Чтение онлайн

–  Досить того, спати пора!

Кожний кидав свою роботу, вiдмовляв молитву i лягав на лежанку.

Нашi новики мусили вчитися кiнної їзди. Коли перший раз посiдали на коней, то цiла громада аж за боки бралась зi смiху.

–  От жаби! У козацтво преться, а на конi сидить, мов гуска на вербi. От вченi! На бандурi грає, а до коня треба його прив'язати. Татарин тiльки дмухне, вже тебе нема.

–  Та не сердься так, дядьку, поки б вiн мене здув, то я його дмухну стрiлою - каже Петро.

–  Ов, хвали мене, роте, бо тебе розiрву.

–  Це не хвальба, дядьку, а суща правда. Коли прикажете, то можу пiти об заклад, що поцiлю в мiсце, де менi наперед прикажете.

–

 З дурнями не закладаюся, - воркнув Касян.

–  Може, я й дурень, а з луком знаю обходитися краще iнших.

На те каже сотник:

–  Добре, я пiду з тобою об заклад, коли поцiлиш в оцi дверi.

–  Не так, пане сотнику. Ми напишемо на дверях вугликом колiсце, а я потрафлю звiдсiля десять разiв.

–  Ти, мудрагелю, глумишся з мене, - каже сердитий Касян.
– Я залежуся з тобою, але так, що на десять разiв не поцiлиш анi разу, вчищу тобi десять прутiв на спину оцiєю рукою.

–  То коли йде об заклад, то мусило б бути те таме й навпаки. На десять разiв скiльки разiв поцiлю, стiльки ж би вам, дядьку, прийшлося хiба вiд мене вiдiбрати прутiв на спину.

–  Ех, то язиката шельма, - сказав Касян.

–  Нi, я закладаюсь направду, - говорив сотник.
– Що ставиш?

–  Ставлю червiнця, бо бiльше не маю.

–  А я ставлю коня, якого собi сам вибереш.

–  Менi краще кожух придався би, бо мiй десь у снiгу пропав.

–  Хай буде за першим разом кожух, за другим кiнь, за третiм шабля.

–  Отже, до трьох разiв. Та ба, у мене лук є, та стрiли пропали. Товаришi, напишiть на дверях колiсце, таке завбiльшки чоловiчої голови.

Сталося це миттю, бо всi були дуже цiкавi. Петро вийняв червiнця i дав Касяновi на руки.

Петро принiс свiй лук, подали йому три стрiли.

–  Нi, - каже сотник, - давай десять. Заклад був, що на десять стрiл має три рази втрапити.

Петро поставився. Першi три стрiли попали в колiсце, одна при другiй.

–  Мистець з тебе, небоже, виграв ти. Йди ж тепер у стайню й вибери собi коня. Будуть з тебе люде. Касяне, вiддай йому червiнця.

А Петро каже:

–  На конях я не знаюся. Я прошу дядька Касяна, щоб для мене коня вибрав, з кожухом то я скорше дам собi раду.

–  Не так, хлопче, тобi два конi належиться, бо ти три рiчi виграв.

–  Коли ласка, то цей кiнь буде для мого побратима Марка.

–  Нi, це для тебе обидва. Побратим нехай сам доробляється. А що вiн умiє?

–  Вмiє Жмайлову штуку на шаблi, - пiдхопив Петро, - тiльки не знаю, чи здужає ще, бо дуже охляв у тiй недузi.

–  Я попробую, - каже Марко.

–  Виступай котрий!
– говорив Чуб.

Знайшовся охотник. Принесли шаблi, а Марко показав таку саму штуку, як тодi в бурсi.

–  Далебi, Жмайло, - говорив врадуваний сотник.
– Пiзнати птицю, з якого гнiзда. Марку, йди вибирай i собi коня. Будеш мати й кожух новенький.

Касян пiшов з хлопцями до стайнi. Старий говорив:

–  Я гадав, що ти один з другим хоч вчений, а в лицарствi незнайко, так бачу, що нi… Добре. Тепер я вас сам вчитиму, як на конi їздиться.

Довкруги редути в степу стiльки напало снiгу, що не можна було туди на конi пускатися. Конi западали по груди й не хотiли йти. Треба було їздити всерединi редути по майданi, звiдки снiг вiдгорнули.

Касян вчив хлопцiв щодня, й був з них вдоволений, хоч нiколи не переставав воркотiти й сердився за найменшу похибку. Хоча їх поважали всi й любив їх сотник, Касян нi в чому не змiнився й так строго й суворо поводився з ними, як i з iншими.

Зараз

по Йорданi заповiв Касян лови в великiм Чубовiм лiсi. Такi лови вiдбувалися кiлька разiв зимою, а то iнколи й лiтом. Козаки готувались на це, як на яке свято. В лiсi було повно звiра, i то грубшого. Були тут цiлi стада оленiв, цапiв, диких кабанiв, можна було стрiнутися з ведмедем i диким котом. На тих звiрiв полювали хiба лише взимку, бо їх ловлено задля хутра, яке вiдтак сотник продавав приїзним купцям.

Як лише стало на свiт заноситися, Касян подiлив козакiв на гуртки й порозсилав на призначенi мiсця. На лови йшов сотник теж. Лише молодики мали остатись в редутi, а це дуже не подобалося Петровi. Вiн зайшов до сотника й каже:

–  Пане сотнику, невже ж i я мушу остатись в редутi? А менi б так хотiлося попробувати мого лука. Вже бiльше двох лiт його маю, та лише раз довелось менi застрелити цапа, як ми з Острога втiкали.

–  Лук - то заслаба зброя на грубшого звiра. Добре, ти пiдеш з нами на лови, але вiзьми рушницю. Там можеш i з кабаном стрiнутися.

–  Кабановi теж дам ради з лука.

Сотник запорядив, щоби й обидва кульчичане пiшли на лови. Марко взяв рушницю, а Петро таки пiшов з луком, узявши двадцять добрих вибираних стрiл

Зi сходом сонця були вже всi в лiсi. Снiгу було повище колiн. Зверху вiн трохи примерз, однак не так, щоб чоловiк наверху вдержався. Як поставали на мiсцях, Касян заграв у сурму i розпочались лови. Козаки з другого боку стали викрикувати. Вони звiра полошили i наганяли на стрiльцiв.

Петро стояв пiд грубим буком. Коло нього зараз стояв Марко, далi - сотник, а з другого боку - Касян.

На Касяна вийшов великий олень. Побачивши чоловiка, вiн став, потряс своїми великими рогами i став фучати. Петро побачив щось такого, чого дотепер не доводилось бачити. Касян не мав рушницi, лише невеликий нiж. I по-мистецьки вiн тим ножем орудував. Вiдвiв праву руку назад i викинув нiж, котрий улучив оленевi в самi груди. Олень пiдвiвсь на заднi ноги вгору, заричав страшно i повалився на землю. Тепер пiдступив до неживого оленя, вийняв ножа i обтер його об шерсть звiра. "От такої штуки навчитися б; це краще, чим мiй лук", - подумав Петро, але в тiй хвилi, порючи великою головою снiг на всi боки, йшов на Петра великий кабан. Вiн фучав люто, що вигнали його з логовиська серед морозу. Петро нап'яв лук i вижидав хвилi, коли кабан обернеться до нього боком. А тим часом кабан ступав щораз далi. Окружився цiлий снiговим порохом, начеб у хмарi. Петро скрикнув, i кабан справдi подався вбiк. Тепер прицiлився Петро i випустив стрiлу. Вона поцiлила кабана пiд лопатку. Кабан пiдскочив угору i лише тепер побачив свого ворога. Стрiла стирчала йому в боцi, i вiн кинувся в сторону Петра.

–  Втiкай на дерево, - кричав Касян, бiжачи з усiєї сили з ножем. Та вже було запiзно. Кабан вдарив рилом Петра i пiдкинув вгору. Петро впав на землю. Здавалося, що йому буде амiнь. Сотник i Марко аж скрикнули i стали щосили бiгти на пiдмогу.

–  Пропав хлопець!
– крикнув, бо саме тодi скочив кабан на Петра, який не мiг видобутись iз снiгу. В ту хвилю надбiг Касян. Надлюдською силою пiймав кабана за оба уха. Ножа держав у ротi. Кабан виривавсь з усiєї сили, намагаючись зачепити iклом. Та Касян держав його своїми жилавими руками, мов клiщами. Вiдтак виждав хвилю, вихопив правою рукою нiж з губи i штовхнув кабана пiд ребро, в саме серце. Кабан захарчав i повалився на землю неживий. Позбiгалися на те диво iншi козаки, що стояли близько. Нiхто навiть не прочував, щоб у того старого сухого козака стiльки сили взялося, бо, говорили всi, легше вола за роги повалити на землю, чим кабана вдержати за вуха.