Чтение онлайн

Підіб’ємо підсумки перших років становлення Московського князівства.

1. Московське удільне князівство (улус) з’явилось у 1272 році завдяки волі хана Менгу-Тимура як улус роду хана Берке. Першим Московським князем був Петро Ординський, син хана Берке, про що свідчить портрет Петра на стіні Архангельського собору Кремля — усипальниці Московських князів і тамга роду каракиреїв на могилах перших московських князів.

2. Перше приєднання земель до Московського улусу відбулося з дозволу хана Тохти за часів баскака Кутлубуги після 1300 року. Знищивши останнього свого супротивника хана Ногая в 1300 році, хан Тохта отримав необмежену владу в Золотій Орді.

Тому не дивно, що до Московського улусу, по суті, власності самого хана, стали повільно приєднувати одне за одним помістя: Коломна, Можайськ, Серпухов, Руза та інші.

Із 1257 року Ростов зі своїм наділом належали до володінь Петра Ординського, а значить, після його знищення у 1290 році всі землі відійшли до власності хана Тохти. Імовірно, що Москвою і Ростовом управляв один баскак Кутлубуга.

3. Разом із Петром Ординським на землі майбутньої Московії упродовж 1272—1290 років переселилось біля 50 тисяч тюркомовних племен: каракиреїв, дулатів, аргинів та мангитів. Якщо до Мещерського та Тмутараканського улусів таке переселення, тільки інших родів, відбувалося за один-два роки після завоювання землі, то Московський улус Петра Ординського заселявся значно довше, що було пов’язано з певним спротивом деяких родів повторному переселенню та ще й на терени з християнською релігією. Але під тиском хана і під впливом керівників і старійшин родів таке переселення відбулося.

Московський улус поволі почав спинатись на ноги.

* * *

Дослідивши першоджерела російської та світової історичної науки, ми змушені констатувати, що концепція викладу російської історії, згідно з якою Московська держава повстала із слов’янських племен під керівництвом роду князів династії Рюриковичів, є стовідсотково хибною, вигаданою.

І. Російська держава виникла на теренах фінських племен, які впродовж 1237-1238 років були завойовані тюркськими військами хана Батия і стали частиною створеної ханом держави — Золота Орда. Під час завоювання була повністю винищена династія князів Рюриковичів. Хан Батий завойовані землі так званих Великих Володимирського і Рязанського князівств розподілив між своїми братами: Беркечаром, Чилаукуном і Мухаммедом, а хан Менгу-Тимур у 1272 році заснував місто Москву і Московський улус. З тих часів з’явились нові імена земельних володінь.

Ось улуси, які повстали на землях Великого Володимирського і Рязанського князівств:

Великий улус хана Беркечара,

Великий улус хана Чилаукуна,

Великий улус хана Мухаммеда.

Із 1272 року з’явився удільний Московський улус хана Петра Ординського (роду Берке), який з 1328 року отримав статус Великого Московського улусу Кулхана, у московському поданні — Івана Калити.

ІІ. Разом із ханами Чингісидами до їхніх нових улусів прибули їх тюркомовні племена. Кожен князь-оглан отримав чотири ілі (роди). Таким чином, до так званих Великих Володимирського і Рязанського князівств упродовж 1238—1290 років переселилося не менше 200 тисяч тюркомовного населення.

Кожен князь-оглан із роду Чингісхана, а тих у «колисці московитів» з’явилося чотири:

хан Чилаукун,

хан Беркечар,

хан Мухаммед,

хан Петро Ординський,

отримав по одній тьмі. Разом із військом на нові завойовані землі прибули їхні сім’ї та члени родин. Можна вважати, що в нових улусах Мещери та Тмутаракані кількість місцевих фінських племен і прибулих тюркомовних була однакова.

Починаючи з кінця XIII століття фінські й тюркські племена проживали і розвивалися на одній території, в одній державі. Саме з фінських і казахських (тюркомовних) племен упродовж XIII-XVIII століть повстав народ московитів.

ІІІ.

Починаючи з часів завоювання Мещери і Тмутаракані, місцева Православна церква повністю перейшла на службу до завойовників. Уже перший Митрополит Золотої Орди Кирило тримав свою кафедру при ставці золотоординського хана.

«До татарського нашествия разделение русской земли на маленькие княжества и сохранение постоянной связи церкви с Константинополем были гарантией независимого положения ее владык. Но в это время они решили стать под защиту новой власти. Митрополит Кирилл стал жить при дворе самого хана. Милостивая грамота Менгу-Тимура и щедро раздававшиеся его приемниками ярлыки были наградой за это положение» [114, с. 46].

Московська православна релігія стала однією із ідеологій Золотої Орди: на перших порах одночасно із тенгріанством, а пізніше — разом із мусульманською релігією.

У зв’язку з тим, що Галицько-Волинське князівство не належало до Золотої Орди, Мещерські та Тмутараканські землі (тобто майбутня Московія) ще з часів завоювання мали свого золотоординського митрополита.

Навіть російські енциклопедичні словники XIX століття визнавали факт існування з 50-х років XIV століття окремих так званих Західної і Східної митрополії.

Ось що писав один із них у 1847 році: «Алексий св(ятой) митрополит… Род(ился) в Москве в 1293 г., был избран в митрополиты в 1354 г. вел(иким) кн(язем) Симеоном Гордым. Около того же времени, константинопольский патриарх Филофей назначил в России другого митрополита, Романа… С тех пор западная митрополия отделилась от восточной…» [6, т. 1, с. 178].

Не станемо звертати увагу на звичайну московську брехню, начебто Київська митрополія відділилась від Московської (Західна від Східної). Це звичайна московська забаганка: Москва у всьому має стояти вище Києва.

Перед митрополитом Романом так звана Західна митрополія мала на своєму престолі чотири митрополити, рівно стільки, як і золотоординська митрополія. Однак, що цікаво, зовсім інших.

Московський улус з дня своєї появи у 1272 розвивався як складова частина Золотої Орди і належав до спадкових земель роду Чингісхана.

1. Кавелин К. Д. Мысли и заметки о русской истории // Вестник Европы. — 1866. — Т. II.

2. Большая Советская Энциклопедия. — 3-е изд. — М., 1969—1978.

3. Лтопис Руський / За 1патським списком переклав Леонщ Махновець. — К.: Дншро, 1989.

4. У варов А. С. Меряне и их быт по курганным раскопкам. — М.: Синодальная типография, 1872.

5. Спицын А. А. Владимирские курганы // Известия Императорской археологической комиссии. — СПб., 1905. — Вып. 15.

6. Справочный Энциклопедический словарь: В 12 т. — Изд-во К. Крайя, 1847-1855.

7. Ключевский В. О. Исторические портреты. — М.: Правда, 1990.

8. Ключевский В. О. О русской истории. — М.: Просвещение, 1993.

9. Белорыбкин Г. Н. Монголо-татарское нашествие / Пензенская энциклопедия. — М., 2001.

10. Белорыбкин Г. Н. Мохши (Нуриджан, Наручадь) / Пензенская энциклопедия. — М., 2001.