Чтение онлайн

– Ур-ра!!!
– на радощах Адам аж підстрибнув, чим дуже налякав Єву.
– Вогонь! Чуєш, Єво? Вогонь! Справжній вогонь! Я виманив його із сухої палички, як сказав би на моєму місці дикун. Ох-ха-ха! Здорово! Потрясаюче! Історична мить, Єво! Перше багаття, розпалене на Леонії руками людини, - горить. Тепер живемо, Єво, живемо-о!

І Адам затанцював навколо вогню так азартно й радісно, що Єва, не втримавшись, і собі пройшла два кола, ляскаючи в долоні.

Коли

багаття розгорілося й біля нього вже не можна було всидіти, Адам палицею розгріб жар і висипав на нього мідії. Вони зашипіли, засвистіли і, здається, заворушилися. Деякі підстрибували, як живі, та Адам знав, що то не мідії стрибали (вони взагалі стрибати не можуть), то висока температура скоцюрблювала черепашки, висмажуючи з них воду, - вода й шипіла, потрапляючи в жар. Єва, сприйнявши те за “муки конаючих мідій”, обізвала Адама “варваром”, який знущається з беззахисних тваринок.

– Уявляю, з яким апетитом ти невдовзі їстимеш цих... бідних і нещасних тваринок, - потішався він.

– У рот не візьму!
– І Єва кинулась у печеру, крикнувши з порога: - Май на увазі, на Землі я споживала тільки те м’ясо, яке було із штучних білків!

– Не будеш їсти, мені більше залишиться.

Невдовзі Єва виглянула, ковтнувши слину.

– Ти хочеш... хочеш, щоб я з голоду померла?!
– верескнула вона й сердито стріпнула головою, відкидаючи з обличчя волосся.
– Так знай, варваре, твій чорний задум не пройде! Я буду їсти! На злість тобі їстиму!

І зникла в печері.

– Що й треба було довести, - задоволено мовив Адам.

Ті мідії, у яких стулки вже почали відкриватися, а м’ясо в них зробилося оранжевим, Адам вихоплював із жару й складав на пласкому камені в холодку, щоб вичахли. Згори пекло сонце, знизу - багаття, та Адам, розчервонілий і впрілий, не помічав нічого. По якомусь часі всі стулки повідкривалися. Адам вибрав мідії і, щось мугикаючи під ніс, заходився паличкою виймати із стулок шматочки жовтогарячого м’яса, завбільшки з пельменю. Складав їх у чималу перламутрову черепашку, що віднині правила їм за тарілку.

Як і годиться кухарю, покуштував один шматочок і задоволено протягнув: “М-м-м-м!..” М’ясо було смачним. Справді делікатес. Та ще після більш як доби голодування. До того ж м’ясо не було прісним. (Коли мідії відриваєш під водою од каменя, вони швидко закриваються і в черепашках залишається солона морська вода, у ній вони печуться).

– Єво-о!
– гукнув Адам, коли тарілка-черепашка була вивершена паруючим оранжевим м’ясом.
– Прошу до столу. Делікатес готовий.

Єва виглянула з печери. Труснула волоссям.

– Чого кричиш на всю планету? Може, твої мідії з мікробами?

Але й сама незчулась, як опинилася біля “столу”, тобто каменюки, на якій стояла стулка черепашки з апетитним на вигляд м’ясом.

– Ну, гаразд, умовив, попробую шматочок.

– Прошу, - Адам простягнув їй паличку.
– Це - шпичка. Наколюй нею шматок, який на тебе дивиться, і...

– Ти що, вчиш мене, як їсти?
– обурилась Єва і завагалась:

брати чи не брати?

– А щодо мікробів, то, якщо вони і були, давно... спеклися.
– І, запихаючи в рот м’ясо, прихвалював: - Ах, як смачно!..

Єва також наштрикнула шматочок, недовірливо оглянула його з усіх боків, понюхала, повагалася і, зрештою, поклала собі в рот, спробувала.

– І справді... смачно, - здивовано витріщила очі.

– Кажу: делікатес кращих європейських ресторанів, - і Адам підняв шпичку з наколеним м’ясом.
– Ну, за круглу ювілейну дату. За першу добу, прожиту на цій планеті!

– Авжеж, за першу, - погодилася Єва, з апетитом уплітаючи мідії.
– Ах, як смачно! Тільки іноді щось на зубах тріщить, ніби піщинки.

– Бери вище, то не пісок, а перли!

Єва застигла з напакованим ротом, злякано дивлячись на Адама. Волосся у неї було розпатлане, тому вона мала не зовсім привабливий вигляд і була не схожою на ту Єву, яку Адам знав раніше.

– Не хвилюйся, перли такі крихітні, що не завдадуть ніякої шкоди. Колись на Землі хвалитимешся: “От, пригадую, на Леонії ми їли з Адамом мідії з перлами...”

– Думаєш, як я повернуся на Землю, якщо, звичайно, пощастить повернутися, то тільки й буду торохтіти: “От ми з Адамом на Леонії..”? Помиляєшся, я постараюся назавжди забути цю... планету! Якщо, ясна річ, доживу до зустрічі з Землею.

– А може, хоч раз мене згадаєш?

– Хто ти для мене такий, щоб, повернувшись на Землю, я говорила: “От ми з Адамом!..”

– Ну... хоча б твій сусід по планеті. Або, точніше, товариш по нещастю.

– Не згадуй про нещастя, - відмахнулась вона.
– Після такого смачного обіду у мене аж настрій піднявся.

– Я постараюся завжди піднімати тобі настрій за допомогою смачних обідів. Я хоч не шеф-кухар, але дещо тямлю.

За кілька хвилин черепашка, що правила за тарілку, спорожніла. Єва наполохано глянула на неї, потім на Адама.

– А... завтра? Що ми будемо їсти завтра?

– Завтра?
– Адам на мить задумався.
– Колись у давнину на Землі говорили: дасть бог день, дасть і їжу.

– Але ж на Леонії немає людей, отже, немає на цій планеті й богів. То хто ж нам дасть їжу?

– За відсутністю богів, їжу доведеться добувати самим. Так навіть краще. Не будемо ні від кого залежати. Перший день ми прожили, проживемо і решту, скільки б там їх не було!

Сонце Толіман уже торкалося зубчатих гір. Кінчався Перший день Нульового року на Леонії.

– Ну, прожили день, а далі що?
– Єва з сумом і болем дивилася на Адама, і в її очах стояв німий докір.
– Навіщо ти мене витягнув із моря? Щоб я щодень і щомиті відчувала свою муку?

– А ти хотіла від муки сховатися на дні моря? Єва мовчала, бо це була правда.

– Але ж це доля ницих духом - ховатися від горя й біди на тім світі.

– Щоб піти на той світ, теж потрібна мужність.