Чтение онлайн

Але доки долі буде, а я обірву від брата якийсь кулак, бо він мене відколи кликав, а я тут зачав вам рацію про любу та про долю, ніби ви сього діла і без мене не знаєте. Господи!
– от біжу ліпше д братові.

– Що казатимете, бадічко?

– Іди, - шепнув мені брат в ухо, - та проси неню, аби борше стіл лагодили, бо вже далі пора.

– Зараз, - кажу та й скочив домів, - наша хата, знаєте, зараз таки коло церкви.

– Нене, - кажу, - бадіка просили, щоби стіл лагодили.

– Та стіл уже, синку, відколи готовий! Хоть зараз най просить.

Я взаводи до брата:

– Стіл уже давно готовий, бадічко, - чи скажете казати музикам, аби стали?

– Кажи, - але кажи їм так, що як будемо йти ід хаті, то иай же мені грають, не жартують; а при столі аби мені хіба лиш до отченашу утихли.

– Гай, гай!
– кажу та й махнув, аби робити, як мені казано, бо я, знаєте, свого брата дома гірше боявся, як тепер не знати якого єнорала, - та й таки так і має бути, щоби молодший брат старшого боявся, - а може ні? Може, де й ні, але в нас межи гуцулами уже раз така установа, та й ніхто єї не переіначить,

бо у нас, знаєте, старі руські [52] обичаї ще чисто утрималися, - коли не ліпше, як на самій Україні, бо Україною, бачите, орудував хто хотів, та все їй своє набивав, але до гуцулів. Богу дякувати, не конче ляшків, та недоляшків, та переляшків, та як погана віра, май, зветься, - і кортіло. У нас справа швидка: з креса [53] та в груди - за димом не видко, за громом не вчуєш.

Тото лиш тепер перейшли гуцули на біду, але з-за мого верем'я ще інак було. Ох, ох, милий Боже!
– ти високо, цар далеко, а песі віри роблять що хотять. Але чей колись і на наші ворота сонце засвітить!

У нас на храмах обирають старосту, як би й на весіллі. У нас тогді був один чоловік, Ферик називався, за храмського старосту. От і прийшов та й став просити до столу, - а тото [54] вже таки гаразд пізно було. Так собі парубоцтво здорове погуляло - і ні в той бік, [55] що сонечко вже потало у Чорногору, [56] аби там нашому панові Добошеві поклонитися та його у красний храм до нас запросити. Чогось бариться ще любчик наш, - але прийде він колись, хіба би тоту Чорногору вітер уже роздув. А доки він прийде - то ми хіба ходім з Богом, та просимо й вас, пани мої чесні, будьте ласкаві на хліб, на сіль та на що Бог дав та добрі люде прилагодили. Не гордуйте, прошу; хоть у нас великі приправи не найдете, то найдете чисте серце та щиру думку, - а хоть тота думка трохи бистра, як ті вітрове в наших горах, то нічо тото не шкодить; ліпше так - міркую, - як би ми ходили замлілі та бездушні, як ті ваші міщани, що щиру думку та нітвісти, [57] май, що малпують, а тут би раді чоловіка в ложці води утопити; ми не так: ми вас хіба у мідку солоденькім утопимо, а бити вас, бігме, не мемо, [58]– най вас Господь б'є ласкою своєю та усім добром, а ви знов будьте добрі на нас, та не цурайтеся нас, простих гуцулів, ані нашого столу. Просимо, будьте ласкаві!

Музики пішли уперед, за ними повели мої сестри та дівки з сестриної ватаги сторонських дівок. Відтак пішли другі музики, а за ними рушили парубки, - насамперед мій брат вів Ілаша, і так далі провадив кождий парубок з братової ватаги усе по два сторонські парубки, як тото вже у нас установа. А я свого Василька ледве відшукав по базарі, - стояв собі, сердешний, під явором та мнув шириньку [59] у руках, аж тут я зирк на його - а він плаче!

– А се, Василю, якої?
– писнув я.
– А чи тобі лиш хто що не казав?

– Не казав, - каже, а сам ще дужче.

– Я це не розумію, - кажу.
– Може, я тобі чим прогрішив, та тобі так банно? [60] Коли що було, братчику, то вибачай, я це, бігме, не хотячи, - цить же, не плач!

Він лиш на мене подивився, а далі промовив:

– Ти мені, Юрійку, нічо не винен.

– Так чого ж плачеш? Гей, якби Марічка виділа, що такий леґінь, мосьпане, плаче, тото ж би сміялася, - а хто ж бо таке видів?

Трафив я на лік: як опарений, кинувся мій Василько, обтерся боржій та й ухватив мене за руку.

– Ходім!
– каже.

– Отак, то що інше, - кажу я, - так, але [61] ходім.

Та й пішли.

– Лиш не сади мене коло...

– Коло кого?
– питаю.

– Та коло - Калини, чи як її там звете.

– Та хоть би й рад посадити, то не посаджу, -

кажу, - бо коло неї Ілаш сидітиме.

– Ілаш?
– заскреготав мій товариш зубами та й більше нічого не говорив через цілий вечір: ти б казав, що хтось його замовив.

В хаті, звичайно, - як у храму. Стіни оббиті коверцями, світло горить; куда обернешся - столи аж вгинаються; по тім боці за столом сидять дівки, як ті квіти у грядочці, а по сім боці коло столу сидить знов славне парубоцтво та щебече собі, як дрозди. На стільці против столів сидять музики та заводять, як то звичайно перед вечерею, якоїсь волоської [62] туги, що аж серденько топиться, а коло печі пораються неня аж з трьома кухарками та ладять страву.

Ілаш сидить против Калини, я свого Василя посадив против Марії, а сам пішов братові помагати; бо брат, знаєте, не мав при столі сидіти, але за гості старатися, - така вже в нас, бачите, поведінка.

Помирилися, помолилися щиро Богу небесному, староста поклав на стіл аж шість мисок великих грітої з медом горілки та став частувати, я знов з братом крою колачі, неня подали страву на стіл, парубки чаркують порційками - аж любо, а дівок силою засипають, котра не хоче випити. Бесіда мила, козацька; брат та ватажні парубки гостеньків усе демнають, [63] усе просять, ненька такі раді, що аж Богу святому моляться, а Ілаш топиться таки, дивлячись на свою Калину, а вона знов гине, дивлячись на його. Лиш Василь як сидить, так сидить собі невеселий. Що сестра його займає, що другі дівчата зачіпають, - бо понад Василя, знаєте, не було кращого парубка на цілу Буковину, - що таки неня, та брат, та я приговорюємо, - годі!
– та й роби з ним що хоч. Але - дивлюся я - сестра лиш ув'яла. Я кинувся до неї:

– Сестро, а вам що?..

Прибігли і неня.

– Я бо тобі не казала, Маріє, аби ти тілько не гуляла? Боже мій!
– з тими дівками; як вони не хочуть мене слухати!

– Та Марія, - кажу, - і кроку вам сьогодня не зробила в танці. Чого-бо й ви ще від неї хочете? А дайте ж покій дівчині.

Неня аж зажурилися.

– Так чого ж?
– кажуть.
– Чи не з очей лишень? Одокіє! А заведи-ко сестру до комори та постели, най трошки ляже, може, їй легше буде.

Одокія (старша) узяла сестру попід силу [64] та веде в кліть, [65] а я кинувся вперед, аби боржій кліть відомкнути та постелити.

От лишень що Одокія положила сестру на підклад [66] та накрила, аж тут кричить мій брат а хорім: [67]

– Юрію, а де ти?

– Осьде, бадічко!
– відзиваюся я та й біжу в хороми.

– А подивись-ко, де Василь дівся, - каже брат, - я й ні в тот бік, як він вийшов з хати.

Я кинувся на двір - нема, у пасіку - нема: аж дивлюся у пастівник - а він коня собі лагодить.

– А це якої знов, Василю?

– Та от такої, що хочу їхати домів.

– Коли б хоть горілки був пив, то ще не дивувався б тоді, а то й горілки не кушав, [68] а таке зводить, що сміх і людям уповідати. А неня та брат що казали б, якби се ти зробив?

– От скажеш їм, що я заслаб чогось та й поїхав додому.

– Але ж бо так! Та брат мені кулаків надавав би, що й до других Николів чув би, якби я йому сказав, що ти занедужав, а я тебе додому пустив, та ще й самого. Не пускаю!
– кажу.

А сам трутив його від коня, здоймив сідло та поніс у кліть, аби замкнути.

В мене діло бувало, горить: загадав - та й зробив. Виходжу на двір, а Василь ще в пастівниці - як стояв, так і стоїть.

– Ходи в хату, Васильку, - яв [69] я його по-добру голубити, бо знав, що фрикою [70] з ним і тілько не вдію.
– Ану ж, ходім, - кажу.
– Мене так кортить з тобою горілки випити, аж страх! Я еї сьогодня і не коштував. Ану, брате, та вип'ємо і собі по чарці, ворогам на збитки!