Голова Дракона
Шрифт:
Ранок наставав швидко, так само, як і тропічна ніч, — без мінливого переходу від темряви до світла. Забагряніло на сході, ліс ніби потонув у каламутній воді,— і ось яскравіє день.
Діждавшись, поки розвидниться й на тлі соковитої зелені чіткіше вималюється сіро-брунатне ниття ліан, ми починали фіззарядку.
Мені найбільше подобалось підтягуватися й лазити по ліанах і гілках. Чао від мене не відставала. Бувало, я ще тільки заношу руку, щоб підтягнутися, як довгохвоста витівниця — скік, скік! — і вже вгорі.
Одного разу я виліз так високо — аж у верховіття дерев-велетнів, —
Заєць хотів піднятися теж, щоб хоч краєм ока, як він казав, глянути на білий світ. Але не вистачило сил, і він, не досягнувши вершини, повернувся назад.
— Пальма першості по скоренню висоти в да Гами й Чао! — урочисто оголосив Кім Михайлович. — Вони наші верхолази.
— Чемпіонів нагороджують, а я нагороди не маю.
— Не спіши, Васько, — відказав командир. — Нагорода тебе не мине. Та й не дбай про неї — будь таким же безкорисливим, як ти є.
А все ж Альфред не пропустив повз вуха моїх слів. На другий день, коли я, завертаючи вранішній моціон, з мавпою злазив із ліани, Заєць дзвінкоголосо, на всі джунглі, вигукнув:
— Ось тобі, відважний і незрівнянний чемпіоне, пам'ятна медаль!
Він надів на шию — спочатку мені, потім макаці — по великому дерев'яному кружалу.
Лицевий бік був увінчаний — вирізьбленою, звичайно, — пальмовою гілкою, а на зворотній стороні напис.
При врученні нагороди Заєць усе переплутав: мою медаль начепив мавпі, а ту, що призначалася для Чао, — віддав мені.
Медалі — іменні, і я на своїй прочитав: «Неперевершеній і абсолютній мавпі».
Не став йому перечити — подякував за себе й за макаку.
Після фізичних вправ ми починали водні процедури. Я спорудив собі «басейн». За ніч у листя дикого банана, яке я жолобком клав між гіллям, стікало — і в росу, й під час раптових досвітніх злив — чимало води.
Один листок, наповнений водою, був моєю криницею: з неї я пив, снідаючи м'якушем кокосового горіха; два інших — цілющі ванни.
Хлопці запозичили цей метод і теж заходилися збирати воду.
День починався новими клопотами: шукали що-небудь їстівне — горіхів у долині вже не стало; йшли на розвідку, прокладаючи далі й далі стежку на північ.
Так, це було наше основне заняття — шукати дорогу, намагатися пробитися крізь нетрі. Щоправда, до цього часу далі гірського кряжа за пальмовою долиною ми не просунулися — густолісся, пута ліан.
І ось зараз, поховавши Чанга, ми тією ж стежкою, що ходили й раніше, подалися на північ.
Вторована стежка скоро привела нас у долину. Райський це куточок! Щось мрійливе жебонів повноводий після дощу струмок; великі метелики кружляли над квітами. Вони були такі барвисті, стільки кольорів переливалося на їхніх крилах, що здавалося: то пелюстки квітів або ж потрощена на дрібні скалки райдуга запорошили долину.
Пальми незалежно й гордо піднімали в небо увінчані пальчатим віттям голови. Навіть на рекламних листівках, яких безліч випускають туристські компанії, не побачиш такої розкоші. І не дивно. Хто ж бо сюди добереться, щоб сфотографувати! А віднедавна острів
Носі Мазава, як і атол Дієго-Гарсія, взагалі відмежований од світу: джі-айз, американські вояки, перетворили його на казарму.Сюди, в нетрі лісу, американці ще не добралися: скільки ми й блукали, людських слідів не бачили. Лота пояснила, що села, де велися фосфатні розробки, — на півночі острова, себто за цими ось джунглями. Є, додала вона, кілька виселків на півдні і один на сході. В цей, останній, потикатися не слід: він неподалік від мису, звідки нас переправляли на Голову Дракона. Там споруджено стоянку для військових кораблів, а на березі — казарму.
Єдиний вихід — іти напролом крізь джунглі в Лотине село Яо-Ватономбі.
На Голові Дракона, якщо там хтось і лишився живий, мабуть, і не гадали, що ми врятовані. Вибратися зі скелі через стрімкі течії неможливо. І хоч ми пересвідчились, що погоні немає, все ж сторожко прислухалися: чи не з'явились бува переслідувачі. Повної впевненості, що вони од нас відстали, не було.
Як показали наступні події, ми побоювались недаремно.
Тепер хоч би нам і хотілося вернутися назад, мабуть, би не змогли: від океану та й од перших стоянок — на узліссі й серед джунглів — відійшли далекувато.
Ішли орієнтуючись за сонцем. Воно палало ліворуч, десь за стіною дерев. Як і раніше, проміння в гущавину не проникало, лише зелений відсвіт просочувався крізь кучеряве гілля. Напівтемно, волого, задушливо.
Робили короткі привали, запасались водою — жолобком покладене на ніч листя, шукали дикоростучі банани або їстівні коренеплоди; спочивали — і знову йшли.
Кокосових пальм більше не стрічали, а нашу макаку ніби підмінили, і вона стала якась невпізнанна: то вередлива, то задумлива або ж грайлива. Часто отак, із доброго дива, прожогом кидалася від нас на ліану і зникала у верховітті. Навіть на голос Альфреда не озивалася.
— Скільки мавпу не годуй, а вона в джунглі дивиться, — переінакшивши прислів'я про вовка, сказав я.
— Нікуди витівниця не дінеться — нехай трохи пострибає,— відповів на це Кім Михайлович.
І Чао дострибалася.
Одного разу вернулась із верховіття з подряпаною мордою. На лапах теж виступила кров.
— Чао, де ти шалалася? — запитав Заєць, ніби й справді макака йому могла зізнатися.
Розгадка прийшла сама по собі через кілька днів. На ліані, по якій спускалася наша мавпа, ми угледіли справжнє чудо-юдо: довгий пухнастий хвіст, ще довші, з химерним — покруч та й годі! — середнім пальцем руки; пронизливий погляд допитливих очей дивився просто в душу.
Звір був невеликий, можливо, трохи більший за кота, але руки його, особливо пальці, непропорційно довгі, вражали.
У лісах Мадагаскару є напівмавпа — лемур-руконіжка, або, як ще звуть того мавпячого родича: ай-ай. Він справді має довжелезні пальці, якими з-під кори дістає личинки жуків. Але де Мадагаскар і де Носі Мазава — лемури ж руконіжки, знали ми, живуть лише на Мадагаскарі.
Так чи інакше, нежданий гість був схожий на лемура. Він повільно спускався з Чао додолу. Втім, на землю сходити не хотів: повиснувши на ліані, зиркав на нас недовірливо.