Меч Арея
Шрифт:
Такими на той час народами були войовничі германці. Війна готів із слов'янами велася довгі століття, й упродовж усього часу фортуна всміхалась поперемінне то тим, то тим. І хто знає, як обернулися б справи, коли б о ту пору християнство не набуло такої моди. Для готів аріанська єресь цієї релігії стала зброєю, яка допомогла їм відвоювати в чужій Європі місце під сонцем.
Якщо досі, крім усього іншого, слов'янам сприяла в боротьбі з блукаючими готами власна релігія, тобто ідеологія, за постулатами якої рабство прижиттєве людина відносить і на той світ, отже, кожен слов'янин над усе цінував свободу, хоч би чого вона коштувала, — з прийняттям же хреста опір не міг не послабитись, особливо в перші століття тріумфу християнства. Володарів тепер давав бог, а рабство на землі гарантувало страждальцям
Свідками цієї нещадної боротьби за життєвий простір є й залишки колись великих народів у надрах германців, і руїни десятків і десятків квітучих міст, і ті позначки, які слов'яни лишили на карті Європи у вигляді сотень тисяч топонімів і, зрештою, й той слов'янський фольклор, який пізніше, коли слов'янське населення засимілювалося, став германським. Бо якщо грунтовно вивчити й дослідити кожну деталь, а потім зіставити між собою всі оті квіди та саги, то раптом виявиться, що вони зовсім нічого спільного не мають ні з побутом германців, ні з їхньою міфологією, а отже, й історією.
На думку перших видавців епосу «Вількіна сага», наприклад, він складається частково із слов'янських переказів. А коли так, якщо навіть частково, то тут, звичайно, не обійшлося ні без вільного переспіву слов'янських пісень скальдами-професіоналами, ні без мимовільних помилок, підлаштовувань, навіть свідомих підробок.
Фольклор — то велика й невичерпна скарбниця знань, і ми не маємо права ним нехтувати. Бо саме так, узявши путівником пісні та притчі Біблії, в яких доти вбачали все що завгодно, тільки не зібрання інформації, — археологи знайшли найбільші міста Стародавнього Сходу. Саме пішовши слідами еллінського епосу часів Троянської війни — «Іліади» й «Одіссеї» — Генріх Шліман відкрив руїни Трої.
Це стосується й писаної історії. На перший погляд незначна ба навіть чужа в загальній оповіді риса чи згадка може стати тією ниточкою, яка розплутає безнадійний клубок. У цьому зв'язку цілком зрозумілими стають і ті незрозумілі слова Иордана, де він намагається ховати кінці в воду: «Хто не знає звичаю народів запозичати один в одного власні імена? Римляни прибирають собі македонські, греки — римські, сармати — германські. Готи ж здебільшого запозичають свої імена в гунів». Хоча це було вже через сто років після смерті Аттіли й нібито після розпаду його держави.
Иордана спростувати неважко. Так, він має рацію: всім відомі факти, коли люди однієї нації прибирають імена людей нації іншої. Це часом робиться дуже масово, але ніколи без вагомих на те причин: або через приналежність до однієї релігії, або ж через національну чи духовну залежність (при цьому брались імена поневолювачів).
Ім'я людини в старовину було не простою формальністю, а символом і присвяченням тому чи тому богові-покровителю. Наприклад, усі чоловічі слов'янські наймення «героїчного» змісту були присвятою стародавньому богові війни й перемоги Юру. Це й власне Юрій (означає Юрів), і ціла низка типу Ярослав, Яромир, Яролюб, Ярожир тощо. Натомість дівчат присвячували богиням весни, врожаю, плодючості й т. д.
Щось подібне маємо й у тому випадку, який так старанно намагається виправдати Йордан, придворний історик, що обов'язком служби був покликаний звеличувати все готське й принижувати чуже, не приналежне до готів. З доброго дива він би не став виправдовуватись: певно, в VI сторіччі ще всім було відомо, що більшість володарів (а простий люд, мабуть, і поготів) носили чужі германському духові ймення. Справді-бо: візьмім до прикладу найвойовничішого з-поміж готських конунгів, якого так уславлює Йордан: Германаріха. Чи не правда — як звучить? Найславетніший король і завойовник у германців — Германаріх! Тим часом у Иордана це ім'я трохи інакше: Ерманарік, у Саксона Граматика — Ярмерік, у багатьох датських істориків — Ярмар, а в квідах, тобто в народних переказах — Йормунрекс. І коли піти за Йорданом і далі, зважити на його вказівку, що Гермнаріх — ім'я гунське, то й вийде: це просто Яромир-рекс, Яромир-король. Ми вже й не кажемо про такі прозорі імена, які й без особливого аналізу видають свою слов'янську приналежність: Вольдемар — Володимир, Яріслайфр — Ярослав, Валамер — Велімир і т. д.
Висновок тут напрошується подвійний: насамперед, готи
тривалий час були складовою того чи того слов'янського царства й на честь своїх зверхників давали імена своїм дітям (побіжно підтверджується й синонімічність понять «слов'яни» й «гуни»). Крім того, звідси випливає, що так звані «гуни» з'явилися в Європі й були сусідами готів ще задовго до того фатального 376 року. Коли ж подивитися на питання з іншого ракурсу, виходить, що багато слов'ян, ставши в пізніші часи єдиновірцями готів, згодом повністю засимілювались, і їхні наймення — то своєрідні топоніми, релікти слов'янщини в германському материку. Такі приклади ми можемо знайти й у рідній історії, бо після прийняття християнства кожен князь, починаючи з Володимира Першого, мав подвійне ймення: русинське й грецьке (чи біблійне). Що, до речі, завдає чимало клопотів при ідентифікації.В такий спосіб нас не повинні відлякувати імена історичних осіб, що звучать нібито на германський кшталт. Цілком можливо, що за багатьма з них ховаються колишні діячі нашої рідної історії.
Ми, наприклад, і досі дивуємося, чому остроготи Видимира, Тодомира й Велімира так самовіддано воювали в Каталаунській битві під прапорами гунів і жодного разу не зрадили їх, тим часом як новонавернені готи — бургунди, франки, арморікани та алани, керовані Сангібаном — були в згаданій битві під пильним наглядом флангів, де розташувалися римляни та візіготи. Чи не слід в остроготах Видимира, Тодомира та Велімира вбачати колишніх слов'ян, які билися на боці своїх кревних родичів? І чи не родичі їм усі оті названі західними істориками (насамперед Йорданом) бургунди (вони ж нібелунги й за ісландськими сагами — родичі гунам або й просто гуни), франки, арморікани (поморяни?) та алани (алани галльські; чи це не лужичі, мешканці галльських Лугів, поселені там ще Цезарем?)?
Бо й відомий французький дослідник XIX сторіччя Тьєррі пише про Каталаунську битву: «Сангібан, воєвода аланський, якого підозрювали в зраді, був поставлений у центрі, щоб можна було стежити за всіма його діями і, якщо зрадить, — покарати».
Чи можна після всього вірити, що всі оті народи, яких силоміць примусили воювати на боці сполучених римо-готських військ, були готами? А чи не швидше — рабами готів, які прийняли від останніх і віру християнську, й перначі васалів? Очевидно, це вірогідніше припущення, так само як і припущення про остроготів. У своїй «Хроніці» Фома Архідиякон каже про тих остроготів, яких 376 року «гунський» цар Велімир переселив у Панонію, що цих «далматських слов'ян» багато хто помилково вважає за готів, тим часом як вони насправді є слов'яни.
Для поясненая нагадаймо собі слова Гельмольда, якими він стверджує; всі землі, що лежать на схід від Данії, називалися спершу Острогардом, а пізніше — Гунігардом. Чи не тут слід шукати розгадку остроготів?
Навіть сам Йордан, певно, забувши про всі вказівки та настанови, часом прохоплюється щодо остроготів. Говорячи про остроготів, які з нетерпінням чекали смерті Аттіли, він каже: «Інакше жодне скіфське плем'я не могло визволитися з-під гунської влади — тільки з настанням бажаної для всіх узагалі племен, а так само й для римлян, смерті Аттіли...». А О. Скржинська, не повіривши власним очам, вигукує в своїх коментарях: «Хоч як це дивно, Йордан, сам варвар, — назвав готів «скіфським плем'ям».
Та це не єдиний випадок у Иордана. Говорячи про сарматів та гунів, він завважує: до цього ж самого роду належали пентаполітансккий вождь Блівіла і його брат Фроїла, «до нього ж належить і наш сучасник патрицій Бесса». Всі троє згаданих були остроготськими сановниками, це відомо з Иордана й це ж таки підтверджує його сучасник Прокопій . О. Скржинська ж, не припускаючи жодної спорідненості остроготів із гунамн та сарматами, вважає, що це помилка Йордана.
Не будемо зараз широко говорити про Каталаунську битву, славетну й не менш таємничу, внаслідок якої нібито розгромлений Аттіла опинився під стінами Рима й імператор Валентинівн мусив вислати назустріч йому процесію з дарами та хоругвами, щоб якось одблагатись і відвернути «бич божий» од «столиці всіх столиць». Хіба міг переможений Аттіла безборонне ввійти аж в Італію? Тим часом як міфічні «переможці» — готські полки та римські легіони — мов у землю запалися.