Чтение онлайн

Але становище не прояснилося, навпаки, воно ускладнювалося! Нас розбудив голос професора:

— Увага! Увага!.. “Ластівка” перебуває на стаціонарній орбіті, відстань до Землі — сорок тисяч кілометрів. Початкову програму виконано, через дві години буде ввімкнуто головний двигун… Командо, увага!.. Зараз усім пообідати і зайняти місця в амортизаційних камерах. Прискорення сягатиме п’ять “же”, пишатися в кріслах небезпечно!

З обідом упоралися швидко, але я все зволікав з виконанням команди, сподіваючись, що з’явиться професор. Однак його не було, а часу вже лишалося обмаль.

“А, хай буде, як буде!” — вирішив я, і ми вирушили у відсік амортизаційних камер.

Камерою називалася

ванна з герметичною кришкою. В неї лягав космонавт у скафандрі, кришка зачинялася, камеру вщерть заливали водою, — і тоді вже людині не були страшні найдужчі поштовхи та удари: рідина передає тиск рівномірно на всі боки. Зв’язок між космонавтами та контроль за їх станом мав здійснюватись за допомогою кабелів, які треба було приєднати до скафандрів всередині камери.

Першим уклали Джека. О, придалися ті репетиції, які проводив професор: малий уже не боявся лишатися сам один у камері, схожій на труну! Сабіна, Марія і Мартін наділи скафандри і повмощувалися в ваннах самі, я тільки приєднав кабелі. Все це було добре, а як я? Хто приєднає мій кабель? Хто зачинить кришку і ввімкне гідронасос?

Я не встиг обміркувати це питання, бо знову пролунав голос професора:

— Увага! Головний двигун вмикається через двадцять хвилин! Командирові корабля перевірити камери і зайняти свою.

Як перевіряти камери — я не знав. Занепокоєним поглядом обвів приміщення. Праворуч на стіні — пульт. На ньому зеленкувато сяють номери камер, у які я поклав дітей. Сила-силенна всяких приладів та індикаторів: “пульс”, “дихання”, “кров’яний тиск” і таке інше. Може, фахівець і розібрався б, що до чого, але мені вони нічого не говорили. Під освітленим прямокутничком “№ 1”— табличка: “Командир”.

Камера № 1 відрізнялась від інших: вона була більша, і всередині неї містився пульт з трьома кнопками — “герметизація камери”, “зв’язок з командою”, “розгерметизація”.

Я все ще зволікав, чекав на професора, відмовляючись вірити, що його на кораблі немає, а його голосом промовляє до нас позбавлений думок та емоцій старт-автомат.

Так, так — професора на борту немає: ось знову пролунав його голос:

— Увага! Увага! Немає сигналу готовності, немає сигналу готовності! Командирові зайняти свою камеру, бо інакше програму буде відкладено!

Я надів скафандр, ліг у ванну, сам приєднав кабель, — виявляється, це передбачено, — і натиснув на кнопку “герметизація”. Повільно зачинилося віко камери. В тканину скафандра з усіх боків ударили пружні струмені води. От і все. Було темно і тихо, немов у домовині.

— Увага! — пролунало в навушниках шолома. — До вмикання головного двигуна лишилося дві хвилини. Востаннє перевірити стан екіпажу!

Я натиснув на кнопку “зв’язок з командою”. І знову той же голос доповів:

— Камера номер вісім (“Це — Джек”, — подумав я.) — електросон ввімкнено, фізіологічний стан в нормі, камера номер дев’ять — електросон ввімкнено, фізіологічний стан в нормі…

Те ж саме автомат доповів про камери № 10 та № 11 — про Мартіна й Марію. А потім:

— Камера номер один: електросон ввімкнено! Фізіологічний стан…

Далі я вже не чув. Я заснув, і спав так спокійно, що навіть нічого не снилося.

Прокинувшись, якийсь час я не міг збагнути, де перебуваю. Потім згадав. Може, розгін закінчено?.. А може, ще ні?.. Якщо так, то амортизаційні камери покидати небезпечно.

Збігло, мабуть, години зо дві, перш ніж я наважився натиснути на кнопку “розгерметизація”. Одразу ж зашумів насос, викачуючи воду, потім відчинилася кришка камери. На щастя, все гаразд.

Але стривай, чому це я вже не пливу в повітрі, а стою на підлозі? Правда, тіло легеньке-легеньке, однак можна спокійно ходити… І що це за дивне гудіння

лунає з кормової частини “Ластівки”?.. Ага, двигун працює на малій тязі, через те і виникла штучна сила тяжіння!

“А як же мої дітлахи?.. Чи не сталося чого з ними?”

Ні, все гаразд. Виявляється, прокинувся (чи був розбуджений), тільки я. Вони спокійнісінько спали, аж поки я не ввімкнув розгерметизацію їхніх камер. Прокинулися веселі й голодні, мабуть, навіть не підозрюючи, що наш корабель зробив одчайдушний стрибок у Невідоме.

Одне кепсько: я втратив лік часу, бо не знав, скільки проспав у своїй камері. В ілюмінатори вже не видно блакитної земної кулі, та й на екрані далекої локації немає нічого схожого на планету — тільки зорі, зорі, зорі в густій фіалковій темряві.

Отже, настав час серйозно обміркувати нате становище. Раніше я покладався в усьому на професора, тепер доводиться покладатися тільки на себе.

“Ластівка” кудись летить. Куди? Невідомо. Поки що нам нічого не загрожує. А пізніше? Чи прилетимо ми куди-небудь, чи будемо летіти вічно? Теж можливий варіант… Чи є на кораблі запас продуктів? Мас бути: я сам чув, як помічник професора доповідав, що продукти на “Ластівку” вже повантажено і їх вистачить принаймні на десять років для всієї команди… Але чому “Ластівка” стартувала так несподівано?

Ой і складне ж завдання стоїть переді мною! Я не знаю конструкції корабля, не вмію ним управляти. Десь, певно, є всілякі схеми, інструкції та настанови, але навіть якщо я їх знайду, то не доберу, що до чого — адже я не інженер і навіть не технік. Отже, насамперед треба вивчити основи точних наук. Скільки на це потрібно часу?.. Не знаю. Мабуть, дуже багато.

Так, втішного справді мало. Зате аж надто багато невідомих у рівнянні, а від правильності його розв’язання залежатиме життя.

На борту космічного корабля “Ластівка” нас п’ятеро. Найдосвідченіший з усіх я, Роберт Лоусон, віком двадцяти чотирьох років. Загальна середня освіта. Фах — монтаж електронного обладнання. Безробітний з солідним стажем. В Нью-Йорку познайомився з Генрі Паркінсом. Тоді він був теж безробітний і мав прізвисько “професор”. Відтоді я його так і називаю. Мені здається, він був “червоний”, через що його й не брали на роботу. Але пізніше йому несподівано пощастило: він одержав колосальну спадщину — не знаю вже, по кому — і почав будувати “Ластівку”. Щоб не мати клопоту з федеральним урядом Сполучених Штатів, деталі він замовляв головним чином у Японії та Західній Німеччині, а монтував корабель на території “бананової республіки”.

Другий член нашої “команди” — Мартін (я навіть не знаю його прізвища), дванадцятирічний нью-йоркський Гаврош, навдивовижу здібний. Негр, що не завадило йому стати улюбленцем професора. Мені також колір його шкіри не муляє. З усіх нас Мартін знає корабель найкраще.

Сабіна і Джек — восьми та чотирьох років — діти професора геології Мандера, який мав летіти на “Ластівці” в космічну подорож. І, нарешті, Марія — тринадцятилітнє дівчисько з індіянського племені ланкадонів, знайдена в джунглях поруч мертвої матері. Шість років жила в сім’ї професора Мандера за няньку; навчилася досить добре розмовляти англійською мовою, але досі неписьменна.

У мене немає ні дружини, ні дітей — безробітному бурлаці вони ні до чого. Своїх братів та сестер я не пам’ятаю — так склалася моя доля. І ось зараз у мене голова обертом іде: що я робитиму з моїми підопічними, якщо вони, боронь боже, захворіють? Чомусь мене найдужче лякає саме це.

Вважаю, що з моменту старту минуло п’ять днів, — я вже писав, що згубив лік часу, доки спав у камері. Зараз буду покладатися на хронометр: двадцять чотири години — доба.