Чтение онлайн

Материнка дітей колише.

Іван-да-Мар'ї дивиться у вічі,

Бурчить буркун. Невесело крушині.

Росте «ведмеже вухо» — в просторіччі

(не пам'ятаю, як там по-латині).

Ведмеже вухо?

Що?

Ведмеже вухо?

А вовча ягода?

А заяча душа?

Ведмеже вухо…

Чш-ш-ш, ведмеже вухо.

Ромен, волошка, конюшина,— ша!

— Але ж задуха! — простогнав чорнобиль.

Але ж посуха,— опадає цвіт.

Ведмеже вухо...

Усе як слід.

Усе як слід.

Дурман складну розв'язує проблему.

Безсмертник хоче написать поему,

Квітуча мова,

поривання духа!

Ведмеже вухо... ой, ведмеже вухо...

Осот корінням задавив билину.

А потім ніс на цвинтар домовину.

Високі трави хвилювались глухо.

Але ж ведмеже ву-ву-ву-вухо!

А материнка все дітей гойдає

і колискову пісеньку співає:

«Ой, люлі, люлі, люлі,

Прихиліться до землі,

Всуньте голову в стебло,

Ніби зроду й небуло».

Що за диво-дивина?

На узліссі тишина. Лиш белькоче блекота:

— Тра-та-та-та-та-та-та!

"Великі поети не вміють писати віршів"

* * *

Великі поети не вміють писати віршів.

Клював їх орел в печінку і сумнів сни випасав.

Графоманові краще. Графоман вирішив

написати —

і написав.

Про що завгодно.

Коли завгодно.

Скільки завгодно.

І завжди всує.

Головне, що не антинародно.

Народ засилосує.

А геніальні поети — такі бездарні!

Виходять з ночей аж чорні, як шахтарі з забою.

А ті клаптенята паперу — то смертельні плацдарми

самотньої битви з державами,

з часом,

з самим собою.

"Великі хмари холодом нагусли"

* * *

Великі хмари холодом нагусли,

Червоне листя падає в гаю.

Летять у вирій дуже дикі гусі,

А я слонам привіт передаю.

"Велосипед ночує на балконі..."

* * *

Велосипед ночує на балконі,

наставив роги на туманне скло.

Сміються всі ретроспективні коні,

уздрівши ту пародію — сідло.

Сміється кожна квітка конюшини,

регоче пилом Сагайдачний шлях,

Сміються гори, доли, і вершини,

і всі

Сміється хміль, повитий на балконі.

Сміється місяць, що іще поет.

А що із того, що сміються коні?

Нема тих коней. Є велосипед.

ВЕРБОВІ СЕРЕЖКИ

Біля яру, біля стежки

одягла верба сережки.

Головою хилитала,

потихесеньку питала:

— Де ота біленька хатка,

що гарнесенькі дівчатка?

Хай би вибігли до стежки,

подарую їм сережки.

ВЕСЕЛИЙ ПРИВИД ПРАБАБИ

Рідна моя прабабо, а я ж не знаю, де Ваша й могила.

Хрести порубали на дрова, не гнівайтесь на людей,— війна.

А було ж, на проводи як обвішають той хрест рушниками,

то він лопотить на вітрі, біліє вночі, як мана.

Отож хрести позникали. А цвинтар заріс лободою.

Ви, кажуть, були з благородних, пудрували своє лице.

Було Вам 110 років, а Ви були молодою.

Така вже Ваша порода, та, власне, я не про це.

Коли Ви навіть осліпли, то Ви не те щоб осліпли,

а так,— Ви просто не бачилидеяких прикрих речей.

І коли Ви косу чесати сідали собі на ослінчик,

стояла на півобличчя темна вода очей.

Коси було дуже багато. Ви грали на ній, як на арфі,

Усі золоті волосинки дзвеніли у Вашій тьмі.

І Ви казали до діда — а дід човгикав до хаті —

а що Ви йому казали, то Ви не чули й самі.

Той дід був простого роду. Він був мужицького роду.

Йому рушники вишивали дві Ганьки і п’ять Варвар.

Той дід був поїхав до міста — продавати городину.

Той дід був як Вас побачив, той дід був пропив товар!

Хоч він був чесного роду, таж Вас йому не давали.

То що ж йому залишалось, то він Вас узяв та й вкрав.

Та так Вас привіз до батька та й каже: «Ось моя виручка»,

А батько його гарапником та й у солдати віддав.

Та так ото 25 років Ви їздили за солдатом.

Знайшлася у Вас Марієчка, морочливий індивід.

Вдягав мундур миколаївський — парубком був чубатим.

Знімав мундур миколаївський — оце тобі маєш, дід!

То Ви перегодом осліпли. І лихо Вас не укоськало,

Вам був уже рік сто перший, чи Ви й не знали, котрий,

як Вас покусали собаки полковника Мацаковського.

Якби не оті собаки, то Ви б танцювали кадриль.

Як вже ж вони покусали, то Ви упали у лежу.

От тільки й добра: на лежанці не хапав за литки город.

Ви уже тільки навпомацки розрізняли Вашу одежу.

Розпалося Ваше дзеркало, і шашіль з'їла комод.