Чтение онлайн

пастою з білого сиру та оселедців у томатному соусі, я цю пасту сама собі готую, щоправда,

сьогодні вона чомусь мені не вдалась, була закисла, і відчуття голоду нікуди не зникло,

просто опустилося кудись до кишечника і там причаїлося, згорнулось у клубок кошеням.

Тому я подалася далі розмальовувати стіни різнокольоровими рибами й квітами. Так, ніби я

живу а акваріумі, у якому ще живуть, окрім мене, квіти й риби, і нам добре разом, такий собі

симбіоз, ніхто ні на кому не паразитує, ніхто нікого не утискає, не заважає, просто ми

дивимось

підпливають до мене і штовхають мене під бік мокрими головами, мені з ними дуже

подобається. Не встигла я їх подомальовувати, а ми вже були добрими друзями, може, з

рибами завжди так. А потім так світило крізь вікно сонце, що я згадала, що в мене немає

свого сонця у кімнаті, й намалювала його собі на стелі, велике і яскраве. Риби дивляться на

сонце і посміхаються, їм подобається, коли сонячне проміння заплутується у них у хвостах.

Потім я думала про те, що коли мені все набридне, я, може, також захочу стати рибою,

семикольоровою і веселою. Мені не треба буде ходити до школи, відповідати на різні

запитання тоді, коли мені найменше хочеться говорити і вигадувати відповіді, розв'язувати

задачі з фізики, креслити в зошиті з геометрії рівнобедрені призми, вираховувати площу

зрізаних конусів і робити всяку таку іншу маячню невідомо навіщо. Бо ж риби не ходять до

школи, принаймні у нашій школі жодної риби я не бачила. Ні риби, ні птиці, ні звіра, тільки

скелет мавпи в кабінеті біології та гербарій. Але вони не вчаться, їх експонують, а це зовсім

не одне й те ж. Мені треба буде тільки вода, бо риби без води помирають, хоча воду

насправді можна уявити, якщо дуже захотіти, можна уявити, що навколо сама вода, а може, я

буду сухопутною чи небесною рибою, тоді мені вода навіть не буде потрібна. Я плаватиму

між хмарами, гулятиму вулицями, пересуватися буду на хвості, головне тільки, щоб мене не

з'їли, бо люди часто їдять риб, тут нічого не вдієш. Я не знаю, навіщо гаяти час на всяку таку

фігню, на яку ми його гаємо в школі, тому часом, коли це все мене зовсім замахує, я, замість

сидіти на уроках, дуже довго катаюсь у трамваях або просто тиняюся вулицями. А часом ми

з Олегом ідемо до лісу. Але не просто так, а дивитися на моє озеро. Уперше ми пішли туди

на початку минулого березня, уроки закінчилися рано, ми з Олегом були черговими, я

витирала дошку, малювала мокрою ганчіркою різні кумедні фізіономії, а він замітав і мив

підлогу, правда, потім я вирішила полляти квіти, щоб уже зовсім не бити байдиків і не

звалювати всі обов'язки на одну людину, навіть якщо це й хлопець, я задивилася на фіалкове

око фіалки, це так смішно звучить фіалкове око у фіалки, і, здається, зовсім забула, де я. «Ти

тут на зовсім хочеш залишитися? — іронічно запитує Олег. — Трудовий десант завершено».

«Ні, ходімо», — кажу я трохи ніби непритомно і сама собі дивуюся: ну, фіалкове око у

фіалки, ну, подумаєш, що тут такого.

вологим весняним повітрям, я втягнула його в обидві ніздрі, зрозуміла, що це нарешті весна,

і засміялася голосно, дзвінко, закинувши голову, мені здавалося, що небо так близько, і

захотілося танцювати якийсь божевільно швидкий танець. Тільки надто слизько і скрізь

калюжі. Довго я не протанцювала би. «Весна пахне, — кажу я. — Треба йти до лісу. Там її

ще більше. У лісі все інакше». «Там мокро», — каже Олег. «То й що? А тут сухо? У мене

непромокальна мембрана на черевиках. Хочеш піти зі мною подивитися на моє озеро?» «У

тебе є озеро?» «У лісу є озеро, воно мені дуже подобається, тому я кажу, що воно моє. А

взагалі я думаю, що воно і нічиє, і кожного. Якщо воно тобі сподобається, може бути й

твоїм». Від мого будинку ліс через дві вулиці, до озера йти п'ятнадцять хвилин, ну, а від

школи півгодини. Ми долаємо цю віддаль мовчки, дорога в лісі протоптана, точніше

проїжджена, бо на озеро їздять машинами. Часом на дорозі калюжі широкі й глибокі, теж

трохи ніби озера, тому нам доводиться обходити їх по снігу, в Олега джинси мокрі від снігу,

у мене чомусь ні, мені від цього смішно, але я вирішую, що цього не коментуватиму, треба

бути чемною з гостями, які приходять до мого лісу. На озері крига ще зеленава, подекуди

жовтувата, видно, що вона м'яка і невдовзі буде сходити, відпустить озеро. Біля берега

ополонка така, як велике людське око. Тут видно, що вода живе, дихає, що тільки тут вона

може подихати. Я присідаю, щоб роздивитися слимака, який спить на дні, може, то й не

слимак, а щось, що мені здається схожим на слимака. Думаю, що на воду можна дивитися

дуже довго, безконечно. Олег також присідає, ми довго дивимося, як вода дихає. «Я теж

живу, як вода», — видихаю якось несподівано для самої себе. Олег коситься у мій бік, його

очі — знак запитання, вони вимагають пояснення, що ти говориш, дівчинко, як це ти живеш,

як вода, ну, та ясно, на скільки там відсотків людина складається із води? «Ну, я хотіла би

жити, як вода, так спокійно, знаєш, щоб не боятися і просто текти й дихати». Я не знаю, чи я

кажу те, здається, не зовсім те, тільки мені зараз дуже добре, біля цієї зелено-жовтої води, в

Олега очі такого самого кольору, тільки я не знаю, чи треба йому про це казати, вони у нього

просто дуже живі, і мені це подобається. Очі в нього дихають. Олег нічого не говорить,

дивиться на мене пильно, трохи насмішкувато й іронічно. «Важко жити, як вода», — каже

він, і я знаю, що він розуміє, що я маю на увазі, і що це не просто так, і що він трохи

тривожиться за мене, за те, що я так думаю. Ми водночас підводимося на рівні ноги, стало

зовсім сиро, вітер пробирає до кісток, ми повертаємося додому мовчки, Олег проводить мене

до дверей мого під'їзду. «Мені сподобалося твоє озеро», — каже він на прощання. «Воно