Пригоди. Подорожі. Фантастика - 90
Шрифт:
Останніми в проймі дверей салону з’явилися завантажені строкатими сумками, пакунками й валізами білявий стрижений хлопець і його струнка, з тонким станом дівчина. Здавалося, що вона ось-ось переломиться навпіл під вагою сумок і валіз.
Рівнинний, суціль порослий буйною тропічною рослинністю берег океану поступово крутішав і переходив у низку високих червоно-бурих стрімчаків. Стрункі акації, пальми й розлогі баобаби лишились позаду — в савані, а біля підніжжя стрімчаків зрідка траплялися кущики мімози й канделябровидного молочаю. А вище, на густо всипаній камінням крутизні, було голісінько, лише в нечисленних улоговинах погляд міг зачепитися за куценький розчепірений чагарник.
На одному з стрімчаків — власне, то вже починалось передгір’я — що брилою-козирком навис над океаном, веселе світила навсебіч кольоровим склом невеличка двоповерхова вілла з кількома високими антенами на пласкому даху. На перший погляд, вілла здавалась занедбаною, принаймні можна було кілька днів спостерігати
У найбільшій кімнаті другого поверху, що була обставлена меблями, виготовленими з тутешнього червоного дерева, в плетеному кріслі-гойдалці сидів уже добряче підтоптаний чоловік у білій майці й масивних рогових окулярах. Густа чорна борідка й вуса не могли приховати жовтизни його обличчя. Видно, він нещодавно перехворів малярією або ще якоюсь важкою хворобою, що так підступно чатує на мігрантів у Африці. Коли б не довгі нервові пальці, що перебирали круглі чотки, і не напівпримружені очі, можна було б подумати, що чоловік задрімав собі о післяобідній порі. Отак непорушно бородань сидів уже з годину. Здавалося, він чогось чекав. Коли настінний електронний годинник м’яко просигналив третю, він стрепенувся, підвівся, зробив кілька енергійних вправ, наче відгонив од себе дрімоту, й дістав із шафи свіжу голубу сорочку. Поки застібав ґудзики, не зводив замилованого погляду з лев’ячої та гепардової шкур, що були напнуті на стінці, й їхні хвости звисали пообіч японського телевізора аж до самісінької підлоги. Все ще милуючись своїми трофеями, бородань схилився й натиснув на вмонтовану в ніжку стола кнопочку-гудзик. Тієї ж миті без жодного звуку в стіні навпроти столу розчинилися вузенькі дверцята й до кімнати ступив невисокий крижастий араб із плескатим носом і поламаними вухами борця. Зустрівши запитальний погляд бороданя, араб підступив до столу й сиплуватим голосом повідомив:
— Щойно борт 13–86 із запізненням на п’ятдесят вісім хвилин злетів і взяв курс на Париж…
— Щойно?! — бородань утупив здивовані очі в перенісся свого секретаря. — Невже вони щось знайшли?
— Наші служби повідомляють, що поліція й спеціальні підрозділи ще раз додатково перевіряли літак.
— І що? — в голосі бороданя все ще бриніла тривога.
— Вони нічого не знайшли, та й не могли там нічого знайти.
— А контроль в аеропорту?
— Теж нічого не дав. — Араб зиркнув на електронний годинник. — Борт уже набрав висоту.
— Дякувати богові, — господар кабінету вдоволенд зацокав чотками. — Ще раз попередьте всі наші пости та радіомаяки, щоб вчасно “передавали” борт наступному… Літак не можна випускати з поля зору ні на мить.
— Шеф, увесь оперативний відділ у підвалі, на радіозв’язку…
— Гаразд… Перекажіть, щоб пильнували кожне слово з літака. Йдіть і про будь-який сигнал одразу повідомляйте мене.
Крізь просвітки хмар Нетребчук до болю в очах вдивлявся в безкраї золотаво-переливчасті африканські піски. Подекуди зблискували смужки навдивовижу яскравої зелені, що густо проросла біля змілілих улітку річок. Однак невдовзі золотаві дюни змінилися на руді рівнини з поодинокими поселеннями кочових племен, з пожухлими полями дозріваючої кукурудзи, ячменю, батату. Іван знав, що далі довгими ярусами потягнуться багаті на ліани й епіфіти густі тропічні ліси, яким за півтори-дві сотні кілометрів перетнуть шлях високі нагір’я й плато. Але ні в горах, ні в тропічних лісах він так і не побував, навіть здалеку не бачив їх, та й цього разу не побачить, бо важкі клуби хмар під крилом літака з кожною миттю густішали й нарешті зімкнулися в суцільну, ледь просвічувану сонцем, голубувату небесну подушку. Вряди-годи промінь сонця віддзеркалювався від крила й засліплював очі. Тож змушений стулити повіки Іван спробував ще раз уявити, як зустріне його через три роки рідна земля. Однак надаремне: в уяві невідь-чому зринали то вирячкуваті очі дівчинки-мулатки, котра так спритно впхнула йому непотрібні запальничку й сигарети, то розпромінене вдячною посмішкою сухе обличчя старого Самори, який ніяк не міг застібнути своїми негнучкими пальцями ремінчик на подарованій “Победе”…
Глухуватий голос із динаміків, що линув, здавалося, звідусіль, враз зігнав з хлопця дрімоту — стюардеса англійською мовою дозволяла відстібнути прив’язні ремені й ходити по салону. Іван одразу ж натиснув на гачечок, і кінці широкого чорного ременя самі розлетілися на бильця. Підвів очі й лише тепер помітив, що стіни над багажними сітками і стеля салону суціль вкриті химерними малюнками бордового кольору. Прямісінько перед ним був намальований силует людини з ідеально круглою головою, обведеною по контуру вохрою. Поруч — теж бордова — постать високого, кремезного мисливця, який прицілюється з лука в леопарда. Далі — вервечка всілякої дикої звірини: антилопи, зебри, жирафи, бегемоти, буйволи, носороги, слони, а під ними — страуси, павичі, грифи, папуги…
“Гай-гай, тут цілий зоопарк зібраний”, — усміхнувсь Іван сам до себе. Зацікавлено повернувся в другий бік й одразу натрапив поглядом на кілька бордових постатей мисливців, що уклякли біля забитої антилопи, стуливши докупи долоні, немов у якомусь ритуалі. Їхні круглі голови також були обведені по контуру вохрою. Трохи попереду, над арабами з срібними хрестами на грудях, котрі спокійно дрімали, чітко проглядалися бордові силуети верблюдів, коней, мавп, собак, а в кінці салону, над вхідними дверима, роззявив зубасту пащеку крокодил. Навколо
нього невеличкими зграйками скупчилася дрібна риба, ще якась безформна океанська живність із кількома вузькими хвостами.Іван так захопився спогляданням малюнків, що й не помітив стюардеси, яка вже хвилю-другу вичікувально стояла перед ним із круглою, теж розмальованою бордовими фігурками тацею, на якій гіркою височіли пластмасові стаканчики, пляшки різного розміру й форми з коньяком, кока-колою, фруктовою водою. Він спохопився лише тоді, коли стюардеса навмисне дзенькнула пляшками й, зустрівши його здивований погляд, щедро хлюпнула в стаканчик коньяку.
— Чи можу бути чимось корисною? — усміхнулась дівчина й привітно подивилася на Нетребчука.
Той невизначено стенув плечима й мовчки кивнув головою на малюнки, мовляв, що за чудасія така?
— Ці незвичайні малюнки, — стюардеса зразу посуворішала, густі рудуваті брови збіглися на переніссі, — точнісінька копія фрагментів фресок Тассілі…
— Тассілі?.. — За три роки перебування в Африці Іван жодного разу не чув цього слова.
— Тассілі, — дівчина на мить замислилась, — це скорочена назва плато Тассілін-Аджер, що в Алжірській Сахарі. На цьому плато в багатьох місцях зустрічаються отакі, єдині в цілому світі, наскельні зображення — фрески Тассілі. Ще два місяці тому я літала іншим маршрутом — з Парижа прямісінько до Джанета, а звідти, за вершинами невисоких гір, уже видно плато Тассілін-Аджер… Мені не раз доводилося там бувати…
З перших рядів салону, де сиділи сивий товстун із сигарою “докастровського” періоду і його охоронці, долинуло плескання в долоні, й стюардеса, вибачливо всміхнувшись, заквапилася туди. Ступивши кілька кроків, обернулася до Івана:
— Тільки-но звільнюсь, розкажу про Тассілі, це справжня казка…
Нетребчук бачив, як запобігливо схилилася стюардеса в поклоні перед сивим товстуном і його почтом, і нараз хвиля глухого опору здійнялася в його душі: “Чому все-таки, за чиїми законами світ влаштований так, що одні жиріють і повелівають, а інші мусять їм потурати, слугувати й принижено зазирати у вічі? Невже немовля ще в материнському лоні запрограмоване або на верховенство, або на рабство?.. Втім, хтозна, може, раби — слабкі духом, отож і терплять…”— Іван Нетребчук обвів неспішним поглядом нечисленних пасажирів. Найближче до нього, через прохід, спали, порозтулявши роти, мов малюки, три мулати в білих сорочках. Попереду них сиділи араби з “дипломатами” на колінах і хрестами на грудях, яких він ще в аеропорту охрестив місіонерами. Старший з них невідривно дивився в ілюмінатор, а може, ще й досі куняв, бо Нетребчук бачив лише високо підстрижену потилицю. Молодший, котрий сидів скраю, гортав рясно ілюстрований кольоровими фотографіями журнал. Іван ковзнув поглядом далі: від строкатого гурту дівчат-африканок хвилями накочувався дружний сміх. Одна з них, низькоросла і по-чоловічому крижаста, у яскраво-рожевій спідниці й такій самій рожевій короткуватій майці, що відтінювала шоколадну смужку на животі, босоніж витанцьовувала в проході між кріслами якийсь неспішний і вигадливий танок. Вона плавно нахилялася то в один, то в другий бік або так само плавно здіймала по черзі догори руки і при цьому щось стиха примовляла. Її товаришки — серед них було кілька зовсім дрібних, мабуть, з пігмеїв — у такт її рухам ледь-ледь похитували головами, а коли танцюристка почала викидати поперед себе, оголюючи дебелі стегна, то одну, то другу ногу, разом пирскали сміхом і кумедно цмокали язиками. Їхня тілиста патронеса-європейка на ті витівки дівчат ніяк не реагувала, вона зрідка супилася, скоса поглядаючи на сивого негра, який попихкував сигарою. Довкола його голови хмарками снувався димок. Молоді ж негри — його почет — дружно повернули голови до танцюристки, вп’явшись у неї відверто оцінюючими поглядами, і також прицмокували язиками. І все ж Нетребчука не полишало відчуття, що то один із них, то другий ні-ні та й пронизував його швидким і настороженим поглядом. Одразу ж за компанією сивого товстуна читала товстелезну книгу старенька світлошкіра мулатка. На її плече спиралася кучерява голова чоловіка. Вона раз у раз обережно обтирала носовичком піт з його чола. Через кілька вільних рядів про щось стиха перемовлялися хлопець з нульовою стрижкою і дівчина, обоє в однакових білих тенісках. Зненацька дівчина різко змахнула рукою, і Нетребчук виразно почув її гнівне: “Та досить уже туркотіти одне й те саме!”
“Господи, невже свої?! За тридев’ять земель, тут, у салоні чужого розмальованого літака, серед кількох десятків негрів, арабів і мулатів?!” Повагавшись (адже сваряться люди), він усе-таки підійшов до них. Багажні сітки й крісла довкола них були вщерть заставлені сумками й пакунками різних розмірів. “А, знай наших!” — подумав Іван й усміхнувся.
— Перепрошую, адже ви з Радянського Союзу? — Нетребчук ніяково дивився на дівчину.
Та звела на нього здивований погляд, затим широко всміхнулась у відповідь:
— Оце так зустріч!
— Дмитро Володенко, хірург, — не встаючи, простягнув Іванові руку хлопець. — А це моя дружина, Катерина Олександрівна… А вас які вітри занесли в Африку?
— Я інженер-нафтовик… Іван Нетребчук. Знаєте, три роки не був удома, а на буровій самі лише африканці, хоч вовком вий, навіть деякі наші слова почав забувати. — Щаслива посмішка не сходила з Іванового обличчя.
— А ми були у відпустці, минулого літа. Теж летіли через Париж. Та ви, Ваню, сідайте, в ногах правди немає. — Катерина забрала з крісла сумку й переставила її чоловікові на коліна. — Париж він завжди Париж. Побуваєш там раз — і залишиться він у тобі на все життя… Вам ще не доводилося бувати в Парижі? — вона замріяно дивилася кудись повз Нетребчука.