Чтение онлайн

Писалося про що завгодно. Були й ділові, наприклад: «Дай списати задачку». Й інформаційні: «А Калюжний цілував учора Ольку. Під час німецької». І знущально–лайливі: «А ти — йолоп набитий! Хі–хі–хі!» Одержиш таку хіхікалку й оглядаєшся потай, яка це, пробачте, свиня написала, бо почерк обов'язково підроблений: хоч розбийся — не вгадаєш!

Нінину записку не можна було назвати діловою: «Толик! (Серце моє тьохнуло: ніхто ще мене так не називав). Я дістала два квитки у кіно. На «Щорса». Підемо? Н.».

Я одразу ж озирнувся, зустрівся з усміхненими Ніниними очима, закивав головою. Потім видер цілу сторінку із зошита і величезними літерами

Ще ніколи не діставалося так моїм черевикам, як у той день. Од роду нечищені, вони аж давилися ваксою. Потай од Федька, щоб не допитувавсь, куди я зібрався, виніс їх на ганок, узувся і подавсь у кіно.

Ось і Палац культури. А он і Ніна. Ще здалеку побачила мене, вимахує зраділо квитками.

Сиділи у десятім ряду, посеред величезного залу. Кінофільм захопив нас, ми вже не належали собі, а тим легендарним подіям, що розгорнулися на мерехтливому екрані.

Після кіно якийсь час ідемо мовчки. Сонце давно вже сховалося, місяць іще не зійшов, і було б зовсім темно, якби не ліхтарі, порозвішувані на стовпах за півсотні метрів один від одного. Довкола кожного стовпа наче розлиті світлі озерця, ми то випливаємо на них, то знову поринаємо в темряву, я то виразно бачу Ніну, то вона раптом огортається сутінками, немов це зовсім не вона, моя співучениця, а якась таємнича істота, і те, що вона йде поруч зі мною, здається мені чудом.

Коли ми дійшли до хатини, в якій я мешкав, Ніна вже хотіла попрощатися зі мною, але я хоробро відповів, що проведу її аж додому.

То був з мого боку дещо необачний крок, на який не кожен би хлопець зважився. Адже Ніна жила не в нашому Верхньому висілкові, а в Нижньому — зовсім іншій державі, куди нам, верхівцям, і вдень небезпечно було потикатись. А вже як уночі спіймають, та ще й з дівчиною, тоді зовсім біда.

Тож я, зопалу визвавшись провести Ніну, невдовзі мав повну нагоду розкаятись. Коли вона, попрощавшись, грюкнула хвірткою, збігла на ганок і зникла в домі, мені враз здалося, що якась пастка замкнулася за мною. Темрява, лиховісна й ворожа, одразу ж поповзла з усіх завулків, і я, глибше насунувши кепку, рушив у зворотну путь.

Отак, мабуть, почувалися розвідники на чужій території. Так пробирались вони, прислухаючись до кожного шереху. Ось попереду немов хтось перебіг вулицю. Ось наче затупотіло позаду. І я, боячись оглянутись, звернув у якийсь завулок, щодуху помчав уперед.

Додому добрався аж опівночі: блукав завулками і городами, ніяк не міг вибратись із Нижнього висілка. Одчинив хвіртку, прокравсь до вікна: зачинене!

Прилипаю обличчям до темної шибки — аж сюди чутно, як сопе Федько. Тарабаню обережно у скло, гукаю:

— Федь, одчини!

Хоч би тобі писнув.

Одходжу од вікна, роздумую, що ж його робити? Гучніше стукати — хазяїв розбудиш. Почнуть розпитувати, де бродив до півночі…

Никаю подвір'ям, не знаючи, де притулитись. А спати хочеться — так у подушку і влип би!

Проходжу мимо хлівця. Хлівець — не хлівець, а маленький сарайчик на курячих ніжках. Там угорі, на тичках, сидить із десяток курей, а збоку, праворуч… Стривай, що ж збоку? Та сіно ж! Цілісінька копиця торішнього сухого сіна!

Довго не роздумуючи, забираюсь у сарайчик, лізу на сіно. Кури стривожено кудкудакають, допитуються одна в одної, кого це принесло. Одсуваюсь подалі од краю, під бантину. Це ж як прокинусь, то не треба різко підхоплюватись, а то й лоба розіб'ю…

Лежу горілиць, потихеньку дрімаю. Кури сокотять,

Прокинувся од несамовитого півнячого крику. Схопився мов навіжений і врізався лобом у бантину. Із стогоном сповзаю донизу. Лоб аж горить, в очах стрибають іскри, потенькує у потилиці. Намацую двері, виповзаю надвір. Чимчикую до колодязя, до широкого корита, з якого хазяйка напуває кіз. Встромляю лоба у воду, довго стою над коритом, час од часу торкаючись набитого місця, — чи не стухає гуля.

Надворі тільки світає, я знову іду до курника і лізу на сіно, може, ще засну хоч годину.

Тільки ліг, тільки вмостився, як знов озвався півень:

Ку–ку–рі–ку!

Кричить як дурний, аж хвіст опускає донизу. Ну, зажди ж, я тобі покажу!

Виходжу надвір, виламую замашну хворостину. Повертаюсь назад і, добре прицілившись, б'ю півня по одвислому хвості.

Якби це було десь надворі, то півень залетів би за хмари. А так тільки врізавсь у солом'яний дах і шаснув донизу. І вже там заволав як недорізаний. А слідом за ним закудкудакали й кури…

Так мені й не вдалося заснути. До самісінького ранку просидів на лавці під хатою. Мацав набитого лоба і думав: хай воно згорить, отаке парубкування!

Хоч ми й далі залишалися з Ніною після уроків, але успіхи мої з німецької мови були досить сумнівні. І хто знає, чи не спіткала б і мене доля Голобородька — лишитися ще на рік у восьмому класі, якби не Карацупа, не Індус і не «Пионерская правда».

В ті роки не було учня, який би не марив Карацупою — уславленим прикордонником, грозою всіх шпигунів і диверсантів. Не було піонера, який би не мріяв завести таку собаку, як Індус. Його бачили в газетах поруч із прикордонником Карацупою: найгарніший, найсильніший, найрозумніший од усіх псів у світі. Сто сорок порушників — ось бойовий рахунок Індуса!

А згодом у «Пионерской правде» стали розповідати про учнів, які взялися виховувати для прикордонників сторожових собак.

Ми з братом теж вирішили допомогти прикордонникам. Уявляли, як виростимо схожого на Індуса собаку, як навчимо його брати слід і обеззброювати порушників, як поїдемо потім на кордон, щоб з рук у руки передати нашого вихованця якомусь прикордонникові. Ми навіть придумали кличку — Дік, тож лишалося тільки дістати цуценя.

Це була не така проста справа, як здавалося на перший погляд. Адже для служби на кордоні була придатна тільки німецька вівчарка, отож і цуценя мало бути цієї породи. Тим міським піонерам, що про них писала газета, було, звісно, легше — в нашому селі вівчаркою і не пахло. Було повно Бровків, Полканів, Котьків, вони чесно несли свою собачу службу і брали участь у наших розвагах, але жоден не мав щонайменшого шансу потрапити в прикордонні війська, бо всі вони були безпорідні.

Ми довго розпитували хлопців, чи немає у кого німецької вівчарки, і вже почали втрачати надію, як одного разу наш товариш Микола сказав, що в сусіднім селі у його рідного дядька є потрібна нам вівчарка, яка от–от приведе цуценят.

Микола міг вигадати будь–яку історію, тому ми поставились до його розповіді з деяким сумнівом:

— А звідки ти знаєш, що то німецька вівчарка?

— Бо мій дядько сам служив на кордоні. Думаєте, він мало шпигунів там затримав?.. А як вертався додому, то й собаку з ним одпустили.