Голова Дракона
Шрифт:
А потім ми спустилися вниз…
З півдня виселок огинала затока, пролігши по гущавині далеко від узбережжя. Широка біля океану, за пласким, вигинистим мисом вона вужчала. З обох боків її обступали джунглі. Переплетене верховіття утворювало дах. Здавалося: у лісі прокладено довгий, наповнений водою тунель.
Човна ми не знайшли, і Барарата, який порадив відвідати цю місцевість, неабияк переживав.
Ми жили в лісі над затокою. Рана в Барарати — простріл вище коліна — гоїлась. Лота поїла свого земляка настоєм тропічних трав, кілька разів на день прикладала до рани цілюще зілля.
Американці сюди, видно, не навідувалися. Вертоліт знову
— Ти, Васько, передчасно радів, пророчив нам стрімкий розвиток подій: втечу з полону, весілля в джунглях. Зайве базікав і про мене, — похмуро кинув Заєць.
— Я ж не думав, Альфреде, що все так станеться і ми сядемо на «мілину» — ні човна, ні будівельного матеріалу, з якого б можна було його змайструвати.
Поки Барарата хворів, ми обстежили береги затоки. Кілька разів навідувалися у виселок. І все даремно — того, що шукали, не знайшли.
Пройти через такі випробування, вирватися з підводних об'єктів «Мурени» й «Баракуди» і не менш страшної Голови Дракона, — й сконати в забутому людьми й богом висілку…
«Ні, так не годиться!» — казав собі кожен із нас, думаючи про останню, на яку ми, звичайно, сподівалися, втечу.
Перебування у висілку коло затоки — це таки справді були останні дюйми нашої багатотрудної дороги. Останні, принаймні на цьому клятому острові, тому що попереду нас чекало безмежжя океану — шторми й урагани, довгі блукання серед невідомих архіпелагів.
Одіссея не кінчалася…
Я вже розповідав про природну обдарованість і кмітливість тубільців. А тепер хочу повторити: вони, звіку-зроду долаючи стихію — суворі джунглі, невблаганне море, — навчилися не відступати перед лихом, хоч яке грізне воно було. Ось хоч би взяти й остров'ян Носі Мазави. Винахідливі й мужні, що не скорилися волі американських зайд, вони пішли в ліси, непролазні, згубні хащі, де на кожному кроці чатує небезпека й смерть. Пішли, щоб вижити й перемогти.
Наш провідник, сміливець Барарата, — один із них.
Як тільки загоїлася рана й хлопець почав ставати на прострелену ногу, відразу ж заявив:
— Барарата знайде лакану!
Ви, мабуть, пам'ятаєте: лаканою тубільці звуть човен.
Почувши про намір Барарати будь-що віднайти лакану — Лота переклала його слова, — я посміхнувся.
— Щось мені не дуже віриться, — сказав я, — у всесильність нашого друга. Ми ж бо й самі нишпорили по всіх усюдах, переконалися, що талі нічого немає.
— Я теж, Васько, мало вірю. А втім — хто-зна, що він задумав, цей маг, — розвів руками Заєць.
І, ніби вгадавши наші сумніви, Барарата, звертаючись до мене, рішуче мовив:
— Васка-Кваска, ходімо до ловокелі! [57]
— Іди, да Гамо, — погодився командир. — А ми тим часом пошукаємо їстівного.
Кім Михайлович, Альфред і Лота лишилися неподалік від гирла, я ж із Бараратою подався у верхів'я — туди, де затока, петляючи між гір, утворювала звивисті мілководі бухти.
У ту гущавину, оточену прямовисними скелями й урвищами, раніше проникнути не вдавалося. Після численних спроб ми знову верталися назад.
57
Бухточка (мальгаш.).
Син джунглів, Барарата, таки знайшов стежку!
За якусь годину-другу
ми з ним подолали неприступні крутогір'я. І ось яким чином. Мов за канати, схопившись за гілля й ліани, піднялися у верховіття, а вже тоді, як ото раніше в джунглях, тією повітряною дорогою попрямували далі.Наполохані мавпи кинулися врозтіч, і я мимоволі вигукнув:
— Чао! Чао!
Не зрозумівши, чого я кричу, Барарата метнув осудливий погляд: мовляв, дивак, Васка-Кваска!
А й справді: чого ото галасувати? Хіба серед безлічі мавп неодмінно повинна бути й наша знайома, втікачка Чао? Малоймовірно. Та все ж кортіло ще хоч раз на неї, витівницю, глянути.
Зелені деревні жаби також пустилися навтіки… Було млосно, і ліс ніби завмер — не чути пташиних голосів. Лише дрозди, ці всюдисущі пернаті, виводили свою завчену, одноманітну пісню.
Перескакуючи над смарагдовим, незайманим плесом води з дерева на дерево, ми досягли однієї з бухт затоки — глухого закуття серед скель.
— Васка-Кваска, там — фаді! [58] — показав Барарата на пагорб, що здіймався високо над затокою.
Очі його сповнилися панічним жахом, і він затремтів.
58
Заборонене, священне місце (мальгаш.).
— Чого ти, друже? — запитав я, лагідно взявши його за руку.
— Фаді, фаді кіборінтані! [59] — повторював він, квапливо спускаючись із дерева та намагаючись більше не дивитися на священний горб.
А я, навпаки, з цікавістю його розглядав.
Горб як горб — нічого примітного. От тільки на маківці, ніби кружало од велетенського багаття, між зеленню чорніла порожня пляма — хтось, мабуть, спалив і викорчував дерева. А може, блискавицею в грозу підпалило ліс. Бо чого б та й як на таку верхотуру залізали люди?
59
Пагорб (мальгаш.).
Тільки-но я це подумав і вже зібрався спускатися вниз, ненароком зиркнув на дерева, що обступили згарище правобіч. Моїм очам відкрилася незабутня картина: вгорі до стовбурів були прив'язані мумії людей.
Примарними свічками врізалися вони в зелень верховіття.
Ось чому так злякався, викрикуючи магічне слово «фаді», мій друг! Не було сумніву — перед нами священний пагорб, тубільне кладовище чи, може, жертовник.
Хоч я й не тубілець і не вірю в прикмети та забобони, все ж по тілу побігли мурашки. «А нехай їм грець, тим муміям!» — вилаявся подумки. І хутко спустився до Барарати.
Зір у мого провідника бездоганний: там, де я не помітив нічого, він, гострозорий, уздрів дуже багато… Вже потім, коли Барарата підвів мене до скелі й показав на воду, я побачив: на дні, серед валунів, стояли затоплені дерев'яні човни.
І фаді — жертовне місце на пагорбі, й кладовище затонулих човнів у бухті — все наганяло гнітючі, тривожні думки. Я губився в здогадах, не розумів, що це означає.
Згодом Лота пояснила.
— До фаді, Васка-Кваска, — сказала вона, — померлого підвозять човном. Десять днів і десять ночей горить на галяві багаття — афо. Коли ж огонь згасає, ті, хто привозив померлого, сходять із пагорба вниз. Човен опускають на дно, а самі вплав добираються до гирла — вінани.