Чтение онлайн

Плескач оповiдав те про княжi справи, що знали всi острожане, а що кульчичан дуже цiкавило, як нове, нечуване. Степан мотав на вус i запам'ятовував, щоби вiдтак дiдовi Грицьковi розповiсти. Хлопцi цiкаво й радо слухали, бо вiдтепер їх доля була зв'язана на довгi часи з тим славним паном на Острозi.

Вже стало сонце хилитися на захiд. Хлопцям час було вертатися до бурси, а Степан з наймитом ладився в дорогу.

Плескач вишукав їм певну, дуже чисельну компанiю солярiв, що їхали з Острога до Дрогобича. Можуть разом переїхати геть поза Львiв, значиться, поза той страшний Янiвський лiс.

Прийшла

хвиля розстатися. Марко розплакався. Петро закушував губи, щоби не плакати вголос. Усiм було жаль. Розставалися на довгi лiта, а може, нiколи вже не побачаться. Це в божих руках.

Степан не втерпiв, щоб востаннє не сказати, може, вже десятий раз:

–  Хлопцi, вчiться, слухайте старших, не зробiть сорому нашому шляхетському родовi Жмайлiв.

–  А до нас заходьте, коли вам буде завгодно, як до своїх рiдних, - говорила Плескачиха їм услiд.

Плескачi справдi любили кульчичан. Вони радiли, як на них з усiх сторiн спливали похвали за їх пильнiсть i статечнiсть. Хлопцi розвивалися i росли-таки на очах. В мiру того Плескач бiльше про них непокоївся.

–  Занадто вони вирiзняються вiд своїх товаришiв, бiльше звертають на себе увагу, а я боюся, щоб той Северин не збаламутив їх i не намовив до козакування, - говорив часто Плескач до своєї жiнки.
– Не одного вiн уже заманив. Для них ще час, аж розуму наберуться. Я не вспокоюся, поки з отцем Дем'яном не поговорю.

I справдi, одної недiлi пiшов до о. Дем'яна i розповiв свою турботу:

–  Знаю, що вони будуть лицарями, i така доля їх не мине, але на мiй простий розум виходить, що вони сотворенi на щось кращого, що бiльшу користь принесе нашiй православнiй церквi i нашому народовi, як пiти в козаки i там або голови молодецькi зложити, або в ясир попадуть, або… на колi згинуть…

О. Дем'ян вислухав його уважно, бо його поважав, i каже:

–  На тих хлопцiв я маю особливе око. I їх милiсть не байдужий. Ми їх уже заздалегiдь до чого iншого призначили, - то неабиякi голови. Не розумiю, чого тобi за них так побоюватися?

Плескач помовчав хвилю, заки перемiг себе, а далi каже:

–  Одного боюсь я. Ваш брат Северин має на них великий вплив, вони його обожають, знаю це, бо хлопцi часто до мене заходять i чую їхнi розмови. Северин - то вершок козацької досконалостi, врештi, я i всi, що Северина знаємо, тої самої думки. Коли би так Северин закликав їх до себе, то покинули б усе й пiшли б за ним на край свiту, як уже багато бурсакiв пiшло. Отож я б прохав вашої милостi звернути на це увагу пана Северина, щоб тих хлопцiв не займав. Бо я також маю право пiклуватися ними, - дав менi його їх батько.

–  Про таке, то я й не подумав, i не думаю. Знаю, що мiй брат Северин не раз менi про хлопцiв говорив, що вони йому по нутру, але то вiн без мого вiдома й дозволу не зробить, щоб дiтвакiв баламутити.

–  Ваша милосте, поки ваша милiсть про це довiдаються, поки попросить дозволу, може бути запiзно, бо як їм лиш слово скаже, то полетять пташки з клiтки i поминай, як звали, а велика була би шкода. На мiй простий розум, треба б забезпечитися

наперед.

–  То я тебе розумiю так, щоб я Северина остерiг.

–  Так, так, ваша милосте, я сам не смiв того договорити, я дуже прошу.
– Плескач поклонився о. Дем'яновi в пояс.

–  Можна й так, при найближчiй стрiчi поговорю з ним.

Плескач був дуже радий, начеб любих хлопцiв за десять замкiв заховав.

О. Дем'ян додержав слова i при першiй стрiчi заговорив до брата:

–  Ти знаєш оцих пришельцiв од Самбора?

–  Того лучника Петра i того двобiйника Жмайла? Чому б їх не знати? Вони дуже замiтнi мiж бурсацькою юрбою. З них лицарi вийдуть.

–  Та їм ще завчасно про лицарство говорити, то ще дiти.

–  А я залюбки з ними про те говорю, коли лише стрiнуся. Думаю, що, щоби лицарем бути, треба змалку до того заправлятися.

–  А я тебе прошу, брате, дай тому спокiй. Кажу, то ще дiти, їм ще не час до козакування, хай вчаться. У нас бiльше лицарiв, як учених, наша народнiсть, наша церква має великий на те голод…

–  А! Чи не вибираються вони козакувати?-сказав Северин i розсмiявся.
– От горобчики, навiть не думав я, що в них таке завзяття. Далебi, куплю їм горiхiв за це й вицiлую обох.

–  Вони не вибираються козакувати, але я побоююся, щоби ти їм такої думки не пiддав.

–  Се, брате, ще смiшнiше вiд того. Менi i в голову таке не прийшло i ще довго не прийде. Годi менi з такими козаками возитися, що за мамою плакали б.

–  I князь би тобi сього не вибачив, бо його милiсть уже тепер покладає великi надiї на них.

–  Краще не говорiмо про такi небилицi: я такої дурницi не зроблю.

При найближчiй нагодi стрiнув Северин обидвох кульчичан i заговорив. Вони аж горiли з радостi, що такий славний лицар, про якого стiльки наслухались, говорить iз ними.

–  Гаразд, хлопцi! Чи не вибираєтесь ви на Запорожжя?

Вони оторопiли вiд такої несподiванки, а Петро каже:

–  А чи пан Северин взяв би нас?

–  Поки що годi. Таких жовтодзюбiв нам не треба. На Сiчi не можна жiнкам жити, а ви годi, щоб ще без панiматки обiйшлися.

Хлопцi обидва засоромились дуже. Петро каже:

–  Ми ж i тут без панiматки живемо.

–  Ех, дурень ти один з другим! Тобi здається, що на Запорожжi то самими пирогами, та медiвниками годують, що нiчого не роблять, хiба в оксамитах ходять та й гуляють? Ой небоже, тверде те життя, i не кожний з того хлiба жити буде. Ви анi думайте про те. Я перший, коли б вас там здибав, то здорово випарив би, i привiз би наперед себе до Острога, та вiддав ректоровi на карцер о хлiбi й водi.

Северин вiдiйшов, думаючи: "Тепер вiдiйде їм охота про козакування думати. Скажу про те братовi".

А хлопцi знову думали собi таке:

–  Чого вiн нас вчепився? Хiба ж ми йому говорили, що хочемо приставати до нього?

А Петро мiркував таке:

–  Нiчого iншого, тiльки що Северин був напiдпитку, бо то все не держалося купи.

–  Але вже знаємо, що би нас ждало, коли б прийшла думка тiкати з бурси.

Нiде правди дiти, що така думка у них не раз по молодечiй голiвцi блукала, хоч ще не виросла, але вже зроджувалась. Вiдгадав її Плескач з їх говорiння.