Чтение онлайн

Тягнучи за собою Олівера, містер Сайкс ліктями торував собі дорогу через те юрмище й не звертав ніякісінької уваги на сцени й звуки, що так вражали хлопця. Кілька разів він вітався з приятелями, але від їхніх пропозицій перепустити чарчину рішуче відмовлявся, вперто проштовхуючись вперед. Нарешті вони протовпилися до Хоужерлейн і тією вулицею дійшли до Холборну.

— А тепер слухай, малий, — мовив Сайкс, глянувши на годинник церкви Сент-Ендрю. — Вже майже сьома! Наддай ходи, не відставай, ледащо!

На підтвердження своїх слів містер Сайкс смикнув за руку свого малого супутника. Олівер,

Вони швидко проминули площу Гайд-Парк-корнер, звернули до Кенсіпгтону, і тут Сайкс, помітивши, що їх наздоганяє порожній віз, трохи притишив ходу. На возі був напис «Хаунслоу», і Сайкс, намагаючись говорити якнайчемніше, попрохав візника підвезти їх до Айлворта.

— Сідайте, — сказав візник. — Це ваш син?

— Так, син, — відповів Сайкс і, не зводячи погляду з Олівера, мовби ненароком сунув руку до кишені, в якій лежав пістолет.

— За твоїм батьком важко угнатися, правда ж, хлопче? — спитав візник, помітивши, що Олівер зовсім захекався.

— Ет, він у мене прудкий, — відповів за Олівера Сайкс. — Звик бігати. Ану, Йоде, давай руку! Гоп! — І він допоміг Оліверові скочити на воза, а візник, показавши на купу мішків, запропонував хлопчикові лягти відпочити.

Читаючи написи на дороговказах, Олівер думав, куди ж везе його грабіжник. Кенсінгтон, Гаммерсміт, Чізвік, К'ю-Брідж, Брентфорд залишилися позаду, а вони все їхали й їхали, наче подорож іще тільки починалась. Зрештою вони добулися до трактиру «Карета й коні», трохи далі за яким дорога розгалужувалася.

Тут віз зупинився, Сайкс хутко зіскочив на землю і, не випускаючи Оліверової руки із своєї, зсадив його, люто зиркнув йому в очі й промовисто поплескав по кишені свого пальта.

— Бувай здоров, хлопче! — гукнув візник.

— Він, бачте, приндиться, — мовив Сайкс. — Ач, який нечема! Таке щеня, а вже наприндився. Не ображайтеся на нього.

— Я не з образливих, — відповів візник, знову вмощуючись на возі. — І не такий сьогодні день, щоб ображатися.

Віз поїхав далі. Сайкс почекав, доки віз від'їхав на добру відстань, а тоді сказав Оліверові, що він може, коли хоче, роззиратися на всі боки, й потяг його за собою далі.

Проминувши трактир, вони незабаром звернули ліворуч, потім на шлях, що вів праворуч, і довго простували ним повз парки з особняками, що стояли обабіч дороги. Зупинившись лише раз, щоб випити пива, вони дійшли нарешті до якогось містечка, і там на стіні будинку Олівер прочитав напис великими літерами: «Гемптон».

Кілька годин вони блукали навколишніми полями, а надвечір повернулися до містечка і, ввійшовши до старого трактиру з облупленою вивіскою, сіли обідати на кухні коло каміна.

Це було закіптюжене приміщення з низькою стелею й масивним сволоком попід нею; перед каміном стояли лави з високими спинками, на них сиділи, випиваючи й покурюючи, грубі чоловіки в робочому одязі. Вони зовсім не зважали на Олівера й дуже мало — на Сайкса; Сайкс теж не звертав на них уваги й тихо сидів зі своїм малим супутником у кутку.

Вони пообідали холодним м'ясом, а потім просиділи ще бозна-скільки часу, — Сайкс устиг викурити три чи чотири люльки, й Олівер вирішив, що сьогодні вони, певно, далі вже не підуть. Минулої ночі

Було вже зовсім темно, коли Сайкс розбудив його стусаном у бік. Прочумавшись, він сів і побачив, що цей достойний джентльмен зав'язав тим часом приятельські стосунки з якимсь чолов'ягою і веде з ним бесіду за квартою елю.

— То ти, значить, поїдеш до Нижнього Галліфорда? — спитав Сайкс.

— Еге ж, — кивнув головою чоловік, на якого хміль діяв, видно, гірше — чи то пак краще, — ніж на Сайкса. — І не поїду — помчу! То вранці ми їхали-шкандибали, бо були з вантажем, а назад, порожняком, мій жеребчик припустить так, що тільки держися! Вип'ємо за нього, за здоров'я мого красунчика!

— А ти не міг би підвезти нас двох? — спитав Сайкс, підсовуючи кварту ближче до свого нового приятеля.

— Підвезу. Тільки вирушаймо зразу, — відповів чоловік, відриваючись від кухля. — Вам до самого Галліфорда?

— Ні, тільки до Шеппертона.

— Виходить, по дорозі, — сказав візник. — Скільки з мене, Беккі?

— Той джентльмен уже заплатив за обох, — відповіла дівчина.

— Е, ні! — вигукнув чоловік з п'яною поважністю. — Це, знаєте, не діло.

— Чому? — сказав Сайкс. — Ти нас везеш, я тобі за це ставлю питво, що ж тут такого?

Новий знайомий глибоко замислився над цим доводом, потім схопив Сайкса за руку й сказав, що він добрий. хлопець, а Сайкс на це відповів, що він жартує; якби візник був тверезий, то можна було б подумати, що це й справді жарт.

Обмінявшись ще кількома компліментами, вони побажали товариству за столом приємних розваг і вийшли. Дівчина прибрала зі столу і, тримаючи в руках кухлі й чарки, підійшла до дверей подивитись, як вони від'їжджатимуть.

Кінь, за здоров'я якого пили, стояв запряжений перед трактиром. Олівер із Сайксом без дальших слів умостилися на возі, а візник ще на хвильку затримався, щоб загнуздати жеребчика й сповістити конюха, а заразом і увесь світ, що кращого коня ніколи не було й не буде. Потім він і собі виліз на воза й звелів конюхові, що тримав жеребчика за вуздечку, «дати тварині волю». Діставши волю, жеребчик повівся дуже нерозважливо: гордовито задер голову, рвонув через дорогу, ткнувся у вікна чийогось будиночка, став на завершення цього подвигу дибки, а по тому розігнався чимдуж і з переможним гуркотом вимчав із міста.

Ніч була дуже темна. Густий туман розповзався з-над річки та її болотяних берегів, огортаючи похмурі поля. Холод проймав до кісток, темрява леденила душу. Подорожні мовчали: візник куняв, а Сайксові не хотілося заводити з ним теревені. Олівер сидів, скулившись, у куточку воза: тривожні передчуття гнітили його, і в кронах покручених дерев йому ввижалися обриси страшних потвор, що зловісно погойдували руками-гілляками, немов радіючи цій моторошній ночі.

Коли вони проїздили повз церкву в Санбері, на дзвіниці пробило сьому. Навпроти, в будинку поромника, світилося вікно; світло падало через дорогу, від чого похмура тінь від тиса на цвинтарі ставала ще чорніша. Десь поблизу глухо шуміла вода, й листя старого дерева сумно шелестіло під нічним вітром, мов заколисуючи мерців.