Чтение онлайн

Он табір, он дроти, що його оперезали. Хай і дроти, але ж за ними наші будні. За ними цегельні і шопи, бараки й чудовища людських винаходів, пристосованих для жител і господарювання. Там і лікарня, хоч це тільки дві тісних кімнатки. Там я знову повертаюся до звання, яке б воно було обмежене, і маю почування приналежности до спільноти, що потребує мене. Дні мої повні змісту і обов’язок, що я взяла на себе, дбати про їхнє здоров’я, падав знову вартість життю.

Я не належала до табору. Ані в його початках на Ґеґінґені, ані потім, коли його перенесли до Зомме-касарень. Я жила завжди в місті. Але я відчувала, що разом з тими, що були в таборі, доля наша спільна, і все, що хвилювало людей табору, глибоко заторкало й мене, чи нас. Швидко і для мене змінився напрям: вже не через поля до цегельні, а містом, поміж будинками до касарень. Тоді вже простір, а передівсім гори заступали городці перед будиночком на передмісті. Міщанин бо давав

вислів своїй тузі за горами будуючи маленькі скельні городці. Така групка каміння говорила так багато! Були там стрімкі стіни гір і були верхи, покриті снігом (з білої фарби), і вузькі планки спинання по скельних стінах. Де-не-де журкотів потічок, чи сріблилося озерце, чи то справжні, з води, чи намальовані. Серед озера стояв замок лицаря-розбишаки або гордовитого вельможі. То знову старший пан, вже на пенсії — ви щодня бачили його в городці, де щось ще дороблював до своєї величньої групи гір — зробив цілий краєвид. Там були стежки, що плелись спершу поміж лісом, це карлуваті чатинні кущики, а потім вибігали на збоча, посипані камінним осипищем і закидані скелями. На верху був готель-притулок, перед ним стояли туристи, що вже покінчили туру. Деякі ще спиналися по стрімких збочах або їхали линвовою залізничкою, що хиталася понад бурхливим гірським потоком і головокружним проваллям. Старий пан поправляв, добудовував, випробовував мотор, що вводив у рух залізничку, відкручував і закручував воду, що засіблювала його справжню річку. Ви зупинялися біля паркану, здоровили старого пана старим, добрим «ґрюс Ґот» (здорови, Боже) і він, поправивши на носі окуляри зачинав з вами розмову про свій краєвид, свої пляни і що і де ще треба зробити. Так він як інші старі пани мав зміст буднів, мав для чого вставати вранці і чим виповнити день. Але ви, постоявши і згадавши гори й походи й пригоди там, швидко покидали цей спомин минулого і, повертаючись обличчям до міста, слали йому поклін і подяку, за будні, що бігли по його вулицях, понад річкою Вертах, мостом і через залізничі рейки і дорогами і вулицями і площами. Хай і заваленими руїнами. І вони мали частку з нас як і з своїх жителів, бо ми разом з ними несли тягар війни та жах бомбардування й заглади. Та вони були тубільцями і господарями, хай і руїн, а ми чужинцями, тягарем і заволокою. Вони не знали, хто ми і яка наша доля і що пригнало нас сюди. Але ми за дротами чи за мурами гордо несли прапор протесту проти сили й насильства і вирішили радше йти в діяспору, як піддатися їм.

В тому часі, коли старий пан щось довбає в своєму городці, молода пані (чоловік не повернувся з війни) і стара (вона майже завжди є в кожній сім’ї) господарюють. Як завжди, як споконвіку. Молода пані йде робити покупки хоч у склепах, офіційно, мало що можна дістати, хіба що на карти. Та вона має знайомства і дещо, потайки може купити. Разом з городиною, що її вирощує старий пан в маленькому городці, можна буде зварити оцей постійний, мабуть винахід воєнних днів, «еінтопфгеріхт» — все разом в одному горщику. Отже там куски м’яса, городина і, саме головне, картопля й морква. Така саламаха, що її їдять з скибкою хліба, добутого на картковий приділ.

Стара пані прибирає хату. Вже зранку всі вікна відчинені, не дивлячись на погоду. У вікні час від часу мелькне її постать, або покажеться голова в очіпку і руки, що ними вона витрушує шматину. Там, отже є свої будні з малим, але важливим змістом. Вони для наших людей обмежені до найменшого. Бо в таборових кімнатах часто по кілька сімей, і прибирання не багато, а їсти варить таборова кухня. Правда, доварують потроху, але не легко це зробити в таборових умовах: електричних пічок не вільно вживати, врешті їх багато і вони пошкоджують електричну інсталяцію. Залізні пічки з трубою, що виходить у вікно. Такі притаманні воєнним дням. З вікон ними снується дим, так, що здається, наче б будинки курили великі люльки. Але які смаковиті речі смажаться чи варяться на тих пічках! Чоловіки бо вернулися з рибалення, і не один короп чи карась спочив на таборовій сковороді. Вліті знову десь з лісів примандрували запашні гриби. До того, що дістають, як приділ, це смачна прикуска. А там вареники, борщ, каша, голубці. Бо як бути нашій людині без них, навіть у таборі? Чого немає в приділі, можна добути між німцями в обмін Тож жінки варять. На подвірях, і поза будинками вітер грається разками білизни.

Такі таборові будні. Їх оживлюють радіопереси-лання та вісті і тривожать комісії, скринінґи, небезпека бути виданим большевикам. Але будні зазублюються один об одного і біжать разками й смугами і з них нанизуються місяці та й роки.

Але ж чого ці люди зажили так? Невже вони й справді не хочуть чи не можуть повернутися до своїх осель, там у рідній, так гаряче любленій батьківщині?

Колись бачив цей кольор Шевченко на безталанній Україні:

—

Почервоніло небо і село: і сонце запекло — почервоніло — І рай запалило.

Але не від сонця загорілися села. Колективізація. Про неї розказують сумні, бліді жінки аж тоді, коли їм підступить до серця жаль. Бо так у загальному всі вони залякані двадцятлітньою неволею й переслідуваннями, мовчать недовірливо. Бояться один одного і всі усіх. Мовчать, понуро розглядають настирливого, шо хоче чогось довідатись, і збувають його декількома словами. Галичани зараз же розказують свою історію й причини свого скитання.

… Оце агітація за колгоспами. Мітинги, збори, промови. Розказують, яке добро в колективі та які користі. Люди мовчать і слухають. Потім записуються. Приступає кількох бідняків.

І далі йдуть нові мітинги, потім йдуть переслідування різних націоналістів, куркулів і різної «контрреволюції» — хто його зна, кого й за що забирають зі сіл. Вже й нова сільрада. Потім збори й одноголосне вирішення і — колективізація.

Зима. Проганяють з хат «куркулів». У Крючків двадцять гектарів. Проганяють їх з хати як стоять, дітей босоніж на сніг. Ходять попід хати й просять, щоби прийняли. Та ніхто не прийме. Кожний знає, що подати руку «ворогові народу», те саме, що стати ворогом. Те саме, що взимі на вулицю. Тиняються, просять — безуспішно. Ночують десь крадькома в стайнях і виходять з села в сніговій і мороз. Діти вмирають по дорозі. Йдуть до міста й стають робітниками-пролетарами. Міста ростуть таким способом непомірно швидко. Тіснота. По кілька сімей живе в одній кімнаті. Гризня, ненависть. Часті мандрівки, зміни місця й праці. Шахти і Донбас, бараки, куди завіває сніг і тече дощ, спання на мокрій землі, лахміття порване вкриває спину. Тяжка праця, безпросвітна. Промови, агітації, стаханівщина. Доноси, постійна небезпека за спиною. Голод.

Кримскі також кулаки. Її з дітьми прогнали з хати, а його в Сибір. На лісорубку. За те, що був хазяїном на прадідівській землі. Потім забирають і її з дітьми. Одно вмирає по дорозі в безконечній довго-недільній їзді на північ. Бараки коло Архангельська. Щілинами впадає до них полярна пурга. Щоранку декілька десятків трупів викидають з бараків. Навіть уже привикли до цього виду. Дитину в Кримских зараз відібрано й віддано в «дєтску», щоб виховувалась на радянську людину. До трьох неділь помирає. Роки минули з цього часу, але як нагадає Олена цю страшну смерть з голоду й холоду, не може стримати сліз.

Чоловік її міцний і здоровий. Працює і вибивається. Стає помічником кінооператора в таборі. Бо в таборі повно інтелігентів: інженери, професори, літератори. Різнорідні. Але найбільше з України. Є кіно й театр, є культура. Є голод і смерть від кулі вартового, або від холоду, виснаження й хворіб. Кінооператор, харківський професор фізики старається їм перепустку й висилає їх в місто за чимось там і каже — глядіть, втікайте, я старий, помру й не побачу більше України, але ви молоді, вам треба жити!

Харків. Готель, потім праця в кіні, власна кватиря й нові діти. Наче б зажили старі рани. Але не зажив жаль, і біль і не минається ніколи страх, що викриють.

Цим вдалось втекти. Але ж скільки їх, — сотні, тисячі погинуло в снігах півночі, в жахливих тайгах, на каторжній роботі. Мурманське, Архангелське, Соловки, Ведмежі Острови, Колима і Єнісей, аж далеко на схід.

… Скільки ж то, скільки, мільйонів кістками своїми побудували канал Москва — Волга, Ферганський і ще інші, що наводнюють степи й пустині Азії? Скільки тих каторжників з таборів заслання, з далеких таборів праці понад сили, о голоді й у обличі смерти?

За що в’язнено їх, суджено без суду й засилано? Що любили свій нарід і край, чи воювали колись за нього? Що «троцкісти» й різні там інші, що не йшли під хомут, що його накладала диктатура. Що куркулі, чи кулаки, що буржуазного походження, що з інтеліґенських родин, що контрреволюція, що шпіони. Що шкідники радянського господарства і різних ділянок життя. Що були проти українізації й потім, що були за неї. Вкінці всіх тих, що осмілювались говорити рідною мовою. І ще, й ще, й ще. Безконечна черга причин і мільйони жертв. Десять мільйонів жертв за двадцять років.

Добрий помічник знайшовся на цій кривавій дорозі страху й винищування. Це — голод. Декількома поворотами. Раз тому, що не хотіли колективізації, то ж щоб їх примусити до неї. Далі тому, що вже була вона, але не хотіли працювати. І ще чомусь, і ще чомусь. Хліб український від’їхав на північ годувати москвичів — Україна мерла з голоду.

Село в село, область в область, та хата в хату. Ні стеблини, ні зернятка. Лежать покотом попухлі, посинілі. Умирають.

Отже все є вже в порядку. Вигинули непокірні й зникнули з рідного краю. Залишилося нецілих дві третини буйного колись, веселого, ввічливого народу, що їв смачно, співав гарно й боровся хоробро. Залишились кістяками обдертими, як череда залякана й зацькована. Це щасливе радянське життя.