Чтение онлайн

Тоді червоний дракон вирішив схитрувати. Він склав крила, підібгав лапи, притиснувши дорогоцінну ношу до грудей, і стрілою пірнув у смертельне піке. Дотдаерт вилетів із його спини, і тепер Арія трималась тільки своєю правицею, пораненою в підземеллях під Драс-Леоною.

За якийсь час пальці ельфійки не витримали, вона зірвалася з Торнака й полетіла, перекидаючись у повітрі. На щастя, Арія встигла скористатися закляттям, тож її піруети поступово сповільнились, а потім ельфійка, розчепіривши руки й ноги, зависла в повітрі, ніби птах. Іще мить — і вона набула вертикального положення й попливла нічним небом слідом

за Торнаком. У сяйві Дотдаерта Арія нагадувала Ерагонові великого-великого світлячка. Її погляд був невідривно прикутий до червоної спини Торнака. Дракон тим часом спритно повернув голову й випустив між іклами цілий стовп вогню, що, сягнувши Арії, поглинув її, ніби морська хвиля.

Навіть на Ерагона, який був метрів за двадцять від ельфійки, війнуло просто нестерпним жаром. Коли полум’я розвіялось, Вершник побачив, що Торнак розвернувся і дременув навтьоки так швидко, як тільки дозволяли його вага й розміри. Вправно маневруючи, червоний дракон раптом блискавично змахнув хвостом, і... Арія не мала жодного шансу уникнути його нищівного удару.

— Ні! — розпачливо скрикнув Ерагон.

Глухий звук удару — і ельфійка розчинилась у темряві, ніби камінь, випущений з пращі. Дотдаерт випав їй з рук і стрімко полетів униз. Його сяйво тьмяніло, тьмяніло й невдовзі зникло взагалі.

Тієї миті Вершникові здалося, ніби його груди хтось скував металевими обручами — він не міг навіть дихнути. А червоний дракон упевнено набирав швидкість, відлітаючи все далі й далі. Ясна річ, Вершник іще міг наздогнати його, скориставшись енергією Глаедра, але зв’язок із ним поступово зникав. А перемогти Торнака й Мертага самотужки годі було навіть сподіватися. Крім того, Мертаг мав у своєму розпорядженні понад десяток Елдунарі.

Вершник вилаявся, урвав дію заклинання, яке тримало його в повітрі, і стрімголов пірнув слідом за Арією. Швидкість падіння була така велика, що йому забивало дух і закладало вуха, а коли в шию випадково врізалась якась комашка, було так боляче, ніби в нього влучила каменюка.

Падаючи, юнак увесь час намагався намацати свідомість Арії. Та її ніде не було. За мить шлейф ельфійчиних думок промайнув десь далеко-далеко внизу. Поруч із ним промчала свідомість Сапфіри. Напруживши зір, як тільки можна, Ерагон помітив слабенький відблиск драконової луски — то Сапфіра пішла на віраж догори лапами й підхопила на льоту щось дуже-дуже маленьке.

Не уриваючи зв’язок зі свідомістю Арії, Ерагон відчув сильний поштовх і біль. А відразу потому всі її думки згасли, ніби крихітний вогник під літньою зливою.

«Вона в мене, малий»,— гукнула Сапфіра.

«Летта»,— насилу видихнув Ерагон і сповільнив швидкість свого шаленого падіння.

Сяк-так оговтавшись, Вершник роззирнувся, шукаючи очима Торнака, але навкруги були самі лиш зорі й безпросвітна темрява. Десь далекодалеко на сході кілька разів зринув звук, що нагадував змах велетенських крил, зринув і зник. Запанувала мертва тиша.

Тоді Ерагон перевів погляд на варденський табір — жовтогарячі острівці вогню, сотні втоптаних у багно наметів, тіла бідолах, які не встигли вшитися з місця поєдинку Сапфіри й Торнака...

Його охопив безмежний відчай. У роті був гіркий присмак попелу, тіло дрібно тремтіло, ніби в лихоманці, до очей підступили сльози. Арія, мабуть, уся побита, якщо взагалі вижила... Насуада в полоні

й невдовзі матиме справу з найдосвідченішими катами Галбаторікса.

Безвихідь... Безвихідь... Справжня безвихідь.

Що їм тепер робити? Хіба можна сподіватись на перемогу без Насуади?

ТАЄМНА НАРАДА КОРОЛІВ

Приземлившись із Сапфірою в таборі варденів, Ерагон зіскочив із її спини й підбіг до острівця трави, на який дракон обережно поклав Арію.

Ельфійка лежала лицем униз, знесилена й нерухома. Коли Ерагон перевернув її на спину, вона розплющила очі й пошепки спитала:

— Торнак... Що з Торнаком?

«Він утік»,— відповіла замість Вершника Сапфіра.

— А... Насуада? Ви врятували її?

Вершник мовчки опустив очі й заперечно похитав головою.

На обличчі Арії промайнула тінь розпачу. Вона спробувала звестися, але закашлялась і затремтіла від болю. З кутика її вуст потекла тонка цівочка крові.

— Лежи,— мовив Ерагон.— Не рухайся. Я приведу Блодхгарма.

— Це зайве,— зупинила його ельфійка.

Потім вона вхопилась за його плече, підтяглася й стала на ноги, повільно випрямившись. Від цих рухів у неї перехопило подих. їй було дуже боляче, хоч вона з усієї сили намагалась не показувати цього.

— Мене тільки поранено, та я не скалічена. Мої чари трохи пом’якшили удар Торнака.

Ерагон не став заперечувати, хоч і не був упевнений у тому, що ельфійка каже правду.

«Що будемо тепер робити?» — спитала Сапфіра, наближаючись до них.

Ерагон відчув різкий мускусний запах її крові. Він кинув погляд на сплюндрований табір і згадав про Рорана й Катріну, чия доля ще й досі лишалася невідомою.

«І справді, що тепер?» — подумав юнак.

Утім події, що розгорнулись за мить, бодай почасти дали відповідь на це питання. Спочатку з хмари диму вискочили двоє ворожих солдатів і кинулись на них з Арією. Це була остання атака в житті нападників — Вершник зітнув їм голови одним блискавичним ударом. На допомогу йому відразу ж прийшло восьмеро ельфів, та захищати Арію й Вершника вже не було від кого.

Ерагон запевнив їх, що не поранений, тому ельфи тут-таки почали оглядати його дракона.

— Ми повинні зцілити всі її рани,— наполягав один із них.

Довелося згодитись, хоч Ерагон і волів би зробити це самотужки. Лікування було не хвилинною справою, тож Ерагон залишив Сапфіру на ельфів, а сам поспішив до намету Насуади. Оминаючи знищені намети, Вершник помітив Блодхгарма й двійко його помічників, які ще й досі вели невидимий поєдинок з останнім ворожим чаклуном. Той зігнувся, притис чоло до колін і обхопив потилицю руками.

Ерагон хотів уже втрутитись у цей напружений поєдинок, але вирішив не марнувати дорогоцінної енергії. Він просто підійшов до чаклуна, поплескав його по плечу й голосно вигукнув:

– Буууу!

Чаклун перелякано сіпнувся, відволікаючись від сутички, і це дозволило ельфам нарешті таки здолати його опір. Уже за мить чолов’яга якось неприродно витріщив очі, захитався й упав. Невдовзі його серце спинилось.

Тепер Ерагон міг у кількох словах розповісти Блодхгарму та його помічникам про те, що сталося з Арією й Насуадою. Вислухавши Вершника, Блодхгарм дуже занервував — у його жовтих очах спалахнули злі іскорки. Та невдовзі йому вдалося сяк-так опанувати себе.