Машина забуття
Шрифт:
— Так що Патратій?..
— Кажу, що без Патратія повиздихали б усі мої кури, — повторила господиня, заохочена увагою. — З тими курми горе мені було. Розгребли вони геть-чисто Горпинин город. Горпина тоді сказала: “Будуть ще до мене бігати, потрую клятих!” — Бабуся Ганна осудливо похитала головою. — В чому ж вони, дурні кури, винуваті? Але від Горпини, щоб її трясця вхопила, всього можна чекати. Тоді я надумалась привести до себе Патратія.
— А що, цей Патратій спеціаліст по курях? — зіронізував я.
— Не смійся, синку. Патратій усякого птаха і звіра розуміє. Найлютіший звір Патратія не зачепить. Йому заговорити курей було легше,
Повільно й одноманітно пливли дні сільського життя. Я вправляв вивихи, гоїв дрібні травми, лікував пацієнтів “від голови” і “від живота”. У ті дні, коли Патратій починав свій прийом, потік хворих роздвоювався, і та його частина, яка текла до хати Патратія, була помітно більшою. Це виводило мене з рівноваги; я намагався довідатись, як же лікує знахар. Щоб перемогти ворога, треба взнати про нього якнайбільше. Але спритний дід помилок не допускав. У важких випадках він посилав хворих до лікаря.
— Як я дізнався, метод його лікування полягав у тому, що він промовляв слово — і хворим зразу ж ставало легше — по тілу розливалося приємне тепло, біль затихав.
Одного разу до мене прибіг захеканий хлопчик.
— Дядьку! Вас до контори кличуть! — закричав він з порога і помчав, мелькаючи босими п’ятами.
Я швидко зібрав валізку з інструментами і поспішив на площу, де була контора.
Підійшовши до площі, я побачив, що там зібралась невелика юрба.
— Володимире Івановичу, — звернувся до мене голова. — Сталося нещастя. Прибіг з лісу Степанів хлопчак, каже, що бачив у лісі тітку Горпину. Чи то вже мертву, чи поранену…
— Еге ж! — втрутився в розмову хлопчик, задоволений тим, що бере участь у розмові з дорослими як рівний. — Вона в отакенній калюжі крові лежить. І наче й не дихає. Зразу за Панським садком галявина, там вона й лежить.
— І чого тебе туди носило?! — сплеснула руками мати. — Хіба не чув, що люди вчора там німця бродячого бачили?
— Там ягід багато, — насупившись, промовив хлопчик.
— Ну що, орел, проведеш лікаря? — запитав голова.
— Оце вже ні! — мати схопила сина за руку. — Що надумали! Дитину під кулю підставляти?! Щоб його фашист підстрелив?!
— Я поведу, — почув я хриплуватий голос і побачив старого чоловіка, схожого на діда Щукаря.
Це і був дід Патратій.
Я мовчки стенув плечима.
— Може, боїшся йти, лікарю? — лукаво підморгнувши пустив шпильку дід.
— Боюсь чи ні, а йти треба, — відповів я, намагаючись приховати неприязнь до нього, і подумав: “Наче думки читає”.
— Читати не читаю, а дещо відчуваю, — почув я його голос і занімів від подиву.
Дід тим часом повернувся до голови.
— Поспішати треба. Горпина ще жива, але крові багато втратила.
Мене здивувало те, що ні в кого не виникло сумнівів в істинності слів старого, хоча в лісі він не був і не міг знати, що там сталося.
Я квапливо крокував за старим, а він хитро позирав на мене жвавими очицями і незлобиво жартував:
— Ану, дохторе, не відставай! Може, допомогти сундучок нести?
Я криво усміхався і наддавав ходи, намагаючись не показувати, що втомився.
Ми перебралися через рів і стали дертися по схилу, порослому ліщиною. Це місце й мало назву Панський садок. Вода збігала вниз, і хмиз швидко підсихав. Тому місцеві жителі часто ходили сюди по сушняк. Невдовзі ми добрались до галявини. На краю її,
підім’явши високу траву, лежала стара Горпина. Дід квапливо схилився над нею.— Жива! — Він підняв голову, і я побачив в його очах біль і гнів. — Кулею поранена. От звірюки! Три роки нас мучили і навіть тепер ось… — Він глянув на мене спідлоба і сказав, намагаючись повернутись до попереднього жартівливого тону: — Давай, дохторе, полагодь сусідку.
Я швидко оглянув поранену. Вона була в глибокому шоку. Через пошкодження стегнової артерії витекло багато крові. Велика гомілкова кістка перебита кулею. Я наклав джгут, зробив необхідні ін’єкції.
— Нести треба бабу Горпину, — сказав я Патратію.
— Ноші? Це я швидко зроблю! — відповів Патратій, виймаючи з-за паска сокирку.
Зненацька почувся тріск хмизу, і на протилежний бік галявини з лісу вийшов німець з автоматом у руках. Одяг його висів лахміттям, обличчя заросло рудим волоссям, очі божевільно блукали. Він помітив нас, і його обличчя пересмикнула судорожна посмішка. Дуло автомата було на рівні наших грудей. Ще мить і… Під серцем у мене похололо.
Дід Патратій теж побачив німця. Обличчя його закам’яніло, на шиї надулися вени, і раптом він закричав високим пташиним голосом. Мене ніби осліпили, безжалісною рукою зчавили мозок. Світло потьмяніло в моїх очах на мить, а потім спалахнуло сліпуче яскраво. Я відчув, що в моїй душі вирвалрся з якихось темних глибин така страшна ненависть, для якої немає назви в людській мові. І вся ця буря була направлена на людину, яка стояла на тому боці галявини, на фашиста. Здавалось, що весь сенс мого існування полягає в тому, щоб загнати свої пальці, які ніби перетворилися в сталеві кігті, в ненависну плоть і рвати, терзати, шматувати. Несамовито затрачавши, я кинувся вперед і ніби крізь сон почув голос діда:
— Стій! Не тобі слово було!
Він залізною хваткою схопив мене за комір, і тут я усвідомив, що гарчав не я.
Великий сірий вовк метнувся з-за кущів і, вигинаючись у стрибках над травою, помчав до німця. Вмить фашист був збитий з ніг, з хряскотом склепились у нього на шиї страшні зуби, і порснула на всі боки яскрава кров.
Знову по-пташиному крикнув старий, і вовк великими стрибками зник у лісі.
Як і раніше, в листі пересвистувалося птаство, все було тихо й спокійно. І все, що трапилося, могло здатися страшним маревом, але в дальньому кінці галявини лежав, підпливаючи кров’ю, німецький офіцер.
Тітку Горпину ми принесли в село, а звідти відправили в райлікарню.
Ще по дорозі з лісу я намагався завести з дідом розмову, щоб з’ясувати, що ж усе-таки сталося. Патратій якийсь час відмовчувався, потім запитав:
— Тобі, дохторе, коли ти під стіл пішки ходив, давали сірниками гратися?
— Припустімо, не давали. Але до чого тут сірники? Я…
— А до того, — повчально зауважив дід, — що людям цей секрет тепер дати однаково, що дітям сірники.
Більше дід нічого не сказав.
— Що? Га? — перепитував він після кожного запитання, прикидаючись глухуватим.
Я твердо вирішив не давати старому спокою і наступного ж дня прийшов до нього додому. Була в усьому цьому якась загадка, невідома науці. Можна було допустити, що звуки, створювані старим, мали відповідну частоту яка діяла на роботу мозку, накладаючись на його власні біоритми. Як і коли виникло в людей це чудесне вміння? Можливо, легенди й казки про чудесну силу чарівного слова не вигадка, а мають реальну основу?