Грішниця
Шрифт:
– Тітонько, щось не так?
– Ні, дочко, радісно. Радісно, що живемо ось так, без війни.
– Тю, стара, всі за здравіє, а ти за упокій. Мила моя, давно не пила?
– Не про це я, старий, от дивлюся на дітей і спокійно так на душі, що так усе просто в них, не те, що колись. Як послухаєте п’яну бабу, то розкажу, може, і навчить чого – не знаю. Тітку я ще красивою пам’ятаю, потім таких і бачити не довелось, ще добра була, лагідна, останнє віддасть й обігріє. До неї люди тягнулися, любили й чоловіки – різні, обирай – кого серце бажає, рідні ще й умовляли, мовляв, чого ховати себе заживо. А вона дістане свою стареньку фотографію, зім’яту, витерту
Марина зітхнула:
– Це ж треба.
Старенька, помітивши цікавість в очах, пожвавилась і продовжила розповідь:
– Дивовижна історія, можна книгу писати, а всього не напишеш. Важка доля їй випала, а жодного разу не пожалілась, тільки війну ненавиділа, та так, що де в ній стільки того і вміщалось. Пам’ятаю, обійме, пригорне до себе й каже, аби життя цінувала, берегла, бо в нього ціни нема. Любов? Тітка розповідала про неї просто: зустрілись, покохали, планували весілля, мріяли побудувати дім, народити дітей. Натомість попрощалися швидко й похапцем, тільки й встигла, що свою фотографію в руку вкласти, в очі раз зазирнути – і по всьому. Потім були листи, до них вона навіть не підозрювала, якими цінними можуть бути звичайні слова, тому й берегла всі до останнього, казала, що в них живе він, бо по-іншому його не лишилось.
Потім тітку до Германії погнали, моя мама маленька, а запам’ятала, як хапала сестру за руку й плакала, як голосила бабуся – вони так уже ніколи й не зустрілись, бабуся не дожила. Тітка розповідала, що на чужині було важко, дуже, але потім її забрала одна родина, щоб господарство вела, роботи багато, але нашим не звикати, головне – не принижували, навіть по-своєму прив’язались, особливо дочка. Вони з тіткою були майже ровесниці, і та теж чекала свого коханого з однієї й тієї ж війни. Напевно, чекання те й поріднило, тоді й зрозуміла, що вороги – теж живі люди, такі ж дві руки, дві ноги, серце, що болить однаково й відчуває.
Однієї ночі вони обидві не могли знайти собі місця аж до світанку, потім звідкись взялася туга – довга-довга й в’язка. Якимось дивом кимось із наших тітці передали листа від сусіда, кучерявого веселуна й танцюриста, хоча, повернувшись із фронту, він уже не танцював – втратив ногу Лист був коротким: Микола героїчно загинув, просив передати, що любить, усе. У конверті лежала її фотографія й фотографія дівчини, яку знайшли у вбитого ним німця, тітка так і не зважилася віддати останню її власниці.
– Як не зважилась? Вона що, знала ту дівчину?
– Вона з нею жила під одним дахом аж до кінця війни, доки не звільнили наші. Дочка то господарів була. От вам і доля, хочете вірте, хочете – ні. Помирала в глибокій старості, казала, що йде до батьків і Миколи, може, тому померла легко й спокійно, без жодного зойку, а може, тому, що знала справжню ціну життя.
Притихлі гості думали кожен про своє й про одне й те саме одночасно.
– От стара, за що люблю тебе, бо розумна – аж страшно. Отож, дітки, мотайте на вус і живіть у мирі. Прости, Господи, вип’ємо! Вип’ємо за небо чисте й пам’ять довгу – до дна!
Соснова ніч зазирнула у вікно – темно й тихо, може, сплять? Ні. Жіночий шепіт піднімається кудись високо, немов проходить крізь стелю і старенький дах, відштовхується від димаря й злітає прямо до неба.
Уперше за кілька останніх років Лариса молилась, молилася за любов, а старенька господиня кивала, бо Господь і є Любов.
Любов?
У неї тисячі облич, і кожен шукає своє. Я не знала любові, а замість облич бачила маски, штучні й неживі, можливо, тому перетворювала їх на смертників. Скільки? Навіщо рахувати гріх, коли його вимірюють. Мій глибшав, і, врешті-решт, душа опинилася під тонами чорних вод, так глибоко не пірнути й не піднятися їй. Я помилилась, бо зустріла любов на самому краю життя.Смерть не роздати іншим, вона все одно росте всередині й стає дедалі сильнішою, доки повністю не поглинає. Це неминуче, найпрогресивніші методи й препарати всього-навсього вповільнювали цей процес, часом їх вистачало на довше, інколи вони не діяли зовсім, проте періоди між терапією впевнено зменшувались. Останнього разу в медичній картці з’явився новий діагноз: «пневмоцистна пневмонія» – хвороба, від якої помирають новонароджені й хворі на СНІД. Я ледь знайшла в собі сили, щоб посміхнутись, а лікар одразу ж замахав руками – надто серйозно. Звичайно, наскільки серйозним може бути кінець.
Мене витягували довго, уже не вірили, що вдасться, я – теж. Чи було страшно? Не знаю, не відчувалося нічого, окрім виснаження й апатії, єдине, за чим шкодувала, що так і не побачила сина. Пам’ятаю, як одного дня небо за вікном сповзло до землі дощем, таким довгим-довгим і темним. Я попросила аркуш паперу і, втрачаючи свідомість, вивела: «Синку. Я люблю тебе. Вибач. Мама», віддала написане Лєрі й натхненно стала чекати. Смерть не прийшла, очевидно, так їй було нецікаво. Я дожила до кінця дощу й вижила, тільки ще не знала для чого.
Роман плакав, як плачуть люди. Лєра спитала:
– Невже?
У той вечір йому подзвонили, розмова була короткою, але постріли й не тривають довго. Шкільний приятель повідомив, що тиждень тому поховали Романову матір, цілих сім днів.
– Ненавиджу!!! – прокотилося кімнатами і впало до ніг. – Господи, як я вас усіх ненавиджу, усіх, а її – найпершу.
Ми мовчали, та він і не потребував питань – душа й так виверталася навиворіт.
– Вона найперша мене зрадила, найрідніша – а відвернулась. Такий син – не син, краще ніякого. Тоді навіщо народили мене таким?
Я поставила на стіл склянку із заспокійливим, але він сахнувся від неї, мов від отрути.
– Випий, це заспокоїть.
– Заспокоїть? Заспокоїть. Може, заразом і знищить потвору, га? З перших років життя я відчував, що інший, у школі таки розібрався чому, і зненавидів себе – бачте, не міг бути для них ідеальним, і знав, що ніколи не зможу. Син – гомик? Значить, у батька нема сина, але з цим я впорався б, якщо б мама… сказала одне-єдине слово «синку», а вона промовчала, відпустила. Думаєте, мені все оце потрібно? Ха! Я зі шкіри вилазив, аби повернутись і довести, що чогось вартий, що… таки син. Тепер кому доводити? Могилі?
Наступного дня, із самого ранку, Роман сів у машину й поїхав у місто дитинства й свіжих могил, Лєра ще довго дивилась услід із вікна, потім зітхнула.
– Ні, щоб не дати попрощатись із матір’ю… Це яка любов тоді? Він же все одно її син.
Любов, навіть материнська, може бути різною – безумовною й повною умовностей, остання здатна створювати чудовиськ.
Коли Роман повернувся, було схоже, що розірвали стару рану, однак із неї нарешті вийшов гній. Спустошений, вивернутий і заново зшитий грубими нитками, він таки прийняв себе, а з цим прийшов нехай не мир, але спокій. Одного вечора він тихо зайшов до мене в кімнату, сів поруч і подивився прямо в очі.