Чтение онлайн

— Хай буде так! — сказав головний суддя. — Чужинче, ти чуєш вирок, але пам'ятай, те, що бачив сьогодні, є таємниця — й ні батькові, ні матері, ні жінці, ні синові її не кажи й ніколи не попускай собі з самолюбства думати, що ти поза владою суддів священного Фем’у. І за тисячу миль від Червоної Землі, де не шириться наша могутність, не знайдеш ти захисту; не заховаєшся й на туманному острові. Тепер іди, будь розважливий та з страхом шануй священний Фем.

Смолоскипи погасли. Філіпсона знову схопили, поклали на постіль і понесли назад. Почепили ліжко до мотузів і він відчув, що його підіймають вгору. Ліжко струснулось і знову стало на підлозі тієї кімнати, де завів його господар. Знеможений, змучений

Скоро зайнявся світанок, Філіпсон прокинувся й квапився лише покинути небезпечне місце. Не стрінувши живої душі, крім старого-стайничого, він вивів коні, навантажив крам та поїхав до Страсбурга.

Ні, геть з думок моїх!

Скарб справжнього знання —

В твому творінні, а природа мати

Старого Райну пишні береги

З якою іншою красою порівняти?..

Попрощавшися Артур із батьком, сів у човна пливти Райном, не подбавши взяти з собою щось із речей. Трохи білизни та кілька, золотих, — ось усе його добро, а решта лишилась на в'ючакові. Коли трохи від'їхали від берега, натягнули вітрилля й під легким вітерцем попливли проти течії, навскоси від Кірхгофа.

За кілька хвилин опинились біля другого берега. В цю мить Артур, що. напружено стежив за лівим берегом ріки, побачив батька з двома верхівцями; подумав, мабуть, один Бартоломей, а другий якийсь випадковий подорожній. Він зрадів, — однією людиною більше, певніше переїхати шлях. Артур вирішив і на мить не спинившись у Кірхгофі, їхати швидче до Страсбурга, хіба що темрява може примусить десь заночувати в селищі по німецьку сторону Райна. Запальний юнак уже радісно мріяв про побачення в Страсбурзі з батьком; недавня гризота розвіялась, і від тяжкого розпачу він раптом перейнявся веселими бадьорими мріями.

Зійшовши на берег, попоїв і швиденько подався шукати коня. З великими труднощами, кінець-кінцем, роздобувся в надбережній, хатині якогось рибалки й залишивши йому натомість трохи золотих, скочив на сідло й дав коневі остроги.

Тепер їхав східнім берегом величної ріки — мальовничі місця, що їх обмиває Райн; надбережні кручі вкривали рослини роскішним осіннім убором. Далі височіли фортеці, де маячили прапори гордих власників; потім назустріч з'явилися села маленькі, де родючий ґрунт годує хлібороба, а той кожну мить начувається, чи не відніме важка рука великого пана останній шматок його хліба. І кожний ручай, що вливається до Райну, в'ється долиною, і кожна долина ріжно-барвна й красна; час од часу луки, лани, виноградники, потім далі — скелі, провалля… Артур жагуче пив насолоду запашної осінньої природи.

Але ось сонце сідає й вечірня заграва нагадує йому про близьку ніч. Він поклав собі в першому селищі, що трапиться дорогою, знов постукати до якої хати. Саме спустився до мальовничої долини, де велетенські дерева розкинули тіняве гілля над соковитою, м'якою травою. Посередині — широкий ручай, а десь за милю за течією вгору його струмені обмивають стрімку, високу скелю, на ній старовинні мури та готичні вежі величезного февдального замку. А перед Артуром ця частина широкої долини пишно буйніла скиртами пшениці; обабіч широченного поля височіли темночервоним листом старезні дуби. Якийсь молодик, з убрання селянин, ловив перепілки, біля нього дівчина сиділа на пні й посміхалась на веселу забаву. Маленький цуцик, що мав заганяти дичину до сітки, раптом забув свій обов'язок і почувши близько

Той залюбки дав згоду.

— Можу поїхати так далеко, як вам заманеться, — і він ґречно вклонився. — Пробачте, і в нагороду скажіть: тут денебуць чи є будинок або халупа, де б добра душа прийняла подорожнього на ніч?

Дівчина, обличчя він гаразд не розгледів, здавалось ось-ось зарегоче.

— Невже ви гадаєте, — простягнула руку до замку, — що там мандрівникові може забракнути місця?

— Місця може й багато, — Артур їй на те, — а от чи схочуть ним поступитися?

— Становлячи сама чималу частину людности цього замку, — ручусь вам за те! А що ви немов не дуже привітний, то за воєнними правилами, я мушу спустити причілля.

Дівчина оділа машкару, — таких часто вживали жінки за давніх часів, захищаючи себе від спекоти, а коли то й від надокучливих очей.

Але Артур уже пізнав. Він бачив цю дівчину в оселі дядька Анни Геєрштейн.

Невже знов близько вона! Може в цьому самому замкові?

Невже знов під однією стріхою? Анна! Анна уже стільки часу виповняла вщерть йому думки — і раптом таке диво!

Йому серце затіпалось, бурхливіше забилась по жилах гаряча кров. А як довідатись? Чи ж дівчина скаже? Йому рвалася думка, не знав що говорити, з чого починати, а десь у серці буяли нестримні радощі.

Дівчина сказала тому юнакові віднести дві найкращі куріпки, а решту пустити на волю.

— Мушу подбати про вечерю, — обернулась до Артура, — ведучи несподіваного гостя.

Артур мовив, що не бажав би завдавати клопоту населенню старовинного замку Дівчина хитнула головою.

— В жодному разі не хочу потурбувати вашу господиню, — обережно озвався Артур.

— Овва! — скричала дівчина; Філіпсон пригадав, що ім'я їй Аннета, — здається, і слова не було ні за господиню, ні за господаря. А цей кумедний подорожній уже уявив, що його приймуть обов'язково у вітальні.

— Як? — трохи збентежився Артур. — Адже ви казали, що служите тут? А дівчина, очевидячки, прислуговує жінці!

— Висновок не є абсолютно правдивий. Часами жінки мають добрі посади в будинках, де господинь не буває.

— Ви хочете сказати, що й ви також?.. — злякано оступився Артур.

— Невже край несподіваним мріям?

Настала мовчанка. Дівчина вперто не дивилась на нього.

— Як називається замок?

— Арнґейм, — відказала Аннета.

— Мабуть, залога велика, — подивився Артур на фортецю, — якщо ви можете по тих вежах на мурах понаставляти салдатів.

— О, з цим справа погана, признаюся вам. Ми, певніше, ховаємось у замкові, а не живемо. Та такі тут про нього чутки, що навряд підійшов би хто близько.

— А сами ви не знаєте страху? — питав уже Цілком заспокоєний Артур. В пам'яті оживали Рудольфові слова про історію баронів Арнґеймів та страшні події, що припинили їхній чоловічий рід.

— А може надто знаємо причину страху і тим навважуємося дивитись йому в самісінькі очі?! Проте, як бажаєте, я вас не тримаю, хоч вершини далеких горбів, он дивіться, вкриває вечірній туман. Чи лишатися в Арнґеймі, чи довго ще їхати, аж натрапите на притулок новий.

Артур посміхнувся. Тут дівчина збочила, гукнувши йому їхати широким шляхом; сама подалася стрімкою тропою. Сюдою віддаль була багато менша.

Артур поїхав сам і незабаром досягнув західньої сторони Арнґеймського замку. О, він незрівняно був більший, ніж міг уявити Артур за словами Рудольфа Донергуґеля. Його будували за різних епох, — трохи готики, більше будови арабської, — мінарети, бані, всілякі прикраси східніх будівель. Що й казати, все старе-старовинне, але несправедливо казав Рудольф, що самі лишились руїни. Ні, замок старанно було відбудовано.