Чтение онлайн

А сніг усе падає й падає, навіть сильніше, ніж перед відвіданням бару „Леда”, здається, ніби повітря очистилося, можливо, тому, що вже нема коло мене таких розбещених жінок, як хазяйка бару й Сакура — пішли, хихикаючи, з клієнтами до станції електрички, а оскільки я не тримався їхньої компанії, то, мало не заглядаючи мені в очі, запитали: „Яма-сан, ви маєте куди податися?” Чи я маю куди податися? Мабуть, подумали, що я таки маю поблизу тепле місце, якщо не поплівся за ними, та як вони здивувалися б, якби я чесно признався, що мені сьогодні нема де переночувати. Однак я не бажаю водитися з такими, як ви, продажними істотами; навіть якби Сакура запрошувала мене до себе, я б відмовився — в такий чистий сніговий вечір я не хочу мати з вами нічого спільного; хоч Сакура ще досить молода і зберегла трохи душевного тепла, на її запросини я відповів би: „Дай мені сьогодні спокій. Дай мені прогулятися в такий чарівний снігопад”. Бо хіба навіть така людина, як я, не має права хоч раз на рік робити, що їй заманеться?

Людні квартали спорожніли, блимають, пробиваючись крізь снігову запону, неонові лампи, іноді трапляються перехожі, проїжджають автомобілі, все навколо якось перемінилося, ще вчора неохайне місто, схоже на клоаку, опинившись під сніжним укривалом, прибрало цілком іншого вигляду, сніг не просто заховав під собою всю мерзоту, а надав йому внутрішньої привабливості. Та чи личить мені заявляти, що я гребую товариством жінок сумнівної поведінки? Бо хіба я не знався виключно з такими, що ганялися тільки за багатством, не ловив на гачок саме їх, щоб прогодуватися? Мої гріхи нелегкі й під сніжним укривалом не зникнуть, те ж саме можна сказати про мою матір, добру з природи, щиру жінку. Оглядаючись назад, у минуле, я не пригадую, щоб вона лаяла мене грубими словами або дивилася злим оком, але роки підточили її серце, вкрили його іржею, аж поки не перетворили на шматок брудного металу. „Ти причепився до мене, як те чортеня, а тому я ніколи не вилізу

із злиднів,— казала мати.— Ти — моя напасть”. Справді, вона мусила опуститися на саме дно, бо з такою, як я, дитиною, ніхто її до себе не приймав. „Якби тебе не було…”,— зітхаючи, приказувала мати, але я навіть у найтяжчих обставинах не збирався від неї відставати, а вона тільки на словах була така жорстока, насправді ніколи не кидала мене напризволяще. Я плакав, думаючи про те, що вишу каменем у неї на шиї, що без мене їй було б краще, і чекав, коли минеться її гнів чи смуток. Мати нарікала на мене, а в душі плакала, більше того, хотіла ридма ридати, але її серце взялося іржею і сльози вже не капали. Колись я висів каменюкою на шиї в матері, а тепер використовую будь-кого, хто трапляється, словом, я — паразит на тілі суспільства; мати була такою, і я недалеко відкотився від неї, я — покидьок, без якого світ міг би обійтися. Савако розкусила мене, бо завжди обзивала цим словом, але такого снігового вечора навіть мені згадується забуте, а на заіржавілому серці виступає сльоза. Мабуть, і Савако вже заспокоїлась і жаліє, що вигнала мене з дому Юкіе. Може, гріється біля котацу і проказує: „Юкіе-сан, як подумаю, то мені його шкода”. Невже мене можна жаліти? За життя матері я ніколи не вважав себе нещасним, а після її смерті я просто не мав часу про це думати, я грав, як у театрі; роллю невдахи я привертав до себе жінок і в своїх розрахунках жодного разу не помилився. Невже не помилився? Лише один раз промахнувся, коли познайомився з н е ю. „Ви справді нещасна людина”,— сказала в о н а. „Чому?” — спитав я. В о н а заглядала мені в очі тоді так само, як нещодавно Сакура, котра голосом, повним співчуття, поцікавилася: „Яма-сан, ви маєте де переночувати? Ви не дуже впилися?” Такий погляд діє на мене безвідмовно — мені здається, ніби з мого лиця спадає маска. Я не сумніваюсь, що в о н а бачила мене наскрізь. От що в о н а тоді сказала: „Правда, що вашу доброту до мене породило співчуття? При вашому заробітку спільне життя зі мною поставить вас у скрутне становище, в душі ви почуваєтеся винним переді мною, нервуєтеся, бо вважаєте своїм обов'язком ощасливити мене. Мабуть, і досі я здаюся вам нещасною, але це не так, я втекла від батьків і перебралась у вашу квартиру тому, що покохала вас, і не нарікаю на гірке життя, повірте, я щаслива хоча б уже своєю любов'ю, мені жаль вас, бо після смерті матері ви були позбавлені людського тепла, мене й на хвилину не покидає думка, що ви нещасна людина, бо не зазнали любові”. Я не пригадую, яким було тоді ї ї обличчя — всміхалася вона чи, як завжди, сумувала. Слухаючи ї ї, я ловив себе на думці, що в о н а поводиться, як недосвідчена школярка, що я спритно обдурив ї ї, і усвідомлення цього залишала на душі неприємний осад, а це ж було десь наприкінці першого місяця нашого спільного життя; коли в о н а підбирала в розмові особливо шанобливі слова, мені здавалося, що мій обман — непоправний злочин, дивно тільки, що така людина, як я, викликала в н е ї щирі помисли. „Ви нещасна людина, бо не зазнали любові…” Ці слова закарбувалися мені в серці, і я вже не міг позбутися чарів, точніше, навпаки, в міру того як мені ставав яснішим їхній зміст, я намагався втекти від н є ї. Може, я суперечу собі? Саме тому, що я був у полоні чарів, я хотів дременути. Чим глибше я усвідомлював, що в о н а кохає мене з жалю, тим більше вважав себе негідним її любові, я пробував віддалитися від н є ї, розчарувати ї ї. „Якщо користуватися твоєю логікою, то виходить, що я байдужий до тебе, отже, ти могла б махнути на мене рукою,— казав я ї й.— Бо інакше все це обернеться шкодою для тебе, а йти на неї нерозумно”. Здається, в о н а всміхнулася тоді своєю журливою усмішкою й повчально мовила: „Коли любиш, не треба думати про шкоду чи вигоду”. Ці слова зачепили мене за живе, адже в любові (точніше, фальшивій любові) я завжди шукав вигоду, але вона навіть не помітила, що завдала мені удару, бо не мала нічого спільного з розпусними жінками, а проте я ніяк не збагну, чому вона обрала собі якраз мене, тим більше, що була кмітлива й не піддалася моїм лестощам, хоча, як усяка юна дівчина, не знала життя.

І чого це я броджу в таку заметіль? Пора і честь знати, бо вже північ. Я б не сказав, що від снігопаду мій настрій поліпшився, треба якнайшвидше шукати теплого місця, а то замерзну. Савако побажала, щоб я здох, як собака, та коли б нечистий не прислав її, я спокійнісінько відпочивав би в Юкіе. Однак не треба нарікати на долю, краще переконати себе в тому, що трохи не пощастило, але, врешті-решт, приємно гуляти вулицями. Приємно? Скоріше навпаки, прикро. Сніг викликає в уяві загублене в минулому рідне село, завтра газети напишуть, що в Токіо такого снігопаду не було вже багато років. У дитинстві життя серед снігових кучугур не було чимось дивним та й зараз від згадки про нього теплішає на серці, здається, ніби я спинився в маленькому гірському селі, по сусідству з яким у горах іноді тріщить бамбук, а в хаті мирно горить вогнище. Ой, невже наближається таксі?

— Гей, зупинися!

Дивовижа! Порожнє таксі в таку пору. Видно, йому не залишалося нічого, як спинитися, бо я кривуляв серединою вулиці.

— Слухай, не підвезеш?

— Вибачте, я повертаюся в гараж.

— Повертаєшся? Куди?

— До Ікебукуро. Спішу.

— До Ікебукуро? Гаразд, довези хоч туди.

— А вас це влаштує?

— Влаштує.

— Довезу до Нісігуті в Ікебукуро. Згода?

— Згода.

Ну от, таки пощастило; як кажуть, боги карають і винагороджують, у машині — як удома, тепло, наче в раю.

— Правда, страшний сніг випав?

— Тут ще нічого, а от у передмісті вже можна кататися на лижах. На дорогах, де не ходять машини, намело його з півметра. Пригадуєте двадцять шосте лютого тисяча дев'ятсот тридцять шостого року [53] ?

— А ти хіба пам'ятаєш ті події?

— Я ходив тоді до початкової школи. Пригадую, того дня випав глибокий сніг. А ви чули про них?

— Ні, не чув. Я жив тоді у провінції.

— Така погода в Токіо — просто морока. Я мав намір закінчити роботу сьогодні раніше, та як на зло попадалися пасажири на далекі поїздки: від Сетагая до Мегуро, від Мегуро до Кавадзакі. Насилу повертаюся. Думав, не підбиратиму нікого.

— От добре, що ти зупинився!

— А що ж я мав робити, коли ви брели серединою дороги? Мабуть, добряче випили?

— Не дуже. А втім, тверезим у таку заметіль не ходитимеш.

— П'яному теж небезпечно. Живете в Ікебукуро?

— Ага, в тій стороні.

Насправді в тому напрямі квартира Момоко — і така випадковість трапляється, а взагалі, вони бувають і прикрі, і приємні, коли раптом справджується те, про що мріяв; такої снігової ночі я не думав про зустріч з нею, не прагнув ще раз її побачити, та от цікаво: мені попалося таксі, яке поверталося в гараж саме тою дорогою, яка вела до квартири Момоко. Що вона сказала б, якби я ось зараз навідався до неї: вигнала б з порога, розсердилася б чи її серце розм'якло б у таку завірюху? А от в о н а завжди була добросердою, тож якби побачила, що це я стукаю у двері, то не вдала б, що не знає мене… але стривай, стривай, чого це я вдаюся в пусті мрії, адже вона не зустріне мене більше, і я не завітаю до н є ї, тим більше, при Момоко, при тій дивній жінці, якої я зовсім не розумію, хоча інших розкушував відразу, зрештою, я не так часто з нею спілкувався, щоб зрозуміти; бар — це така ж звична річ, як казан у пеклі, а тому не дивно, що там можна зустріти жінок, правда, Момоко не годилася в офіціантки, що ж до мене, то я нічого не шукав у ньому, просто Токіко поставилася до мене надто сухо, й тим самим зіпсувала мені настрій, отож я зайшов у „Леду”, щоб трохи розвіятися. Момоко глянула тоді на мене такими холодними очима, ніби перед нею з'явився привид, здавалось, вона бачила мене наскрізь, та насправді вона всіх так приймала, тож дарма я тремтів, на її обличчі була написана зневіра до цього світу, я теж не оптиміст, а тому ми скидалися на спільників, які вистежували того самого звіра. Спільники? Їй серед моїх знайомих не було підходящого місця. А от в о н а була іншою, так само іншими були і Савако, і Юкіе, і Токіко, і Місао, і Кадзуко. Всі хотіли жити, та оскільки самотність нестерпна, то ставали жертвами чоловіків. Я не сумніваюсь: Момоко ніколи не попадалася на їхній гачок. Правда, жінці з такими холодними очима однаково, обмануть її чи ні, адже цікавість і пристрасть не зводили її з пуття. Я разів зо три заходив у бар „Леда” з думкою прибрати її у свої руки, та, зрозумівши, що це справа ризикована, вирішив не чіпати. Того вечора в мене було кепсько на душі і я допізна засидівся в барі, здається, розробляв тактику того, як розірвати стосунки з Токіко; отож коли за стійкою, крім мене, залишився тільки сивий дідок, я, розплачуючись, бовкнув знічев'я, що готовий провести Момоко додому, бо, мовляв, їй з іншими не по дорозі, а вона, хоч і була вражена моєю пропозицією, не заперечила; признаюсь, я не збирався її спокушати, мої слова йшли від щирого серця, зрештою, я поводився як утопаючий, що хапається за соломинку. Хазяйка бару підтримала мене, і ми з Момоко сіли в таксі; ніби перехоплюючи ініціативу, вона звеліла водієві везти її недалеко від Ікебукуро і притулилася до дверцят, здається, її тіло проймав дрож. Таксі мчало тоді тою ж дорогою, що й зараз, тільки набагато швидше, а я думав: „Якщо воно не поїде повільніше, то я не встигну й заговорити. Та з чого почати?” — „Момоко-сан, ви давно працюєте в цьому барі?” — нарешті спитав я. „Ні”,— відповіла вона. „А чого лише три дні на тиждень?” — „Бо так мені зручно”.— „В якому

розумінні?” — запитав я. Відповіді не було. „Маєте ще якусь роботу?” — „Ага”.— „Яку?” Момоко знову промовчала. Можна було подумати, що я їй обрид, зі мною так холодно ніхто не обходився, у будь-якої жінки розв'язався б язик і слова полилися б річкою, а от Момоко була іншою. „Ви завжди такі сумні”,— проказав я. „Можливо”,— відповіла супутниця. „Що вас мучить?” — „Ніщо”.— „Довелось зазнати горя?” — „Будь ласка, їдьте через балочний міст”,— звернулася вона до водія.

— Гей, пане пасажир, ви що, задрімали?

— Ні, не задрімав.

— Ви так замовкли, що я аж занепокоївся. Правильно їдемо?

— Ага, їдь через отой балочний міст. Тобі по дорозі?

— Вам ще далеко? А то мені треба швидше додому.

— Гаразд, я скоро зійду.

Дивно, як це я ще й досі пам'ятаю слова сутри, що її читав колись священик: „Все суще— ілюзорне… Все суще — ілюзорне, а все ілюзорне — суще…” Це означає, що все в цьому світі скороминуще, іншими словами, воно є й водночас його немає. Звичайно, я не пригадую змісту його проповідей, бо був надто малим, щоб їх зрозуміти; священик говорив про мінливість долі, а мені уявлялася та „мінливісьдолі” — так він вимовляв — чимось страхітливим, і коли ми з матір'ю покинули старий храм (я не знаю, нас прогнали чи ми втекли з власної волі), я думав, що от тепер почнеться та „мінливісьдолі”, і вона таки не забарилася, коли мати померла на брудному ліжку в добродійній лікарні. Та згодом я звик до зрадливої долі й дійшов висновку, що така безперервна переміна й називається життям, кінець кінцем, я обернув собі на користь цю ілюзорність людського буття; такій розбещеній людині, як я, може, ніхто й не повірить, але це факт, що той священик зранку напивався й тільки після того читав перед віруючими сутру, та, видно, слова його проповіді таки доходили до їхніх сердець, бо, слухаючи його погрози про те, що лише один з десяти попаде в рай, вони хапалися навіть за цю можливість і ревно молилися. Той паршивий піп нахабно казав про мене: „З цього чортеняти нічого путнього не вийде, таке хитрюще, його і в ступі не втовчеш!” Мати тулила мене до себе й заспокоювала: „Тебе можна врятувати молитвами, не думай, що панотець тебе ненавидить”.— „Ні, з нього нічого не вийде! — заперечував священик.— У нього на виду написано, що він пропащий. Найбільше, на що він здатний,— це плисти на хвилях грішного світу, плакати і сміятися, у цього зухвальця є кмітливість, але нема бажання шукати захисту в милосердного будди Аміди, тож тільки випадковість може його врятувати, як ту черепаху плавуча колода серед безмежного моря. Всі ми ледве тримаємося на поверхні темного океану, шукаємо хоч соломинки, щоб не потонути”. Мабуть, той священик давно помер і відродився в подобі диявола, та завдяки йому я дізнався, що цей світ і не добрий, і не поганий, а хвилі життя носять мене, як ту сліпу черепаху по морю; коли я спокушав жінок, жив разом з ними або вирішував розійтися — завжди мене не покидало відчуття марноти, ілюзорності всього сущого, і навіть тоді увечері, коли я з н є ю пішов милуватися першим снігопадом, це відчуття висіло тінню наді мною, з голови не виходила думка, що я роблю дурницю, що в о н а цілковито відрізняється від жінок, які потрапляли в мої руки, а все-таки я ненароком сказав (мабуть, характер мій геть зіпсувався, а звичка стала другою натурою): „Ви не змерзли? Може, десь перепочинемо? Хотілося б з вами поговорити, а тут занадто холодно”.— „Куди ви пропонуєте?” — спитала в о н а. „Може, десь тут недалеко перекусимо?” — відповів я. У той час я не мав щодо н є ї якихось особливих намірів, я просто радів, що знайшов такий скарб, і хотів хоч трохи розвіяти ї ї смуток та й себе розважити, бажав продовжити дружбу з нею замість Аа-тян, що зникла в пітьмі минулого, бо саме до цього закликала мене незаплямована пам'ять про дівчинку з гірського села. „Ну що ж, ходімо”,— погодилася в о н а.

— Пане, за отим роздоріжжям я поїду ліворуч. І вам туди?

— Ліворуч? На жаль, ні. А ти не міг би провезти мене ще трохи вулицею праворуч?

— Вибачте, не можу. Бензину вже мало. Я й так зробив усе, що міг.

— Ну, добре. Зійду на тому повороті.

— Ще раз вибачте, але…

— Спасибі й за те, що підкинув хоч сюди. Візьми гроші. Здачі не треба.

— Дякую. Вам недалеко?

— Та нічого. Не турбуйся.

— Будьте обережні. Я справді можу бути за вас спокійний? Такий сильний снігопад…

— Ну, бувай…

— Гей, пане, валізку забули!

— Ой, пробач.

Дивно, що я забув валізку, адже в ній усе моє багатство, певно, і в цьому винен сніг; таксист добряче газонув, і хоч машину аж заносило, та великої швидкості вона не набрала, навколо ні душі, наче якась глушина, іншого світла, крім вуличних ліхтарів, не видно, тихо, як у могилі; десь тут, на якомусь розі, таксі тоді завертало, Момоко сказала: „Будь ласка, он там поверніть ліворуч”, і таксі взяло ліворуч за тим роздоріжжям, яке я недавно проїхав, але під снігом і відстань здається іншою, до того ж, важко йти, ноги грузнуть у кучугурах, в'язнуть, як у клеї, а от у селі було інакше: я взувався й легесенько ступав по снігу, зате під час завірюхи мені здавалося, ніби кличе мене тонкий жалібний голос: „Іди до мене! Будь зі мною!” — і я лякливо озирався — крізь снігову завісу проглядало щось схоже на людську постать; здогадавшись, що це снігова королева, я в ту ж мить давав ногам знати, а її голос безперестанку благав: „Будь зі мною! Будь зі мною!” — і чувся навіть тоді, коли я вбігав до хати й припадав до матері, він доносився до мене малого й тоді, коли я сидів біля вогню й дивився, як палахкотить хмиз, благання королеви не просто лякали, а кликали мене надвір — я не міг усидіти й поривався вийти. „Не смій! Нікуди не йди! Бо це кличе страшна снігова королева. Не відлучайся від мене й на мить!” — застерігала мати, і я розумів її, та оскільки голос снігової королеви лякав і водночас манив до себе, то я уявляв собі, що знайшов би щось незнане, якби його послухався.

Їй-бо, ніяк не второпаю, що сталося зі мною, просто дивно, вже північ, а я бреду пустельною засніженою дорогою, можна було б подумати, нерозважно йду на голос снігової королеви, бо по смерті матері ніхто мене не затримував коло себе, я міг ходити, куди заманеться, але тоді я грав свою роль за наперед приготовленим сценарієм, голос снігової королеви мене вже не зачаровував, я не впивався ним, не закохувався без пам'яті в жінок — взагалі не віддавався миттєвим емоціям, у цьому полягала моя життєва мудрість, тож не личить мені плуганитися крізь сніги, та ще й серед ночі; навіть якщо сьогодні мої плани подушились, і я не зміг прилаштуватися до Юкіе, слід було б якнайшвидше шукати нічлігу, і я знайшов би його, якби не згадка про н є ї.

Того вечора зі мною робилося щось незвичне, в о н а здавалася мені недосяжною богинею щастя Кітідзьотен,— мабуть, тому, що й тоді посипався легкий сніжок, та й ї ї піддатливість, напевне, була спричинена тим же. „Я був би щасливий, якби міг бачити вас коло себе завжди”,— сказав я навмисне манірну фразу з мого професійного лексикону, а може, це промовляв мій сором за те, що я привів ї ї на другий поверх невеличкого ресторану, насправді ж у мене не. було якогось злого наміру, просто мені хотілося поговорити з н є ю, спостерігати з вікна за тим, як на поверхню Сумідагави падає сніг і зникає в її водах; у сусідній кімнаті панувала тиша — видно, ми були єдиними відвідувачами, від річки дув холодний вечірній вітер; я не зараховую себе до витончених людей, які вміють насолоджуватися першим снігом, я взагалі не можу похвалитися особливим естетичним смаком, просто згадка про дитинство, матір та Аа-тян ніби очищувала мене; в о н а була, для мене незвичайним створінням, навіть такій неприкаяній, як я, людині потрібен співрозмовник, якому можна було б відкрити душу. Такого співрозмовника я вбачав саме в н і й, хоча на дівчину з порядної сім'ї, хай і незгідну з батьками, не мав права, бо то була людина особливої породи: гроші та чоловіки ї ї не цікавили, житейських хитрощів в о н а не знала; чиста й невинна, як немовля, вона знай дивилася кудись уперед, у майбутнє. Що в о н а там шукала? Мабуть, любові, бо нічого іншого не жадала. Якої любові: материнської, братської чи нареченого? А от мені все це чуже, такими дурницями я ніколи не забивав собі голови, жінок я не кохав, вони були для мене лише засобом для існування, бо, граючи свою роль, я розкидався солодкими словами, а серце моє було висушене, як пустеля. Та от того разу все було інакше. „Мені так спокійно на душі, коли разом з тобою дивлюся, як падає сніг”,— сказав я, точніше, напрочуд щирі слова самі вирвалися з мого зворушеного серця. „І мені”,— відповіла в о н а, вдивляючись у далечінь крізь відсунуті сьодзі [54] , де спочатку проглядала чорна, як сажа, річка, а потім затанцювали недовговічні сніжинки. „Може, холодно? Засунути сьодзі?” — спитав я. „Ні, не треба. Хай ще побудуть відчинені”,— відповіла в о н а і, зиркнувши на мене, перевела погляд надвір. Що в о н а там бачила? Покійну матір, непозбутню самотність чи омріяне кохання? Попиваючи захололе саке, принесене офіціанткою, я роздивлявся ї ї профіль — на ньому лежала тінь печалі, і він здавався мені щемливо-прекрасним на тлі обсипаного снігом неба, та з мого боку це не було ні коханням, ні залицянням, ні театральною грою, хоча, зізнаюсь, в о н а мені подобалася, я мріяв про н є ї, як про щось недосяжне, схоже на спогади дитинства, мені хотілось зректися свого дотеперішнього життя, скинути з себе машкару і знайти собі співрозмовника, якому можна було б звіритися. Однак чи справді я хотів мати співрозмовника? Ні, мені кортіло поговорити наодинці з собою, а тому ї ї постать, нахилена над поруччям, здавалася привидом. Дивлячись на ї ї обличчя, звернуте до річки, я й тоді щось базікав так само, як і зараз. Правильно я йду? Здається, скоро треба буде звернути вбік. А може, я поминув той провулок? Біля крамниці з телефонною будкою Момоко веліла водієві зупинитися і сказала: „Велике спасибі. Я виходжу”. Я швидко розплатився й вискочив з таксі, але вона була вже досить далеко. „Момоко-сан, почекайте! Я проведу вас до самого дому!” — „Що за вигадки? Ви взагалі могли б мене не супроводжувати”,— обернувшись, неголосно відповіла вона. Ніяких вигадок, просто я збирався до неї підкотитися, але досі розмова не вийшла, тому я не міг попрощатися з нею, адже моє бажання провести її додому було природним, хоча, здається, цього вона нікому не дозволяла.