Острів Тамбукту
Шрифт:
Значить, Сміт і це помітив. Було ясно, що він говорив не все, що знав. Я почав підозрювати, що він знає про існування щоденника Магеллана, але приховує від мене.
— Отже, що я маю сказати Арикі, коли він виявить обман і зажадає від мене пояснень? — спитав плантатор.
— Він може й не виявити, — ухильно відповів я. — Досі ж не виявив…
— Поки що він не шукав книгу, бо вона непотрібна була. Але незабаром знадобиться — можливо, сьогодні ж. Чуєте, як б'ють їхні дерев'яні барабани? Сьогодні перший день великого свята. Арикі танцюватиме танець семи поясів мудрості, виголошуватиме якісь заклинання — він сам мені це сказав. Біле листя неодмінно
Плантатор почав бити на почуття. Він завжди так робив: спочатку йшов на противника в лобову атаку, а якщо не мав успіху, починав окопуватися і готувати новий напад здалеку.
— Не турбуйтеся, нічого поганого з вами не трапиться, — сказав я, щоб заспокоїти його.
Але він не заспокоївся і знову почав докоряти мені.
— Але що ви хочете від мене? — спитав я.
— Тільки одного: покладіть книгу таємниць туди, звідки ви її взяли. Потім ми вирішимо, що робити з нею.
У дверях з'явилася Зінга.
— Ходімо, Андо! — крикнула вона, підозріливо поглядаючи на плантатора.
— Ходімо! — сказав я Сміту і встав.
— Куди? — спитав він мене.
— На галявину. Починається свято.
— Гаразд, я піду. Стерн, мабуть, уже повернувся з полювання і вже там. Треба з ним поговорити і сьогодні ж вирішити, що робити.
Ми пішли на галявину, з якої долинали звуки бурума. Стежка йшла через ліс. Високо в гіллі чулися сердиті крики мавп, які стрибали з гілки на гілку, з дерева на дерево, розтривожені бурумом.
Зінга йшла попереду і часто попереджала нас, коли треба було пригинатися, щоб уникнути гострих колючок ліан, які часто звисали майже до землі. Дивлячись на струнку постать і легку ходу Зінги, Сміт сказав:
— Чудесна дівчина! Почувається, щиро прихильна до вас.
— Так, вона і її брат — мої найкращі друзі на острові.
— Ви щасливий! — мовив Сміт. — Станете зятем вождя — це для вас дуже важливо. Матимете в себе за плечима маленького володаря, який завжди захищатиме вас і ніколи не допустить, щоб з вами трапилося щось погане.
— Це вірно, — погодився я. — Боамбо завжди допомагав і захищав» мене, але я ніколи не зловживав його владою.
— Я ще не зустрічав людини, яка б не зловживала своєю владою, — сказав Сміт. — Влада — це солодка отрута, вона сп'янює людину і доводить до самозабуття.
– І через те не можна її давати одній людині. Влада мусить належати народові.
— Народові, ха-ха! — розсміявся плантатор. — Це утопія, притому стара, як світ. Кожен володар думає, що управляє від імені народу і для народу, а насправді виходить навпаки, але облишмо це… Мова була про дівчину. Бачите, як притримує ліани, щоб не покололи вас. Це дуже мило з її боку. Тому я щойно й казав, що ви щасливий. Матимете дружину, яка любитиме вас і догоджатиме вам. Але це ще не все. Настане час, коли Боамбо постаріє або помре, і плем'я може обрати вас своїм вождем.
— Ви дуже добре знаєте, що у мене немає таких намірів. Я лікую людей, допомагаю їм, як умію, не шукаючи для себе ніякої вигоди. Ніколи мене не спокушала думка
стати вождем племені, дістати владу над ним. Ні, це мені не до душі…— Апетит приходить під час їди, — в голосі Сміта прозвучала іронія. — Я вам казав, що влада — це солодка отрута: скуштуєте раз, і вам захочеться ще й ще…
Я промовчав, та й не варто було витрачати слова і переконувати його в тім, у що він не вірив.
— Чи вірите ви в провидіння? — несподівано спитав він мене.
— Ні.
— Даремно! Шляхи господні недовідомі, як мовиться в біблії. Ніхто не відає, що його чекає завтра. Коли ви жили у вашій країні, ви й не думали, що на світі існує острів Тамбукту і що на цьому острові достигають для вас кокосові горіхи.
— Ні, звичайно.
— А хіба ви можете сказати, що з вами буде завтра? Чи можете ви твердити, що завтра або позавтра станете сином племені, а ця дівчина — вашою дружиною? Можете, я вас питаю?
Слова плантатора примусили мене задуматися. Що хоче сказати Сміт? Куди він гне?
— Як розуміти ваші слова? — спитав я. — Коли ви щось знаєте, кажіть прямо. Може, головний жрець знову щось готує проти мене?
— Нічого не знаю, — відповів Сміт після короткої мовчанки. — Сьогодні ввечері настрій у мене філософський — от і все. І якщо моя філософія вам не до вподоби, просто не звертайте уваги. Ну от ми й прийшли… О, дикуни вже танцюють!
І справді, посеред широкої галявини палало багаття, Навколо якого танцювали тубільці. Буруму вторило кілька пискливих піу і ау — дудок із шкаралупи кокосових горіхів і тростини. Ті, що танцювали, часто викрикували дружно і протяжно, потім їхні голоси обривалися на найвищій ноті, але луна довго ще відгукувалася в темній тропічній ночі. Хвилі океану з шумом розбивалися об ближні скелі, та вони не могли заглушити криків, писку-дудок і гуркоту бурума.
Зінга схопила мене за руку.
— Ходімо, Андо! Ти ж танцюватимеш з нами! Я пішов був за нею, але Сміт зупинив мене.
— Насамперед треба знайти Стерна, — сказав він.
Зінга попрямувала до танцюючих, а ми з Смітом пішли шукати капітана. Але його ніде не було, і того дня ніхто його не бачив. Ми послали хлопчика пошукати капітана в хатині, й незабаром він справді привів його на галявину. Виявилося, що Стерн повернувся з полювання вже смерком і ліг спати. Він дуже стомився. Цілий день блукав у лісі, вбив кілька птахів, бачив величезного пітона, метрів з десять завдовжки.
— Я досить близько підійшов, не помічаючи його, — розповідав капітан, попихкуючи люлькою. — Ці небезпечні змії, причаївшися, вичікують, доки жертва наблизиться, і тоді несподівано кидаються на неї. Так воно й сталося: пітон раптом зашипів над самою моєю головою, а його зуби страшно блиснули. Я відскочив убік і націлився, але він швидко сповз із дерева і зник у гущавині…
— Облиште пригоди надалі, — перебив його плантатор. — Зараз у нас є справи значно важливіші за пітонів. І небезпечніші, запевняю вас. Ходімо, сядемо на той горбок, подалі від дикунів.
Ми пішли на пагорб, з якого видно було все, що відбувалося на галявині. Вже зовсім смеркло, але світло від багаття падало на наші обличчя, і я міг стежити за плантатором. Він заговорив, як тільки ми сіли. Повторив те, що вже сказав мені і що ми з капітаном давно знали.
— Я не питаю, хто з вас підсунув вахтового журналу яхти під нари Арикі, — закінчив плантатор свою довгу тираду, — але я б хотів знати, що являє собою книга таємниць. Так, я мушу знати це…
— Навіщо? — спитав капітан.