Опівнічні стежки
Шрифт:
… Йому снилися київські парки і синій Дніпро, білявий Сашко, що розмалював крейдою не тільки всю шкільну дошку, а й всього себе…
Богун розплющив очі і, якусь мить очманіло дивився на двох чоловіків у формі льотчиків, що схилились над ним.
– Хау ду ю ду, містер Богун? – широко всміхаючись, запитав один.
– Хеллоу! – привітно підніс руку другий.
Богун протер очі, згадав, де він, і повільно відповів по-українськи:
– День добрий!
– Добрий, добрий, – підхопив один з них, сміючись. – Досить спати, друже провідник. Нас чекають у Тіргартені!
І знову – машина, яка повним ходом мчала тихими вулицями міста, на цей раз на військовий аеродром.
– Майк, – коротко представився йому
Розбіглися чіткими прямокутниками гостроверхі дахи старого німецького міста, побігла назустріч пожовкла трава на полі військового аеродрому. По тому, як виструнчилися обидва пілоти перед двома в цивільному, Богун зрозумів, що зустрічають його високі, чини.
– Арнольд, член центрального проводу, референт по зв'язках із краєм, – представився йому товстун.
Сергій одразу ж згадав усе, що читав про нього у Києві, навіть зігнутий ріжечок фотокартки сплив у пам'яті. Це був Степан Підлиський, один із тих, в чиїх руках зосереджувались усі зв'язки Мюнхена з іноземними розвідками.
– Террі, – сухо відрекомендувався другий, високий, з помітною сивиною у чорному волоссі, зачесаному на правий бік'.
Чигрин про себе відзначив точність даних, що були в міністерстві. Так, маленькі вусики і невелика бородавка на носі. Все збігається! Значить, це той самий Террі, перед яким плазують і Бень, і Підлиський. Цікаво! Чигрин згадав, як він, наче під час студентського іспиту, розповідав про цю людину полковнику Василенку, як запам'ятовував особливості його манери говорити, ходу, звички…
В автомобілі Богун вийняв пошту від Утяя, передав її Підлиському. Той перервав розмову, похапцем переглянув матеріали і передав їх Террі. «Щоб, бува, господар не образився!» – посміхнувся про себе Богун.
Машина в'їхала у невеликий затишний двір і зупинилася. Гострим оком Чигрин зафіксував чепурну альтанку в глибині саду, невеличкий басейн з десятком солом'яних крісел навколо, кольорові завіски на вікнах. «Якийсь приватний пансіон», – відзначив він механічно і попрямував за Підлиським і Террі.
Він відповідав на запитання Террі, дивуючись їх схожості з тими, що їх уже ставив йому Бень. «Ага, Бень уже встиг передати мої відповіді!» – раптом здогадався Сергій. Це була ще одна перевірка. Г він зосередився, пригадуючи свої попередні відповіді. Фабрики і заводи… Що шукають геологи… Залізниці… Біографія… І ще раз, наче вперше, відзначив Чигрин, що цього самовдоволеного жевжика аж ніяк не цікавить так звана «боротьба за вільну Україну». Єдине, що його цікавить – шпигунські відомості про Радянську Україну. «Невже всі вони не розуміють, цього?» – думав Чигрин, дивлячись на Підлиського. А той улесливо зазирав у вічі Террі, інколи докидаючи і своє запитання, але теж не про справи підпілля, а про агентурну розвідку на радянській землі. «Лакей, гідний свого господаря!» – з огидою подумав Чигрин.
Він почав розповідати про бойовиків, які загинули за останні роки в сутичках з чекістами; про так звані «зачіпні хати» – конспіративні місця зустрічей; про долю багатьох «грипсів» – шифрованих листів, надісланих звідси на Україну; про зимові схрони і життя в. них, що нагадувало тваринне існування. Террі слухав і відверто позіхав, а Підлиський перебив Богуна:
– Друже провідник, це ви розповісте Саю і Золотарю, які ось-ось надійдуть, а нам уже час, – і разом з Террі вийшов з вітальні, посміхнувшись на прощання.
І знову розмова – на цей раз з Василем Кедем, Саєм, як назвав його Арнольд, і Миколою Ріпницьким – Золотарем. Богун уявив собі їх подив, коли б він назвав їх справжні імена, які значились у
сейфах іноземних розвідок і про які він, до речі, дізнався ще там; у Києві. Брудні справи шпигунів Боба і Рипа були добре відомі на Україні.Богун сидів навпроти Василя Кедя і вдивлявся у його широке, вилицювате, але худе обличчя. Модні окуляри на товстому носі, чорне, з сивиною на скронях волосся, на білосніжній сорочці вирізняється строката краватка. По тому, як він обсмикував на собі новісінький піджак, поправляв краватку, відчувалося, що він надто закоханий в себе і любить похизуватися. Дружину і двох дітей відправив до Америки, а тут, у Західній Німеччині, славиться своїми зальотницькими походеньками. Кажуть, навіть до дружини самого «прем'єра» залицяється. Борець!
Кедь говорив скоромовкою, немов захлинався:
– Я, друже, надрайонний провідник, керую фінансовою референтурою, до того ж і трохи літератор, стежу за коректурою в нашім «Українськім самостійнику». Тож мене цікавить, чи друкуєте ви там, у краї, листівки чи брошури?
– Мало, друже Сай, – відповів Богун. – У нас, на жаль, ні друкарень, ні паперу…
А про себе подумав: «Брешеш, собако, який ти в біса коректор? Заступник Підлиського з радіорозвідки, зв'язковий з іноземними розвідками. Ти нас дуже цікавиш!»
Богун розповів про те, як живе і працює на Львівщині Утяй, вкотре переказав про свій надрайон і його хоробрих бойовиків.
– Скільки їх, друже Богун, виступає зараз у змаганні? – питав. Кедь, заглядаючи в очі Чигрину.
Той замислився, потім зітхнув:
– Дедалі менше. Як від'їжджав, у схронах було двадцять два чоловіка, не рахуючи легалів. Та й на цих зброї і патронів не вистачає!
– А легалів багато?
– Як вам сказати… – відповів стримано Богун, щоб не применшувати значення «боротьби», – прошу мати на увазі, що чекісти, а більше активісти, комсомольці й партійці, викривають легалів перед населенням, і їх уже багато відійшло від нашої організації.
Микола Ріпницький, який досі мовчки ходив по кімнаті, зупинився навпроти Богуна. Його темні очі пильно вивчали гостя з України. Богун теж мовчки дивився на Ріпницького, потім посміхнувся і сказав:
– Ви хотіли щось запитати, друже Золотарю?
Ріпницький глянув на нього пронизливо:
– Звідки ви знаєте, як мене звати?
Богун здвигнув плечима.
– Рух знає своїх героїв, – сказав він дещо патетично, копіюючи декларативний тон, широко прийнятий серед націоналістів. – До того ж мені розповідав про вас друг Арнольд…
– Я б хотів, щоб ви розказали, як загинув Богдан Шашкевич? Знали такого?
– Чугая? Ще б пак! – Богун приклав пальці до скронь, значуще помовчав.
Сергій Чигрин й справді міг би розповісти про смерть цього скаженого ката і вбивці більше, ніж хто інший. Адже він особисто брав участь у цій складній і небезпечній операції. Після тривалих пошуків чекістам вдалося дізнатися, що Богдан Шашкевич знаходиться в селі Білогорця під Львовом. Будинок, де переховувався Чугай, оточили. Обшукали три кімнати, просторе підземелля, всі будівлі на садибі – даремно! Затримали трьох охоронців Чугая, допитали господарів будинку – все даремно! Шашкевич зник, наче крізь землю провалився. І тоді офіцер, який керував цією операцією, голосно, щоб почув Шашкевич, якщо лин там переховувався, наказав розібрати будинок по шматочку. Не спалити, не зруйнувати, а саме розібрати по цеглині і дощечці! Цей наказ почув і сам Чугай, який напіводягнений, з пістолетом і гранатою в руках стояв між подвійними стінами в одній із кімнат. Нерви у нього не витримали, він вистрибнув і кинувся на офіцера. Навколо всі скам'яніли – саме на це і розраховував досвідчений бандит. Та на цей раз не витримали нерви у молодого радянського солдата, який з жахом дивився, як Чугай загрожує життю чекіста. Він підніс автомата – і, перш ніж встигли його зупинити, всадив у бандита цілу обойму.