Крапля крові
Шрифт:
Те, що Холод відгадав Біланові думки про інститут, знову розлютувало його.
– Пожалій краще себе. І порядкуй у своєму відділенні. Айв себе сам…
Хотів ще сказати: “Ти зависоко замахнувся… Забувся, хто порекомендував тебе на завідуючого відділенням. Забув, по чиїй рекомендації прийнято вдруге до партії…” Однак тільки вдарив по столу кулаком.
– Зважуй. Бо далі я буду змушений доповісти на колегії.
Холод підійшов до дверей, взявся за ручку, але раптом відчув, як гарячий клубок покотився йому до горла, зупинився там. Стало важко дихати, важко вимовити слово. І не міг знайти того слова. А так хотілося…
– В Ленінграді група лікарів спроектувала нове штучне серце… Краще за колосовське… Ти читав?
Білан не відповів.
Важкою втомленою ходою Холод вступив
Біль не проходив. Але поволі на душу спливало якесь заспокоєння. Він вчинив, як веліла совість. Стукала в серце й інша думка: а може, Сашко одумається… Хоч їм вже, мабуть, ніколи не сісти разом до святкового столу, не розікласти на річковім березі веселого вогнища.
Залишатися в кабінеті не хотілося, і він спустився в підвал. Там розміщені дослідні лабораторії обох відділень. Особисто в Прокопа Гордійовича - дві кімнатки. Диво, але йому тут найліпше працюється. Може, тому, що сюди не сягає металевий гамір міста, а може, що в цих кімнатах розплутує найтонші нитки своїх думок. Він морокує над тим, чого ще немає, але що бачить уявою, що промовляє до нього з паперу літерами та лініями, блимає на щитку червоними лампочками, підморгує синьою бровою з екрана. Деталі змонтовані на одній величезній дошці, але все це ще поки що окремі вузли апарата, і Холод не знає, чи вдасться йому коли-небудь побачити в світний окуляр те, що бачить уявою. Звичайний рентген-апарат просвічує лише кістки, старі руїнницькі пухлини, виразки. А в своє скельце Прокіп Гордійович мусить побачити найменші зміни клітин організму, наймолодші новоутворення. Тоді лікарі зможуть вбивати хвороби в коконі, в зародку. Він сам аможе просвітити серце, щоб потім оперувати не наосліп, а за чітким планом. Але робота шалено опирається Прокопу Гордійовичу. Часом апарат видається йому живою істотою. Вони розмовляють одне з одним, втішаються, кпи-нять, сваряться. Холод знає: його металевий опонент - їдкий скептик, але професорові подобається сперечатися з ним. Оцей гіркий песиміст гадає, буцім він з дня на день підгинає Холода під свої металеві лапи, одначе він прикро помиляється.
– Даремно ти підморгуєш, - розпочинає давню суперечку, викладаючи на стіл інструмент.
– Тобі все одно не вдасться сісти мені на карк. Так, ти пожираєш мій час, мою зарплатню, навіть мою мрію, але ти безсилий нав'язати свою волю.
“Ти просто короткозорець. Неначе я не знаю, для чого ти клопочешся біля мене? Ти хочеш побачити в моє скельце, який ти великий. Припускаю - побачиш. Та завдяки кому возвеличишся ти?”
– Брешеш. Я побачу не себе, а інших. Всіх нас. Всі разом ми справді великі. Ми возвеличуємось, конструюючи вас, ми щодень віддаляємося од вас…
“Тоді чому ж ти так часто сумуєш в оцій кімнаті? Чому в твоїх очах плеска туга?”
– Це туга… Туга по недосконалості зробленого, по тому, що мусив би зробити. “Тобто по геніальному?”
– Називай, як тобі хочеться.
“Ти думаєш, ви колись подолаєте її?”
– Цього я не знаю.
“І ви вклали собі в голову, що, конструюючи нас, ви все більше віддаляєтесь од свого першороду? Ти гадаєш, ніби втік від отих, чотириногих?”
– Так, утік. Ми й втекли тому, що думали не лише за себе, а за всіх. За всіх тих, котрі за скельцями. Ми жертвували своїми життями заради інших життів. Ми - червоні кров'яні тільця. Ми - фаги. Ми пожирали бактерії, ми гинули, щоб жили наші брати.
“Так, ви - фаги. Ви сліпі, вас штовхає темна, не відома вам, неосмислена сила. Ви не знаєте, що сила та - фатальна”.
– Але ми маємо розум, саме він і підвівся над світом, він переміг. Колективний розум людства.
“Чому ж тоді він знищує себе? Чому вкорочує віку людині? Тобто самому собі. Для чого він вигадав бомбу?… Хочеш, я скажу, що володіє вами. Вами володіє страх смерті, самотності, страх інших людей. І більше нічого. Ви безсилі перед хибно названою вами неживою матерією. Бо ви самі - лише часточка її. Ви й досі не розгадали,
що таке життя, що таке матерія. Бо сього не можна розгадати. Це схоже на те, як, скажімо, камінна порошина спробувала б розгадати, що таке камінь. Частина не знає законів цілого. Порошинку завтра втопчуть в багно, спалять на вогні, а камінь лежатиме вічно. Ти зрозумів мене? Сам процес намагання пізнати себе - теж мить, краплинка матерії”.– Але ж ти кажеш: камінь вічний. А значить, вічно від нього відпадають і порошини. Виходить, що органічне життя теж вічне. Воно є приналежністю матерії. Матерія створена так, що вона обов'язково викликає життя. Отже, ми теж вічні. Не тут, на землі. А там - скрізь.
Спалахувала лампочка, клацали по металу плоскогубці. Опонент мовчав. І вже по довгій паузі:
“Це твоє відкриття?”
– Так.
Холод не почув, як скрипнули двері. Кинувся, аж коли за спиною пролунав металевий брязкіт. Оглянувся. В яскравому світлі лампочки побачив вибалушені жахом очі, широко розставлені руки. На підлозі поблискувала в'язка ключів.
– Чого ви, Харитино Артемівно?
– Я… Тобто… Ви самі?…
– А, - посміхнувся Холод.
– Книжку вголос читаю.
– Слава тобі господи, - перехрестилась прибиральниця, поволі заспокоюючись.
– А я слухала-слухала під дверима… Хіба тепер, думаю, довго. Така нервенна робота… Аж знов, слава богу.
– А чого знову?
– поцікавився Прокіп Гордійович.
– Та от… - Тітка переступила поріг, підібрала ключі.
– І вчора мені притичина. Зібралася на роботу, вийшла на ганок, аж глядь - під грушею сусідський парубійко, Вадим. Ніде ані лялечки, на сьому ще тільки повертало. Думаю, грушок назбирать вибіг. А він стоїть і дивиться кудись. Та так люто… Мене не бачить… А тоді кулаком - тиць. І знов: тиць, тиць. Скік убік, скік назад - і вп'ять кулаком. А перед ним же, як ото лектор читав, один ехвір. “Сердешненький, - думаю, - отакий молодий”. Мене й жаль і острах бере. Ще мене отак тицьне - кісток не збереш. Вернулася, побудила сусідів. За стіною в мене участковий живе. Подивився він у вікно та як зарегоче: “То, каже, Вадька з бокси тренується”.
Холод не втримався, посміхнувся й собі.
– А чого ви так рано на роботу виходите?
– запитав він.
– Апарата вмикаю дихального. Він же дві години гріється. Я ввімкну, а тоді ще дрімаю до дев'яти.
На високе Холодове чоло набігла крута складка.
“От і вся філософія часу, - думав, несамохіть згинаючи й розгинаючи мідну платівку.
– Щоденно вкрадені дві години…”
Тітка Харитина пішла, а він ще довго стояв, крутив у руках пластинку, а в голові - гірку думку. Відтак професорів блукаючий погляд упав на будильник. Його він заводив, коли боявся запрацюватися, спізнитися кудись на призначену годину. Взяв будильника, відгвинтив кришку. Потім відшукав виток тонкого дроту, приніс з комірчини паяльну лампу.
Стрілка його ручного годинника оббігла один раз, коли він скінчив роботу. Ще десять хвилин - на встановлення, підведення дротів до апарата Бюлау. Тепер можна покликати тітку Харитину.
– Харитино Артемівно, - сказав, коли та зайшла до кімнати.
– Від сьогодні ви приходитимете на роботу о дев'ятій.
– А… апарат?
– тітка нічого не розуміла, кліпала повіками.
– Вмикатиметься сам, автоматично. Зараз ми перевіримо. Маємо без трьох хвилин п'ять. Бюлау повинен ввімкнутися рівно о п'ятій…
Мабуть, тому, що чекали, обоє здригнули, коли заторохтів дзвінок. Йому у відповідь сухо клацнув вмикач, загудів апарат.
Холод перевів стрілку будильника на сім.
– Ви скажіть тим, хто працюватиме на Другій зміні, щоб заводили на ніч пружину дзвінка.
Тітка стояла, вражена не менше, ніж годину тому, коли слухала під дверима. В очах і подив, і захоплення, і щира людська вдячність.
– Для чого ви… Я й так… - Ледве-ледве ворушила губами, не знаючи, як подякувати.
Холод повернувся до кімнатки в лабораторію, сів у куток за маленький столик. Там - дописаний до половини аркуш, ручка, але він ще довго не брав її. Хороше йому почувалося на душі, так хороше, немов звершив щось велике-велике, немов побачив те, що шукав роками. Хоч і знав - дрібничка, маленький промінчик. Але він грів дужче, ніж інколи велике багаття.