Карло Сміливий
Шрифт:
— Це справа легка. Маргареті тоді не потрібна буде допомога Бургундії. А коли поразка… тоді нікого, нічого не треба й поготів.
— Гаразд, — сказав герцог. — От тільки французький король… Він змагатиметься за Прованс.
— Тоді дасте йому бій, проти Людовіка ви воювати гаразді. А я можу сказати, що ви одержите три тисячі англійських стрільців, і Джон Оксфорд, бо кращого немає ватажка, сам приведе їх до вас.
— Оце так! Твоя служба, шановний графе, для мене цінна, коли б ти прийшов навіть сам. Знаю голову твою, знаю серце. Але ближче до справи; і найрозумніші вигнанці можуть давати
Граф Оксфорд витягнув з кешені рисунка та пояснив герцогові свої наміри.
Герцог роздивлявся, обмірковував, підраховував, підраховув образи від свойого шваґера Едварда IV, радів, що помстився, мріяв за Прованс від Рене Анжуйського та його дочки.
Вельможа англієць сказав:
— Не можемо гаяти й хвилини. Починаймо! Щоб забезпечить успіх нашого наміру, я мушу приїхати до Англії з військом вашої високости раніше, ніж встигне повернутись із своєю армією Едвард
Йоркський.
— Залізши сюди, — мовив герцог, — наш любий шваґер не буде квапитись. Чорноокі француженки, добре французьке вино… ви ж знаєте Блекборна…
— Великий герцоге! Я казатиму правду! Едвард легковажний, як навколо все тихо; але скоро почує небезпеку, і ви побачите, який він бадьорий, мов відгодований кінь. І Людовік також, той зуміє подбати, щоб англійський король швидче переплив море назад. Тому кажу, — швидче, швидче і швидче!
— Швидче, — повторив бургундський герцог. — Гаразд, я їду з вами; ви при мені сядете на кораблі, ви одержите хоробрих певних
вояків.
— Даруйте мені ще раз, ваша високість… але немає терпцю той, хто потопає. Коли ми поїдемо до берегів Фляндрії?
— Ну… тижнів за два, або може за сім днів; оце тільки скінчу справу з розбишаками, злодіями, що оселивши Альпійські верховини, на наших кордонах провадять заборонену торгівлю.
— Ви зволите, певна річ, говорити про союзних швайцарців?
— Так називають себе ці брутальні селюки. Вони мов собака, що порвав ланцюга, користуються з своєї свободи.
— Я переїжджав їхньою країною з Італії і чув, що кантони мають намір послати до вас посольство по мир.
— Мир? — скрикнув король. — Як миролюбно їдуть їхні посли! Скористувавшись з нагоди для Ля-Феретського повстання, першої фортеці їм на дорозі, вони її взяли, схопили Арчібальда Геґенбаха, коменданта фортеці та губернатора на цілу округу… Таку зневагу я покараю. Джоне де-Вер! І коли я зараз не скаженію від гніву, це тільки тому, що я вже загадав повісити підлі волоцюги.
— Ваша високосте! Великий державцю! — не пам'ятаючи себе закричав англієць, — ради вашої слави, ради миру цілої Европи, скасуйте наказ. О, невже ви зробили це?
— От тобі маєш! Що означає таке співчуття? — запитав герцог Карло. — Що тобі до них? До цих людей? Хіба що війна на кілька днів загає виконання твойого наміру…
— Вона його зруйнує. Слухайте… я їхав з цими людьми частину моєї дороги.
— Ти?.. Ти — супутник швайцарських селюків? Видима річ, лихо дуже приборкало гордощі англійських вельмож, коли вони вибирають таких товаришів.
— Я випадково потрапив до них, — сказав граф. — Деякі з них роду дуже поважного, а за миролюбні наміри — ручуся я!
— Заприсягаюся,
мілорде Оксфорде, надто багато їм чести! Ви — посередник між ними та мною? Дозвольте зауважити, я й так досить ласкаво з вами поводився, шануючи наші колишні стосунки,гадаю, ви могли б не завдавати собі труднощів оголошувати мені ваші думки про справи аж до вас ніяк непричетні.
— Повелителю Бургундії! — промовив Оксфорд. — Я був під твоїми прапорами під Парижем і мав щастя врятувати тебе від французьких салдат!
— Ми цього не забули. А що пам'ятаємо, то й доводимо, бо надто багато дозволяєм говорити про цих розбишак. Мені слухати, як ти просиш звільнити їх від шибениці, тільки тому, що вони товаришували в дорозі благородному Оксфордові?!
— Ні! Не тому! Вони мирні посланці й не брали найменшої участи в злочині, який викликає ваш гнів.
Герцог почав ходити по кімнаті, схвильовано, насупивши свої густі брови, стиснувши кулаки, та час од часу скрегочучи зубами. Нарешті, він, очевидячки, зважився і подзвонив срібним дзвіночком, що стояв на столі.
— Конте! — сказав до вельможі, який увійшов до намету, — чи повісили гірських волоцюг?
— Ще ні, ваша високість, але кат чекає.
— Хай вони живуть, — сказав герцог, — ми послухаєм завтра, що можуть сказати на виправдання свойого злочину,
Конте вклонившись пішов. Тоді, повернувшись до англійця герцог сказав — величі ласка бреніли в тоні — прибравши веселого спокійного вигляду:
— Тепер я тобі віддарував, мій лорде, життя за життя, а щоб вирівняти неоднакову вартість, маєш шестеро за одного. Тепер не звертатиму жодної уваги, коли тобі заманеться вихвалятись своїми подвигами. Багато державців ненавидять людей, що зробили їм важливу послугу, але я не такий, лише не люблю, коли мені нагадують. Фу! Я майже задихаюсь від зусилля над самим собою, касуючи те, що вже ухвалив. Гей, хто там є, дайте пити!
Увійшов військовий і приніс велику срібну пляшку з пахучим напоєм якихось трав.
— Я такий гарячий, — весело промовив герцог, — що лікарі заборонили мені пити вино, але ти, Оксфорде, це можеш зробити, іди до свойого земляка Колвена, генерала нашої артилерії, він подбає, прийме гостинно, а завтра матимемо багато діла, бо я чекаю на відповідь од моїх діжонських ослів: опріч того, що мушу послухати твоїх швайцарських післанців. Та годі за це! А з Колвеном можеш говорити вільно, він, як і ти, прихильник лянкастрів. Але затям, жодного слова… Прованс — ніколи, й уві сні. Конте, відведи цього англійського вельможу до намета нашого Колвена.
— Ваша високосте! — відповів Конте, — я вже лишив сина цього вельможі в генерала Колвена.
— Що таке? Твій син, лорде Оксфорде? Він тут із тобою? Чого ж мовчав! Він гідний нащадок старовинного роду.
— Я пишаюся з того, що можу так думати. Я мав вірного товариша всіх подорожів та небезпек.
— Ото щасливий! — зідхнув герцог. — Маєш сина, Оксфорде, що поділяє з тобою злигодні та радощі. А я не маю людини, нема з ким пити насолоду моєї величі, не маю собі спадкоємця.
— А дочка, великий державцю, — відказав Джон де-Вер, — сподіваємося, вона одружиться з яким могутнім принцем, і він буде підпора вашій високості.