На схрещених дорогах
Шрифт:
Тож стоячи на якійсь такій вулиці чи площі, можна було мріяти про ті країни і віддаватись ілюзії, що до них з Іннсбруку можна дістатись.
Потім ви йшли вулицями австрійських цісарів: Леопольда, Марії Терези, ви проходили під Тріюмфальним Луком і знову поринали в минулі віки, що гомоніли величчю та славою світлих цісарів. А гостинниці! Оця на Архикнязя Фрідріха, де на брамі мосяжна таблиця з іменами цісарів, королів, князів, послів, державних мужів, поетів і творців з різних країн. Вони спинялись тут. Над кімнатами напис: року… король Людвіґ Баварський, року… Ґете… і т. д. Ви проходили по вузьких півтемних коридорах тихцем і несміливо. Там дрімала історія.
Містом пливе Інн. Котить свої молочнобурі хвилі й завжди гнав
Але при вступі на лівий берег ріки, в країну вимріяних вілл і садків, розкішних асфальтових серпентин, що ведуть на панський Гунгербург — панорама.
Увійдіть і побачите як дійсну, як живу битву під Іннсбруком, де Андрій Гофер перемагає французькі війська. Ви бачите наче справжні гори. Ще під Нордкетте снується хмара, що зірвалась з небес і прилягла в половині пасма. І бачите місто в часи його героїчних, найсвітліших змагань з Наполеоновою силою, таке ж розкинене як нині і таке задрімане в поході історії. Рубаються кольорово одягнені вояки, тече кров падають трупи. А там з лісу скачуть кіннотчики і падають від рук хоробрих тірольців.
Казками встає історія тих часів, коли особиста хоробрість, сила й мужність рятували й підносили людину. В ті часи герої визначалися в рукопашному бою. Якби їм хтось був сказав, що колись герой кидатиме бомби на безборонних жителів міст сам схований за хмарами — не знаю, чи повірили б в його мужність і чи прийняли б його в свої ряди.
Але Андрій Гофер стоїть на горбку і з силою і спокоєм кермує баталією. Потім, як уже вийдете з панорами, де на часок забувається дійсність і заки ще підете на Гунґербург, поверніться обличчям до міста й хвилину дивіться на цісарський парк і Ренвег (дорога для перегонів). Обабіч дороги ростуть і зеленіють могутні дерева, серед зелені алей біліють молочні кулі лямпіонів, наче страусині яйця. Здається, що швидко з палат виїдуть двірські повози і елегантний світ коронованих жінок і чоловіків легким трухтиком проскочить на пишних конях широкими битими вулицями. Але палати сьогодні пощерблені бомбами, оголені. Тільки на головній брамі золоточорний габсбургський двоголовий орел, гордий і незмінний. Не скорився ні свастиці, ні руїні.
Двірський театр — як грецька святиня. Двірська каварня серед площі. А там старий парк з кремезними деревами. Пощерблені, покалічені бомбами і їхніми відламками, все ж стремлять гордо й кличуть небо на свідка кількасотлітніх подій, що плили у їхніх стіп. Оце вперше, що події не відогрались там внизу, тільки на горі понад ними, несучи загладу всьому, що стояло і жило на землі. Тепер в парку і в будинках шпиталі. Бліді виснажені чоловіки на милицях без одної чи обох ніг, без рук.
І всюди купи румовиська і всюди руїни.
На Гунґербург не падали бомби. Зубата залізниця підноситься через міст і пнеться вгору. Вже понад домами, вже понад вершками дерев розцвіли акації. Крізь розкриті вікна вагону вдирається пристрасний, солодкий запах білого цвіту, що хитається в літньому вітрі й висилає пахощі в міські простори. Потім — понад соснами і смереками, потім понад лісом. Оце ви висідаєте й виходите з станції. Асфальтові дороги, запах страв, готовлених на полудень принадою смаженого м’яса лоскоче ніздрі.
Як гарно, як затишно живеться тут людям! Великі, розкішні вілли, прегарні городи. Стрімкий терен використано якнайкраще: терасами, амфітеатрально. каскадами. Рослинність захлинається повінню квітів, різнокольорових скельних і чорноземних. Це південна стіна, і сонце гріє тут ще напровесні. Гріє яскраво, святково з гойністю коронованої володарки,
малює усе на кольор цвіту й магоню. Цвітуть сади, як казка. На стінах розп’яті морелі і бросквині рожевіють, як зашарілі панночки.Солодкі п’янливі пахощі кидають різні екзотичні кущі й дерева. Ось на кущику малі темнобордові троянди. Я бачила їх ще давно в Піщанах. З тої пори я тужила за ними. Оце в ботанічному саду я відшукала їх нюхом. Я чула досконалий запах ананасу і, сівши на лавочці, я закрила очі та впивалась ним, аж поки з чару оп’яніння винурився кущ з темнозеленим листям і маленькими трояндами. І, як звір, йдучи за пахощами вітру, я знайшла кущ загублений давно і припала до нього та цілувала листячко і пестила цвіт. О! Забутий цвіт далекої чужини! О! Згадка молодости і безмежної туги за красою й щастям!
А потім, коли я вже наситилась пахощами (і вкрала галузку з двома квітками), я підійшла до сірого невеличкого дерева, що на вітках, схожих на вербові, носило непомітний цвіт. Але пахнув він, пахнув солодко ягодами і морелями і помаранчею разом! І знову я стояла, гладила рукою хисткі вітки і у споминах шукала цього дерева так довго, аж поки не найшла його над берегом Чорного моря у Варні. Принесло воно мені привіт від його бурхливих хвиль і великого водяного простору, що кличе-вабить і тягне.
Було там багато дерев і кущів, і я ходила поміж ними й знову забувала дійсність і день з його гнобою і беззавтрішністю.
Але за вікнами і в садах були люди. Вони мали батьківщину, житло, вигоду і розкіш. Для них війна скінчилася. Вони не знали голоду, ні спраги, ні розпуки й зневіри. Вони сидять собі в своїх домах, ходять по городах, піклуються садом. Ось старий професор університету поливає свої грядки, а там лікар обходить сад.
Але ми стоїмо під їхніми домами з порожнім серцем і руками й шлунком, стисненим голодом. Місяцями ми не їмо, а обдурюємо себе. Але для них уряд стягнув харчі з цілої Европи. Вони не знали, що таке злидні.
Сидять за мурами своїх вілл, як у середньовічних замках і переходять в другу епоху спокійно й діловито.
У долині місто. Срібною лентою Інн повзе поміж горами і в’ється поміж вулицями. Відтіля, з гори він втратив свою похмуру бурість і став сріблисто-синій, як кожна річка. Якби він був такий і насправді! Мостики стались малі, як хлоп’ячі іграшки, що зберігаються звичайно в скриньці. Так і нагадує Іннсбрук з гори цю скриньку. Якомусь великому хлопцеві розсипались кубики в цій скриньці. Вправді вежі стоять на місцях і дерева поміж ними, але кубики будинків порозкидані, пощерблені. Гей, коли вони потраплять зібрати їх і скласти знову в солідне, спокійне й поважне місто, якого назва пахне далекими мандрівками і безжурним дозвіллям?!
Відвертаєте очі від міста до гір, що напроти сяють снігами в яскравому весняному сонці. Там могутній «Престол Тіролю» з тридільним вершком купається в срібних хмарах, що встають із снігів і льодовиків Гросгльокнера чи Гросвенедігера і пливуть легко й пухко по розіскреній синяві. Як пажі, вони приклякають біля престолу і тримають у руках синю прозору шату весни. Тої, що тут на теплих збочах розсипала скарби, а там ще не зачалась під небом і хмарами й сонцем. Налюбувавшись, відвертаєте очі, повернувшись, дивитеся на Гафелекар, в якого частині стоїть місто вілл, Гунгербур. Линвова залізниця перекинулась сталевими міцними линвами по високих стовпах і побігла вгору. На ній хитаються вагонетки, як кошики, і несуть туди американських вояків. Тепер вступ цивільним заборонений. Але я була там восени, як зривався перший північний вітер і ніс перший сніг. Знаю, що під вершком стоїть розкішний готель Сеґрубе з прекрасною терасою, мінеральними купілями (2700 метрів височини) і повним люксусом. Про те все розказують великі реклямові афіші, що оповідають казки минулого. Алеж і тепер є там те, чого ніяка війна знищити не може: безсмертна краса природи. Білосніжно й разом з тим гаряче від сонця, що опалює на бронзово.