Ключі від ліфта
Шрифт:
– У тебе є мобілка? – тихо спитала вона.
– Ні.
– Випусти мене! Я сходжу по свою, поки чоловік не второпав, і повернусь.
– Правда повернешся? – знову потягнувся до неї Ігор.
– Я ж тобі валізу залишу.
– А далі що?
– А далі – як кому на роду написано. Може, разом, може, окремо…
– Але ти повернешся?
– Швидше так, аніж ні, – грудним голосом тихо відповіла жінка і кивнула в бік дверей.
Ігор напружився, посмикав двері, ті наполовину прочинилися. Він і далі їх тримав, але виявилося, що ліфт завис між поверхами. У під’їзді світло ще не ввімкнули – сутінки ледь накрили місто. А може, то не стало електрики в усьому будинку?
Він озирнувся на жінку. Та підтягла валізу до дверей, поклала
– Поклич когось на допомогу, бо сидітиму тут із твоєю валізою довіку, – промовив, задерши голову, Ігор.
– Гаразд, – кивнула жінка.
Ігор відпустив двері, ті стукнулись одна об одну, але більше не відкрилися, і він залишився в напівтемряві наодинці з валізою.
Двоє дорослих і дитина хрумтять печивом у напівтемному вантажному ліфті. Дорослі стоять, притулившись спинами до стіни, а дівчинка блукає маятником між ними, роблячи по чотири кроки туди-сюди. Розмова не клеїться. Льовушка знову думає про «молоде покоління», хоч і не вважає себе старим. Але ці юначки вже надто дивні та без комплексів. Припустімо, вона найнялася нянькою доглядати цю малу і відповідає за її життя та здоров’я. Але ж це не привід кидатися на невинну людину з ножем! Агресивна якась… Пригадав рішучий вираз обличчя та войовничу позу цієї Олі. Подумалося, що дівчина і направду могла пустити в хід зброю. А може, вона колись уже це робила?
Льовушка тріпнув головою, відганяючи страшні картини, що раптом замиготіли в уяві художника. Дівчинка зреагувала на рух, зупинилась і спитала з набитим печивом ротом:
– А ти справжній лев?
– Нууу… як тобі сказати? Не знаю. З одного боку, наче й справжній, з другого – наче й ні…
– А який ти лев?
– Ну… такий, середнього розміру, трохи рудуватий.
– А рудуватий – це як?
– Ну… це колір такий, між жовтим та червоним, подібний до кольору цегли, – намагався пояснити дитині Льовушка.
– А колір – це що? – питає дівчинка.
Льовушка замислюється, бо хоч і спілкувався інколи з дітьми сестри, але таких запитань вони ніколи не ставили.
– Облиш. Ти не зможеш їй пояснити.
Льовушка розтуляє рота, щоб заперечити, що він, мовляв, як художник міг би…
– Вона незряча, – тихо промовляє Оля, і митцеві перехоплює подих.
Ігор не зміг би точно сказати, скільки хвилин минуло з тієї миті, як він залишився в ліфті сам. Його схвильовані душа та тіло наче відірвалися від звичної реальності, переживаючи відголоски дивної пригоди. Він, власне, майже забув, чому опинився тут і навіщо їхав чужим ліфтом нагору, забув, що в сусідній під’їзд за тим самим бісом у пошуках пригод та адреналіну з другим ключем зайшов його старий друг Льовка. Ігореві зараз було байдуже, чи не трапилося чого з товаришем, чи, бува, не в усьому будинку пропала напруга – його самого, що називається, перемкнуло. Перед очима в сутінках ліфта раз по разу спалахували очі незнайомки, губи ще відчували її смак, а півтора кубометри повітря цього замкнутого простору ще утримували молекули її аромату.
Із цього заціпеніння Ігоря вивів звук, що раптом долинув зі щілини між дверима. Десь трохи вище його плеча майже у вухо гавкнув йому чималий пес. Затупотіли черевики, почулися голоси: «Тут він! Тут!» Під чиїмись дужими руками відчинилися двері ліфта, роззявлена
паща вівчарки опинилася прямо навпроти Ігоревих очей, він відсахнувся і в цю мить побачив біля пса дві пари ніг, узутих у формені міліцейські берці, потім побачив револьвер у чиїйсь руці та почув те, на що найменш сподівався:– Попався, сволото! Пішки треба крадене виносити, а не ліфтом! Вилазь!
Ігор озирнувся на валізу й похолов.
«Господи… Який же все це дебілізм! – думає раптом Льовушка, завмерши в ліфті поруч із юною тендітною білявкою, що має при собі ніж-викидуху і готова пустити його в хід, захищаючи чужу дівчинку, якій неможливо пояснити, що таке колір, бо вона незряча. – Який мізерний дебілізм – гратися чарівними ключами, побившись об заклад, що відкриєш чужу квартиру, зайдеш, сфоткаєшся там і візьмеш на згадку про свій «подвиг» малозначущу дрібничку, пропажу якої господарі й не помітять. Яка дурня – так гаяти час та розважатися в такий спосіб дорослим чоловікам, коли ось воно поруч – інше життя, справжня проблема, чиєсь горе, а не тупі пошуки адреналіну та втраченої «чистої радості»… Яка, в біса, чиста радість – подражнити свої нерви, погравшись у квартирного злодія?! Ідіоти…»
Оля мовчала. Дівчинка щось мугикала, наче муркотіла якусь мелодію, все ще цупко тримаючись за чоловікові джинси.
Льовушці стисло десь у грудях та засвербіло в переніссі. Йому захотілося взяти дитину на руки, пригорнути до себе… Чи обох їх обійняти і чимось зарадити… Чи просто обійняти й заплакати від такої несподіванки та власної безпорадності. Але він не наважився навіть ворухнутися. Хто він їм? Чужий пришелепкуватий попутник у перуці та з нафарбованими губами, з яким застрягли на скількись хвилин у ліфті. Обійняти? Його й за мужчину не можна сприймати в цій ситуації, не те що вже за захисника та розрадника…
«А який ти лев?» – пригадалось йому.
Ніякий.
Щось клацнуло. Блимнуло й увімкнулося світло. Кабіну ліфта смикнуло, і він рушив угору. Оля, не глянувши на попутника, нахилилася до дівчинки, взяла її на руки, поправила торбу на плечі та повернулась обличчям до дверей.
Ліфт зупинився. Дівчина вийшла.
– Може… Може, я чимось би став у пригоді? – схаменувшись, спитав Льовушка, зібгавши в руці перуку.
– Забудь! – не озираючись, відповіла Оля.
У просторі між дверима, які почали сходитись у звичному русі, Льовушка побачив, що маля махнуло йому рукою. Він завмер, закритий у порожньому ліфті, а за мить уже натиснув кнопку з одиницею.
На майданчику першого поверху Льовушка витер із губ залишки помади, вивернув перуку волоссям усередину, затис її пальцями, мов м’яч, і вийшов на вулицю. Сутінки густішали, але вже світилися ліхтарі. Гамір та рух біля сусіднього під’їзду миттю привернули його увагу. Кілька хлопців у міліцейській формі заштовхували в патрульну машину Ігоря. Свідки події завмерли трохи осторонь, спостерігаючи дійство. Льовушка похолов.
Ігор озирнувся, побачив товариша. Погляд його виражав повний розпач та здивування. Він ухопився руками за дверцята і крикнув:
– Я ні в чому не винен! Я просто застряг у ліфті!
– Ага. А валіза з краденим сама до тебе прийшла!
Сильні руки законника пхнули його, він перечепився через поріжок і ввалився всередину, а інші руки поставили до машини невеличку валізу на коліщатах.
Наряд міліції завантажився в машину, і та рушила з двору в бік проспекту.
Свідки події оговтались і почали обговорювати побачене, а Льовушка, вражений укотре за день, побрів геть від цього будинку, не знаючи, що трапилося, що робити і як визволяти товариша. Пройшовши метрів двадцять, він озирнувся, наче відчув на спині чийсь погляд. Біля під’їзду, з якого вивели Ігоря, у світлі ліхтаря прозирала на лавочці худорлява постать тінейджерського віку, у блайзері на голові, у футболці та джинсах, що злегка метляла ногами в кросівках, дивлячись услід Льовушці.