Долина совісті
Шрифт:
— Ні, — впевнено кинув Влад, подумавши. — Це неможливо. Почитай будь-яку біографію будь-якого полководця… Або президента… Зовсім інший механізм.
— Ти впевнений? Біографії пишуться вже потім. Хто знає, наскільки вони правдиві? А ось коли з групи впливових людей, скутих круговою порукою, раптом виділяється один і стає найвпливовішим… А колишні його соратники один за одним умирають за різних обставин?
— Ти кого це маєш на увазі?
— Не важливо, — сказала Анжела. — Такі випадки траплялися, цього досить. Може, я знайду час для відвідин якихось архівів… І накопаю чогось конкретнішого.
— Навіщо? — здивувався Влад.
— Задля
— Анжело, пута не працюють на юрбу. Це особливість індивідуальних стосунків…
— Твої пута. Пута, створені тобою. І мною, згодна… Усі мої спроби реалізуватися, вивищитися над юрбою, бути… ні до чого не призвели. Хоча, можливо, винен мій ідіотський характер, а зовсім не… Ну, та добре. Але хто сказав тобі, що якщо носії пут народжуються так часто, що можуть запросто натрапити один на одного, ось як ми з тобою… Якщо носії пут так поширені на землі — чи всі вони однакові? Чи всі підвладні тим самим законам? Може, є підвиди. Ось ми з тобою, наприклад, колі, а є ще й пекінеси, вівчарки, бульдоги… Вибач за «собачу» аналогію. І скажи: чому я не можу мати рації?
Влад мовчав.
— Я можу бути права, — додала Анжела. — Воно, звісно, не виглядає так. Але я можу мати рацію, а це вже чимало. Так?
— Мені здається, ти помиляєшся, — мовив Влад. — Я це відчуваю. Але пояснити, чому саме так, а не інак — не можу. Вибач.
…Коли машина зупинилася перед готелем, синюватий циферблат курантів на вежі навпроти показував за п’ять другу. Дощ припинився, на мокрому асфальті відбивалися вогні фар і ліхтарів. На помпезному фасаді найбільшого в місті готелю світилося небагато вікон, їхні теплі квадрати складалися чомусь у стилізовану букву «Ю».
(Фрол Ведрик сидів у в’язниці ось уже майже рік. Сім місяців тому Влад із Анжелою офіційно стали подружньою парою — безлюдно і беззвучно, без фати і свідків. Старий Владів будинок було продано, взимку подружжя жило в готелях, улітку подорожували у фургончику-трейлерові. У газетах писали, що модний письменник Влад Палій, який давно вже перестав бути винятково дитячим автором, — персона дивна і навіть загадкова. Утім, допитувалися один в одного журналісти, а хіба сучасний казкар не повинен бути таємничим?
Екранізація приречена була на успіх. Влад працював над п’ятим романом із серії про Гран-Грема, і в перспективі маячіли ще три або чотири. Коли Влада запитували, чи не набрид йому його улюблений герой, — він тільки таємниче посміхався.).
Влад вибрався з авто і подав руку Анжелі. Скляні двері готелю гостинно розійшлися, великий хол був залитий білим неяскравим світлом, за стійкою бару смакували, потягували з соломин, ліниво поглядали на екран телевізора пізні відвідувачі. У нічних новинах саме передавали повідомлення про сьогоднішню прем’єру, і на мить Влад побачив себе — далекий, маленький, він беззвучно ворушив губами перед чорним кулаком мікрофона.
— А в дитинстві ти мріяв, аби тебе показували по телевізорі? — поцікавилася Анжела.
— Ні, — відповів Влад, подумавши.
— А я мріяла, — мовила Анжела.
І відразу з’явилася на екрані — на мить. Жінка з чарівною посмішкою у бордовій вечірній сукні, більше схожа на кінозірку,
ніж на скромну дружину сценариста.— Ну, як? — Влад кинув на дружину запитливий погляд. — Дитяча мрія збулася?
Анжела невиразно гмикнула.
У номері вона відразу ж упала на ліжко, а Влад витяг з бару пляшку червоного вина. Відкоркував, наповнив келихи, простягнув один Анжелі:
— Мені здається, що ми — є. Тут, зараз. Хіба цього не досить?
Вони були.
Влад прокинувся пізно. Вікна номера дивилися на схід, тож важкі темні штори — опущені повіки великої кімнати — мужньо прийняли на себе удар квітневого сонця. Кімната потопала в дрібнюсіньких іскорках-променях, що пробилися крізь невидимі оку дірочки і діри.
Анжела тихо посапувала. Влад не квапився вставати. Приємно було лежати ось так нерухомо, розслаблено, згадувати вчорашню прем’єру.
Дивно, він не міг чітко пояснити сам собі, задоволений він фільмом чи ні. Загалом — десь там, у глибині душі — все-таки не задоволений, але й сформулювати претензій не може. Кіновтілення Гран-Грема було цілком переконливим, але це був інший Гран-Грем, не мешканець Владової уяви, його власного маленького екрана. Чи реально витягти його внутрішнього троля назовні? А головне, чи варто?
З іншого боку, він розумів, що окремо від його власних фантазій про світ Гран-Грема створена на екрані країна виглядала потужно і вражала уяву. Вона мала повне право на життя, ця країна, ось лишень Владу в ній місця не було.
Чи трагічно це? Не більш трагічно, ніж одруження улюбленого сина з чужою для батьків невісткою. Як Влад мріяв про цю прем’єру, як чекав її роки й роки, — а от не відчуває нічого, крім втоми. Треба б сісти за комп’ютер і переглянути написане напередодні — але немає сил. І бажання теж, це сумно…
— Чому б нам не поїхати сьогодні, — сказала Анжела, не розплющуючи очей.
— Прес-конференція, — відгукнувся Влад зі стогоном.
— Пошли подалі. Ти ж їм не раб. Це вони хочуть тебе чути… А ти вже все сказав.
— Я підписав контракт.
— Ти в житті не порушив жодного правила, — сказала Анжела. — Так? Ти завжди дієш відповідно до записаного в контракті?
Влад скоса глянув на неї. Анжела досі лежала з заплющеними очима, бліда, вперта, демонстративно сліпа.
Він не відповів. Підвівся, збираючись у душ.
— Чому я така зла з самісінького ранку? — здивовано промурмотіла Анжела собі під ніс. — Може, тому, що сьогодні річниця смерті Єгорки Єлистая?
Влад завмер посеред кімнати, переступив босими ногами на прохолодній паркетній підлозі, підібрав пальці, загаявся і повернувся до дружини. Присів поруч, на край ліжка.
— Я ненавиджу самогубців, — сказала Анжела. — Бідний Соник просто був у шоці, ось і все. Він не розумів, що чинить, коли різав собі вени. А Єгорка, коли стрибав з балкона, все чудово усвідомлював. Він здогадався про мене. Чому всі розумні мужики просто-таки поведені на волі?
— Не всі.
— Владе, — дуже тихо попросила Анжела. — Давай дременемо з прес-конференції. Я тебе дуже прошу. Давай поїдемо… Га?
Вокзал — тиснява, табло, радіоголос з динаміка, специфічний запах — нагадував Владу про Ганну. Тепер завжди при слові «вокзал» він згадуватиме не кочову юність провідника в плацкартному вагоні, а жінку, яка жадібно вдивляється в обличчя колишніх і майбутніх пасажирів.