і крайніх зовнішніх меж свого буття, тож і не дивно, що мистецтву орфічному і його силі приписували здатність змінювати течії рік, приборкувати лісових хижаків, заворожувати череди на пасовищах, по-чарівницькому, як у казці, сповнюючи омріяну у мрію усіх мистецтв: світ, що наслухає покірно самого себе, ладен прийняти і пісню, і поміч, що ллється із неї. Та коли й так, то поміч триває не довше, ніж пісня, не довше, ніж пісні триває зачароване наслухання, і пісня у жодному разі не повинна лунати задовго, а то річки, не дочекавшись її завершення, крадькома повернуться у русла свої колишні, а лісові хижаки знов заходяться крадькома душити на пасовищах невинну худобу, а людина, не чекаючи завершення пісні, знов кинеться у звичну свою жорстокість, бо довго тягтися не може не лише насолода, зокрема й від краси, а й милосердя, що її добровільними бранцями стали були людина й тварина; це — лиш одна половина насолоди красою, тоді як друга, не дуже менша, а частіше навіть багато більша, — то надзвичайне загострення тієї жорстокости (саме харциза щонайжорстокіший нерідко й милується квіткою), тож краса — а та, яку творить мистецтво, і поготів — дуже скоро втрачає свій вплив, якщо вона, не дбаючи про збереження мінливої рівноваги обох своїх половин, надумає повернутися до людини лиш однією із них. Хай би там де, хай би там як до мистецтва людина зверталася, воно все одно улягає такому правилу, ба більше, вміння його дотримуватись — одна з найважливіших чеснот художника, а дуже часто, хоч і не завжди, і його героя. Якби доброчесний Еней лишився таким м’якосердим, як можна було б якусь мить сподіватись, коли він, чи то співчуттю поступившись, що якраз ворухнулось у ньому, чи то задля краси і напруги вірша, вжахнувся і завагавсь убивати смертельного ворога, якби він одразу не похопився був і не зважився на жорстокий свій чин, то нізащо не став би взірцем милосердя, яке гідне наслідування, а став би скоріше прикладом одного із тих негеройських зануд, що їх малювати у вірші навіть не варто і братися; і байдуже, хто це буде — Еней чи якийсь інший герой з його подвигами, — в мистецтві завжди і повсюди йдеться про дотримання рівноваги, великої рівноваги на межі найвіддаленішої далини, йдеться про її несказанно хисткий, несказанно скороминущий символ, який у собі ніколи не узагальнює окремих змістів, а завжди лише їхні поєднання, бо тільки так він домогтися може своєї мети, тільки у своїх поєднаннях протилежності буття досягають рівноваги, зводячи водно протилежності всіх людських поривань і захоплень (а то як же іще могла би людина творити і осягати мистецтво!) — зводячи водно доброту і жорстокість у рівновазі мови краси, у символі рівноваги між власним «я» і всесвітом, у п’янких чарах єдности, які тривають доти, доки не завершиться пісня, але не довше. І так само, мабуть, склалося і з Орфеєм та його піснями, адже він був митець, він був поет і своїм співом людей зачаровував, і слухачів, як і співака, однаковою мірою заколисувала дрімотна сутінь, їх, як і його, демонічно полонила краса, — демонічно, попри божественний дар співака; людям він ніс не спасіння, а п’янку насолоду, і стати спасителем йому не судилось ніколи, бо поводир, що ніс людям спасіння, відкинув мову краси, він проник під холодну її поверхню, під поверхню поезії, він добувсь до отих простих слів, які, підступивши до самої смерти й пізнавши її, навчилися завдяки цьому достукуватися до замкненого у собі ближнього, його страх і жорстокість його гамувати, перед ним відчиняти двері до істинної допомоги; він добувсь до простої мови щирої доброти, до мови щирих людських чеснот, до мови пробудження. Чи якраз не цю мову шукав і Орфей, коли, Евридику шукаючи, надумав спуститись до царства тіней? Чи не впадав у розпач і він, пізнаючи безсилля художника в намаганнях сповнити людський обов’язок? Ох, навряд чи вже вирветься із в’язниці мистецтва той, кого туди кинула доля; його замикають навіки там нездоланні межі, на яких вершиться відчужено-прекрасне дійство, і коли йому забракне снаги, то в такому ув’язненні він обернеться на марнославного мрійника, на шанолюба у фальшивім мистецтві, та якщо він художник справжній, то його очікує розчарування, бо він чує поклик по той бік меж, але дано йому лише закарбувати його у вірші, а не відгукнутись на нього, — він, забороною скутий і прикутий до місця, з пером у руці по цей бік меж, хоч і прийняв умову Сивіли, хоч і смиренно, як і Еней, торкнувся, клятву складаючи, величного вівтаря тієї віщунки…

«…легкий перехід до Аверна, Вдень і вночі там чорна Дітова брама відкрита, Тільки вернутися звідти і вийти на світ цей небесний — Це уже труд, це справа велика. І деякі тільки, Що їх Юпітер у ласці своїй полюбив, чи їх доблесть, Божих синів, аж на небо піднесла. Ліси ж поміж ними, І наоколо Коціт розлив свої чорнії води. Що ж, як бажання у тебе таке, така в серці жадоба Два рази озеро Стікс пропливти і два рази Тартар Чорний уздріть, як приємно на труд цей шалений пуститись, — Знай, що слід перше зробити: десь криється між деревами В тінях гілля із листям і пруттям гнучким золотеє — Святощі це для Юнони підземної, їх укриває Гай, і пітьмою похмурою їх сповивають долини. Та не дозволено в схови підземні раніше вступити, Доки не зірвано з дерева наріст отой злотолистий; Це як ралець Прозерпіна-красуня собі встановила. Зірвеш ту віть золоту — і друга уже наростає, Й гілка ота вже таким же квітчається знову металом. Отже, ти високо й пильно дивись і, як тільки побачиш, В руку бери, так годиться. Бо легко сама тобі дасться, Як лиш покликаний долею ти; а як ні, то не знайдеш Сили, щоб взяти її, не зітнеш її й сталлю твердою. Є біля тебе, крім того, ще тіло померлого друга, — Гей, ти не знаєш, — і цілий флот твій оскверняється трупом; Ти по пораду тим часом прийшов і нам топчеш пороги. Спершу його віднеси і належним вшануй похованням…»

— …тож перед тим відкриваються межі на заклик і Бога, і долі — їхня воля єдина, — на кого покладено останній священний обов’язок прийти на поміч, але тому, кому такою подвійною волею Бога і долі суджено стати поетом, кому лише знати і передбачати, лиш писати й казати роковано, тому в житті, тому й у смерті покуту заказано, і навіть надгробок для нього — просто гарна споруда, земне пристановище для власного тіла, ні вхід, ані вихід для нього, ні вхід на стезю нескінченного сходження вниз, ані вихід до вороття нескінченного; доля не хоче подарувати йому провідну злотолисту віть, віть пізнання, тож його спостигає обвинувальний присуд Юпітера. Так і самого його приречено на клятвопорушення і воднораз на знедолення клятвопорушника, і його погляду, що ковзнув мимоволі униз, на землю, було вільно уздріти лиш трьох співвинуватців клятвопорушення, що плелися оце бруківкою, — провісників того обвинувального присуду; його погляду не вільно було зазирнути глибше, під поверхню бруківки, під поверхню світу, під поверхню мови й мистецтва; заказано було йому спускатися вниз, до неземних глибин, а повертатися з них, здійснюючи цей титанічний чин, — уже й поготів, заказано було повертатися, даючи змогу утвердитись тому людському, що в ньому є, заказано було підійматися й оновлювати клятву творення, і він про це завжди знав, а тепер виразніше, аніж будь-коли доти, усвідомлював, що його позбавлено допомоги спасителя, позбавлено раз і назавжди, позаяк без допомоги клятвеної нема допомоги й людської, і лише їхня єдність втілює ту Титанову місію, що творить спільність, творить людність, землею породжену і до небес звернену, бо лише в людності, лише у справжній спільності, що віддзеркалює загалом усю людність, всю цілісність роду людського, вершиться той коловорот, що його нам дає пізнання й що сам дає пізнання, коловорот божественного запитання й відповіді, в якому нема уже того, хто помогти не годен, хто не годен обов’язок сповнити, хто вже не годен дотриматись клятви, — нема його, бо сам він збагнув: той титанічний труд — звершити, упорати, обожнити людське буття, про що саме і йшлося, йому не до снаги; воістину, він про це знав,

знав він також, що це стосується надто мистецтва, що існує й воно лише остільки — ох, невже ж воно все ще існує, невже має ще право на існування? — оскільки у ньому живе клятва й пізнання, оскільки мистецтво — сама доля людська і звершення самого буття, оскільки його, мистецтва, оновлення — у незвершенім, оскільки воно своїм творивом кличе душу до невтомного самозвершення і так спонукає її відкривати один за одним пласти своєї реальности, пласт за пластом проникати все глибше і глибше, пласт за пластом проникати у нетрі буття свого найзаповітнішого, пласт за пластом проникати до повік недосяжних, та незмінно відчутних померків, які наше «я» породжують і до яких воно повертається, о померкові глибини становлення «я» і згасання його, вхід і вихід душі, але воднораз і вхід та вихід усього того, що становить для неї істину, що провістила їй віть провідна злотосяйна у померках тіней, істини віть злотолиста, яку силоміць не добути і не зламати нікому, бо добувають її і сходять із нею в підземні глибини з тої самої ласки — душі і пізнанню однаково притаманної ласки самопізнання, цієї спільної їхньої істини, цього їхнього спільного пізнання реальности; воістину, він про це знав,

знав він також, що саме в цій істині і полягає обов’язок будь-якого мистецтва, обов’язок здобувати істину й виражати її шляхом самопізнання, покладеним на митця, щоб душа, осягнувши велику рівновагу

між «я» і всесвітом, віднайшла себе у всесвіті, щоб у тому, що «я» набуло завдяки самопізнанню, душа розгледіла набуток буття у всесвіті, буття уселенського, загалом уселюдського, і хоча цей подвійний набуток не буває ніколи ніяким іншим, а лише символічним, від самого початку прив’язаним до символічности краси, до символічности межі прекрасного, хоч пізнання завжди зостається, зрештою, лише символічним, саме внаслідок такої символічности воно все ж і спроможне розширити нездоланні оті крайні внутрішні й крайні зовнішні межі буття до нових реальностей, у жодному разі не просто до нових форм, ні, — до нових сенсів реальности, бо саме тут і відкривається щонайглибша таїна реальности, таїна відповідности, взаємної відповідности реального «я» й реального світу, — та відповідність, що надає символу правдивої виразности й підносить його до символу істини, та відповідність, яка породжує істину і з якої починається будь-яке творення реальности, проникаючи пласт за пластом, навпомацки, навмання до недосяжних померкових глибин початку й кінця, проникаючи до незбагненно-божественного у світі, у всесвіті, в душі ближнього, проникаючи до тієї останньої богозавітности, яка, ладна прокинутись і відкритися, таїться повсюди, навіть у найпослідущій душі; саме це відкриття божественного через самопізнавальне пізнання власної душі, — саме це і становить місію людського мистецтва, його вселюдську місію, його пізнання місію, а отже, й виправдання його права існувати, що виявляється у мистецтву рокованій похмурій близькості до смерти, бо лише в такій близькості воно і спроможне стати мистецтвом істинним, бо лише так воно — до символу розкрита людська душа; воістину, він про це знав,

та знав він також і про те, що краса символу, хай би який правдиво-виразний він був, у жодному разі не повинна обертатися на самоціль, що завжди, коли це стається і краса вибивається у самоціль, тоді підривається коріння мистецтва, бо його творче діяння неминуче набуває потворного вигляду, бо те, що породжено, раптом замінює те, що його породило, порожня форма замінює реальний сенс, гола краса — доступну пізнання істину, й усе це — у плутанині суцільній, у коловерті суцільній перемін і підмін, замкнуте коло яких не допускає уже оновлення жодного, нічого уже не розширює, нічого не відкриває — ні божественного у зіпсутому, ні зіпсутого у божественності людини, а просто втішається порожніми формами, пустопорожніми словами, і в такій неспроможності вбачати різницю, ба більше, у неспроможності триматися клятви зводить мистецтво до ремісництва, а поезію — до літературщини; воістину, він про це знав, і йому завдавало це нестерпного болю,

і саме тому він знав і про небезпеки, глибоко зачаєні в будь-якому мистецтві, саме тому знав і про незглибиму внутрішню самотність людини, якій судилося бути митцем, знав про самотність оцю її вроджену, що людину затягує в ще глибшу самотність мистецтва й у безмовність краси, і знав він, що більшість митців таке усамітнення доводить до згуби, що робить воно їх сліпими, і в сліпоті своїй вони вже не бачать світу, не бачать божественного в ньому й у своїх ближніх, що ці митці, сп’янілі від своєї самотности, спроможні побачити лише власну богоподібність, так ніби нею позначені тільки вони, і знав він, що схиляння таке перед самим собою, спрагле визнання загального, дедалі більшою мірою стає єдиним сенсом їхньої творчости — зрадою і божества, і мистецтва, саме зрадою, бо так мистецький твір обертається на твір ремісницький, на такий собі недоброчесний плащ мистецького марнославства, на строкате парадне вбрання, ганебність якого навіть самовдоволено виставлену напоказ власну голизну перетворює на маскарадну личину, і хоч недоброчесне самозамилування, красою захоплення і до ефекту прагнення, одноразова скороминущість і неспроможна розширюватися обмеженість ремісництва такого, — хоч усе це знаходить шляхи до людей куди легше, ніж справжнє мистецтво, це — шляхи тільки примарні, із самотности вихід, але не приєднання до людської спільноти, якого шукає справжнє мистецтво у своєму пориванні до людства, ні, це — приєднання до юрбища, до його брутальности, до його неспроможности триматися клятви, до клятвопорушної облудної спільноти, яка жодної реальности не долає й не творить, ба навіть і не бажає нічого такого робити, а просто дрімотно нидіє у забутті реальности, реальність утративши, як її втратило ремісництво, реальність утративши, як її втратила літературщина; ось та глибоко зачаєна небезпека, що чигає на кожного, хто до мистецтва причетний; ох, як же боляче було йому знати про це,

і тому він знав також, що його здавна підстерігала небезпека ремісництва й літературщини, що він усе ще в полоні небезпеки такої, що через це (хоч він ніколи й не важився собі в цьому щиро зізнатися) його поезія називатись мистецтвом, по суті, вже не заслуговує, адже вона, позбавлена оновлення і поглиблення, — це всього-на-всього недоброчесне виробництво краси, далеке від творення реальности, адже його поезія від початку самого і до кінця, від «Етни» й аж до «Енеїди» у своїй сліпоті слугувала і віддавалася лише красі, самовдоволено обмежувалась тим, що прикрашала вже давно задумане і продумане, давно уже пізнане, давно вже сформоване, відмовляючись від справжнього внутрішнього розвитку (хіба що оте чимдалі важче нагромадження пишноти і блиску), — ремісництво, яке не могло самотужки ніколи здолати буття й піднести його до реального символу. О, він на собі, на власнім житті і на власній творчості пізнав ремісництва спокусу, пізнав спокусу підмін, яка ставить те, що породжено, замість того, що його породило, ставить гру замість єднання, замість неспинного, живого творення — що-небудь застигле, ставить красу замість пізнання; він знав про підміни такі й переміни, знав, адже усе це стало і його життєвим шляхом, нещасливим шляхом, що завів його від рідного краю аж до столиці, від живого і творчого ремества до самооманливого красномовства, від людського обов’язку й відповідальности — до показного і лицемірного співчуття, що поглядає на все спогорда й ніколи не подумає навіть допомогти по-справжньому. Туди — в паланкіні, назад — у паланкіні… Зворотний шлях від єднання, яке шанує закон, шлях до відокремлення, що знає і визнає лише випадковість, це шлях, ба ні, не шлях, а падіння у брутальність юрби, та ще й туди, де ця брутальність найгірша — в літературщину! Хоч зрідка він це й усвідомлював, та знову і знову поринав у хмільне сп’яніння, хай би в якій подобі воно являлось йому — чи то краси, чи марнославства, чи вишуканої гри уяви, чи просто награного самозабуття. Ось якими характерними рисами було позначене його життя, немовби оточене слизькими гадючими кільцями, — запаморочливе сп’яніння невпинними поворотами і перемінами, спокусливе сп’яніння своїм ремісництвом, і нехай він тепер, озираючись на це життя, й відчував за нього сором, нехай тепер, коли вже досягнуто межі часів і невдовзі грі мав настати кінець, він, ніби протверезівши, з холодною головою мусить сказати собі, що прожив таке нікчемне й негідне літературне життя, нічим не краще, аніж у якого-небудь Бавія, чи Мевія, чи будь-кого іншого з-поміж отих віршомазів пихатих, яких він так зневажав, атож, хай навіть саме уже це, знову ж таки, й підтверджувало, що у зневазі до будь-кого іншого криється й певна зневага до себе, бо тепер вона підіймалася в ньому, терзаючи душу його таким соромом, таким гострим болем, що лишалася рада тільки одна, прийнятна і бажана, а саме: самому себе приректи на загасання і смерть; нехай так, але те, що тепер опанувало його, було щось інше, ніж сором, щось більше було, ніж сором: хто тверезо озирається на своє життя й усвідомлює, що кожен крок на шляху його хибному був необхідний і неминучий, ба більше, навіть природний і зрозумілий, що доля й боги судили йому шлях вивертів і поворотів, що через це він і тупцює на місці, не годен ступити і кроку, хоч як прагне вперед, тупцює, заблукавши у нетрищах образів, звуків, мови і слів, що він з веління долі заплутався в галуззі всередині і зовні, що на своєму шляху без поводиря він, з веління долі й богів, зоставсь без надії натрапити на злотосяйну віть у нетрищах своєї в’язниці, — хто це усвідомив, хто це усвідомлює, того ще дужче діймає сором, того діймає жах, бо він усвідомлює, що для небожителів усе на світі діється рівночасно, що саме тому воля Юпітера й долі веління злилися водно, у страшній своїй рівночасності являючись усьому земному непорушною єдністю провини й покари. О, доброчесний лиш той, кому доля судила сповняти обов’язок єднання і допомоги, й лиш на того укаже Юпітер, щоб вивела доля із нетрищ його, та якщо доля й Юпітер спільною волею забороняють сповняти обов’язок, то неспроможність і небажання допомагати для них означають те саме, і карають вони за одне і за друге безпомічністю: поет неспроможний і не бажає допомагати, безпомічний він серед людської спільноти; бранець мистецтва, він спільноти цурається, поводиря він не має й, геть усіма покинутий, і сам неспроможний повести, та як надумає спротив чинити, як, попри все, надумає поміч нести і будити у присмерках, щоб нагадати про клятву й до спільноти вернутись, то це його прагнення (о, щоб він з ганьбою і жахом відчув це — саме для цього ту трійцю до нього і послано!) приречене заздалегідь; його допомога позірна була б, позірне було б і його пізнання, і якби люди взагалі й прийняли їх, то та допомога й пізнання завше несли б їм лише біду і зводили б їх з пуття, замість вести шляхом істини і спасіння нести. Так, і ось наслідок: хто нічого в житті не пізнав, той з пізнанням іде до тих, хто пізнання прийняти не хоче; віршомаз у німих будить потяг до мови; той, хто забув про обов’язок, закликає сповняти обов’язок тих, хто обов’язку і не сповідує; шкандибайло вчить рівно ходити кульгавих.

І ось він знов усіма покинутий, на поталу покинутий знов усіма покинутого світу, о, жодна рука вже його не підтримує, нема уже поряд нічого, що захистило б його і піднесло дух; його полишили напризволяще, й він, перехилившись через підвіконня, безживно вчепившись у запилену гарячу безживність цегли й гостро відчуваючи під нігтями розпечений пил цієї первісної глини, вчепившись у заціпенілу первісну тлінність, — він чув у кам’янисто-спекотній, застиглій нічній німотності німе хихотіння, чув у всьому цьому німоту скоєного клятвопорушення, заскніле німування своєї усвідомленої провини, мови позбавленої, пізнання позбавленої, позбавленої пам’яти, німування довселенського хаосу й невблаганно-жорстокого наближення його смерти, беззастережність якої не потребує ані відродження, ані відновлення світобудови, бо свій прихід смерть наперед визначає, і в ньому немає нічого божественного; о, жодне інше створіння не смертне так беззастережно і так небожественно, як людина, бо жодне інше не може стати таким клятвопорушником, як людина, і що нижче вона опускається, то більшою мірою стає вона смертною, а найбільший клятвопорушник і смертник найбільший — той, чия нога від землі відвикла й торкається лише бруківки, людина, яка вже не сіє й не жне, для якої ніщо вже не чиниться з волі зірок, якій не співають уже ані ліс, ані ниви зелені; далебі, ніщо і ніхто не смертний такою мірою, як міський простолюд, який сновигає, кишить і копошиться на вулицях і в безперервному вештанні вже забув, як треба ходити, простолюд, якому закони уже не писані і який не пише їх сам, це стадо, що, втративши мудрість колишню, знов розбрелося і, до пізнання байдуже, обернулося на худобу, навіть на щось іще гірше, аніж на худобу, стадо, на ласку випадку полишене й приречене врешті на випадкове згасання, позбавлене пам’яті, надії позбавлене, безсмертя позбавлене; те саме судилося й самому йому разом із тим розпорошеним стадом — йому, простолюдного стада частинці, і доля тягар цей на плечі його невблаганно і неминуче звалила. Простори страху він уже перейшов, та лише задля того, щоб із жахом побачити, як низько упав він, що опустився вже до простолюдного натовпу, опустився до поверховости, яка постає перепоною на шляху до глибин. Чи це падіння триватиме й далі, чи має тривати воно і далі? Від поверховости до поверховости, й так аж до останньої — аж до ніщоти стеменної? До забуття останнього? Плутонова брама завше розчахнута, неминуче падіння, з якого нема вороття, і в дурманнім чаду падіння людині так увижається, ніби вона падає вгору, ввижається поти, поки там, де безчасся небесного дійства раптово постає рівночасністю і спітканням у стихії земній, — поки вона на межі цій часів зустріне позбавленого божественности бога, який наздогнав її і перегнав, і бог цей, сміхом правічним увитий і перевитий, також падає вниз, і обоє вони, зарівно приречені на протвереження і самозречення, приречені обоє на жах, який у своєму заскніло-упертому соромі хоч і сміється ще, та воднораз уже й передчуває прийдешній, ще жахливіший жах і намагається реготом прогнати його. До жаху ще відвертішого, сорому іще відвертішого, викриття ще відвертішого вела його доля, вела оця подорож, вело це падіння, вело все до нової згуби і самозгуби, тяжчої, аніж усі попередні, до нового усамітнення, що мало перевершити будь-яку колишню самотність, самотність усіх ночей, усю світову самотність, де не лишилося не тільки нічого живого, але і нічого мертвого; і миті цієї раптово оголилась порожня поверховість невпокореного буття, і в недосяжності внутрішніх і зовнішніх сфер ніч, хоч вона ще й незмінно сіяла на всім небосхилі своєї сутемряви, розтанула в оте Ніде, яке із йому притаманною схильністю до випадковости робить зайвим і пізнання, й знання, прирікаючи їх на непотрібність. Зникли і спогади, зникла й надія, зникли, безсилі перед всевладдям невпокореної випадковости, адже в усьому являла себе саме вона, випадковість, неодмінна причина краху у творенні, і це вона, повита дурманом і непам’ятливістю всього довселенського зречення, осяяна холодними спалахами довселенського творення, його ненароджености і досмертности, вона, нага випадковість, ця самотність без імени й назви, тепер знов заявила претензію на своє владарювання… Саме така була мета цієї подорожі, тепер уже явна мета падіння — того, що не має ні ймення, ні назви.

Самотність без імени й назви в полоні випадковости — так, саме її, цю самотність, він бачив переду собою, коли стояв тут побіля вікна, ладний упасти та й уже, власне, падаючи. Невпокорена і нескорима у своїм зреченні відкривалась його лихоманковим поглядам тепер очужіла ніч; незмінно недвижну, а проте і чужу її обдавав суворо-поблажливий подих місяця, крізь неї, незмінно недвижну, тихо і лагідно плинув Молочний Шлях, поринувши в зоряний спів безгомінний, у красу і її зачаровану єдність чарівну поринувши, у вже порушену єдність погарнілого світу, в задалеч його незастигло-застиглу поринувши, і, величезна, як простір, застигла, як простір, прекрасна, як простір, очужіла, як і задалеч, від демонічних чарів, ніч із задалеч-чю разом крізь часи відлітала, — ніч і все ж невмирущість у межах часів, одвічна й усе ж позбавлена вічности, очужіла до всього людського, до людської душі очужіла, бо тихе єднання, що далечінню напоєне й саме далечінь ту напоює, вже не терпіло нічиєї причетности; переддень реальносте обернувся на переддень нереальносте. Порушився лад у сферах буття, мовчав дзвінко-німий їхній сріберний простір, незбагненністю повік відчужений і в ній замкнений, замкнувши у власній чужості повік незбагненність усього людського, а місяць, і Молочний Шлях, і сузір’я — вони вже не мали ні назв, ні імен, були невідомі йому у своїй недоступності, у своїм усамітненні, до якого ані мостом не добудешся, ані докличешся і яке все ж таки грізно тяжіло над ним, до землі його гнуло, прозоре й жагуче, розпечений холод світової просторіні; те, що довкола було, його вже не оточувало, і він, хоч і оточений порожнею нічною, стояв поза нею, окремо від долі, від власної і від чужої, від долі світу невидимо-видимого, окремо стояв від усього божественного, окремо від усього людського, від пізнання окремо, від краси окремо, бо й краса видимо-невидимого світу зникла, розтанула в тому, що не мало ні назви, ні ймення, стала всього-на-всього спогадом…