Сліди на тротуарі
Шрифт:
Як уже поверталися, Олег попередив:
— Лаятимуть, я знаю. А ти не мовчи. Забирай свої речі і — до мене.
— А твої батьки? Що вони скажуть?
— Мої? Скажуть так, як я захочу.
Як важко було Вірі вертатися додому!
Переступаючи рідний поріг, Віра глибоко страждала. Хотілося кинутися матері на шию і плакати, плакати…
Мати тільки на мить ніби розгубилася, побачивши дочку. Та ось в очах у неї замиготіли злі вогники, губи сіпнулися. Не стримуючись уже, вона закричала:
— Геть з нашого дому! Шлюха! Бачити тебе не хочемо. Ні я, ні батько…
Всього можна було чекати від
Віра вискочила з кімнати, і за нею жалібно зойкнули двері.
Куди податися? В такому вигляді їй не хотілося йти до Олегових батьків. Є лише одне місце, де вона знайде тимчасовий притулок, — у тітки.
Від тітки хлопчик поніс записку Олегові. Через півгодини той примчав за нею машиною.
— Я ж казав! — нагадав Олег своє пророкування. — Так повинно було статися.
Інженер Куш, був людиною добропорядною, щирою. Свою невістку він запевнив, що зуміє полагодити справу з її батьками. Молодому подружжю відвели маленьку кімнатку, переобладнану з комірчини. Шість квадратних метрів і —жодного вікна. Тут і вдень горить лампочка, а коли її гасять, у кімнаті розливається сірий присмерк, повітря затхле, як у норі. Віра з особливою силою відчувала себе скривдженою, коли залишалася в кімнаті наодинці. Хто був винен, що так сталося? Хто?
Олег неначе розумів, що умови, в які потрапила Віра, гнітять її, і намагався всіляко розважити свою дружину. А втім, не дружину, ні, вона ще вважалася його нареченою. До загсу вони не могли піти, бо Вірин паспорт був у матері. Там залишилось і все Вірине вбрання. Вона пішла з дому навіть без пальта.
— Нічого, — заспокоював і себе, і її Олег. — У мене двоє пальт, одно ми перешиємо для тебе. А далі і нове придбаємо, не бійся. Обійдемося без твоїх батьків.
Віра призвичаювалася до нового «розпорядку» життя, який зустріла у Кущів. Батько Олега прокидався дуже рано, нашвидку снідав і поспішав на завод. Як тільки за ним зачинялися двері, квартира знову поринала в сон. Нікуди не поспішала Олегова мати; до десятої, а то й до дванадцятої години ніжився в ліжку Олег. На стільці і під подушками лежали підручники, але Олег майже не заглядав у них. Вірі Олег теж радив, більше відпочивати, берегти себе.
Робочий день Олега починався пізно, десь о другій годині. До нього приходили хлопці, і тоді Олег прощався з Вірою.
— Піду. Якщо трохи затримаюсь, не турбуйся. Є халтурка…
Їй дуже не подобалося це слово.
Олег повертався годині о десятій-одинадцятій вечора. Руки його пахли бензином. Бензином пропахали і хусточки, які мати клала Олегові в кишеню. Віра цікавилася — звідки бензин? Де Олег буває і що робить? Олег відповідав напівжартома:
— Казав же — халтурка… Для тебе стараюся.
І справді, через кілька днів Олег повів Віру в універмаг, вони набрали їй на плаття, купили панчохи, духи.
У Олега завелися гроші. Згадуючи його минуле, Віра непокоїлася. Розпитувала, де він їх заробляє.
— От
іще причепилася. Ну добре, скажу вже. Сама знаєш, я майстер на всі руки. Як треба мотор відремонтувати — беруся. Велосипед полагодити — теж можу.— Чому тебе кличуть тільки ввечері? — допитувалася Віра.
— Он воно що? Ти… ревнуєш? — хапав її і пригортав до себе Олег. — Дурненька… Тому ввечері кличуть, що вдень самі на роботі зайняті.
Якби Віра не знала, що Олег відбував покарання, може, вечірні його мандрівки й не викликали б тривоги. Крім того, не подобались їй і його товариші. Якось по-змовницькому, натяками розмовляли вони між собою. Навіть їй, Олеговій дружині, ніби не довіряли і частенько замовкали при її появі.
Віру Олег любив. Але любов його була якоюсь дивною. Він вимагав, щоб Віра нікуди не ходила без нього, не дозволяв зустрічатися з колишніми подругами. Навіть на базар і в магазин повинна була ходити не вона, а мати. Приносячи додому гроші, він ніколи не давав їх дружині, як це робив Вірин батько, як робить Олегів батько. Олег сам купував квитки в кіно, сам платив за морозиво і взагалі за покупки, які вони робили разом. У неї не було власних грошей навіть на трамвай.
Соромно було й думати про таке, не те що скаржитися. Вона дуже скоро відчула, що не зможе довго отак почувати себе утриманкою. Треба знайти хоч яку-небудь роботу, вносити свій пай у сім'ю.
Про це вона якось і сказала Олегові. Він, не дослухавши Віру до кінця, обурився:
— Хіба тобі їсти нічого? Чи, може, хтось докоряє тобі?
— Не те, Олег. Зовсім не те. Я не знаходжу собі місця… Ти в другій половині дня ідеш і вертаєшся завжди пізно. А я… Уяви собі — я цілий день нічого не роблю. Що подумають твої батьки?
— А мені плювати — подобається їм це чи ні, — зухвало кинув Олег. — Мені подобається, значить, і їм повинно подобатися.
… Минуло трохи часу, і Віра відчула, що буде матір'ю. Це й обрадувало і збентежило її. Хотілося порадитися з рідними, поділитися своїми думками. І вона наважилась. Вибравши слушну хвилину, коли Олега не було дома, Віра сказала свекрусі, що збігає за газетою, а сама подалася до батьків.
Мати зустріла Віру холодно, як чужу. Поралася в кухні і навіть не дивилася на дочку.
— Мені потрібен паспорт, мамо, — сказала Віра.
— Таким, як ти, і без документів добре.
«Невже у неї таке черстве серце? — жахнулася Віра, зустрівши такий прийом. — Я ніби чужа їй, зовсім чужа».
Що ж, тоді Віра просто скаже, навіщо їй паспорт.
— Я прийшла тобі сказати, мамо, що ми з Олегом… Що він став моїм чоловіком. Мені потрібен паспорт, бо в нас… буде дитина.
Мати перестала перетирати посуд, суворо подивилася на Віру.
— Брешеш! Ніхто тобі не повірить.
— Віддайте паспорт, мамо, — наполягала Віра.
Та підійшла ближче, захитала головою, осуджуючи дочку.
— А як і правду кажеш, то паспорт тобі ні до чого. І шлюб ні до чого. І дитини від того негідника не треба. Підеш до лікарки — і все.
— Я не піду до лікарки…
— На лікарку гроші потрібні? Нехай тобі дає їх той, з ким нагуляла… На нас не надійся… Чуєш? І не приходь більше, не нагадуй…
Неначе хвора, вийшла від матері. І погнало її горе, як осінній вітер гонить листок, одірваний від рідної гілки.