Чтение онлайн

— Це і є містер Гленд? — запитав Павло, не зводячи очей з Каті і високого худого чоловіка в ковбойському капелюсі і з довгим нагаєм у руці.

Мері мовчки кивнула головою.

— Куди ж вони пішли? — з легким занепокоєнням запитав Павло.

— Повів показувати свою ферму. Це на годину, не менше. Сідайте он на кротовину, й разом підождемо.

— Але ж… Слухайте, як я можу сидіти, коли в перші години нашого приїзду у мене викрадають дружину?.. Де його ферма? Це далеко звідси?

— Сідайте, — повторила Мері. — Ви зараз нічого не виграєте, бо Кет на його території. І прийшла туди ваша Кет без запросин, заради цікавості.

— Я й забув, що тут усе комусь належить. Де починаються його володіння? — кивнув Павло на даленіючого Гленда.

— Його землі по той бік

річки, але Гленд має намір купити ще й частину річки. Йому нічим поливати свої плантації. А взагалі Гленд добрий і чесний чоловік, — заспокоїла Павла Мері. — Правда, він дивакуватий. У нього є власний проект врятування Америки від катастрофи атомної війни, але на цей проект ніхто не зважає. Гленд здійснив той проект в мініатюрі — має підземну ферму й невеличкий звіринець. Він там зібрав усе, що знадобиться для того, щоб відродити життя на нашому континенті. Створив щось на зразок Ноєвого ковчега. Усе це коштує чималих грошей, але Гленд не падає духом. Він навіть домігся того, що його підземелля називається унікальним експонатом патентного бюро, і тому кожен, хто переступить межі цих володінь, має сплатити десять доларів штрафу або власноручно завезти в штольні центнер землі. Не знаю, який варіант вибере собі місіс Кет. Можливо, для гостей у Гленда є виняток.

— І ніхто не може перешкодити цьому дикунству?

— Тільки гроші. Ви можете заплатити за Кет п’ятдесят доларів, і її звільнять від примусових робіт і обов’язкового обіду після екскурсії.

— Чому п’ятдесят? Ви назвали іншу ціну.

— Містер Гленд чекає нападу від Радянського Союзу, тому ваші люди платять у п’ять разів більше.

— Так можна звинуватити навіть святого бога. Чого-чого, але такого я не чекав навіть від американців, — не витримав Павло й рвучко підвівся. — Як мені знайти цього божевільного?

— Навряд чи він зважить на ваші вмовляння, — заперечно похитала головою Мері. — Гленду не так потрібні гроші, як паблісіті. Завтра в газетах дадуть репортаж про те, як росіянка оглядає сховище фермера, обідає в нього й переконується, що нападати на Америку не варто, бо цей континент не здолає навіть ядерна війна.

— Я категорично проти. Треба щось робити. Інакше я сам піду за ними слідом.

— Краще нехай з Глендом переговорить містер Вундстон. Вони порозуміються. Ми ще встигнемо врятувати вашу Кет від лопати й настирних журналістів, — вирішила Мері, подаючи Павлові тонку й сильну руку. — Поки сер Гленд читатиме Кет лекцію про огірки, не вражені стронцієм, і про останній пеньок на планеті, ми встигнемо повернутися.

— У його підземеллі є телефони?

— Гленд дивиться на світ очима телекамер. Він бачить усіх, хто наближається до його володінь. Певна, що він заманив Кет на свій берег.

— Тоді він побачить і мене, — сказав Павло, повертаючи до річки.

— Ви таки хочете з ним зустрітися? Гроші у вас з собою?

— Моїй дружині потрібен перекладач. Хоча б з огляду на це я мушу бути біля неї, місіс Мері.

— Я про це не подумала. Але майте на увазі, Гленд дуже впертий чоловік. Він може протримати вас до вечора. Йому поспішати нікуди.

Павло з чемності вислухав Мері й збіг до річки. Стояла рання осінь, і річка нагадувала млявий потічок з високими прямовисними берегами. Притримуючись руками за грубі мотузки, що правили за поручні, Павло пройшов підвісним містком і дістався невеличкої галяви. Тут, напевне, колись відпочивали пляжники. Тепер усе було загромаджене залізними грабельками, навіть хтось намагався випростати соковиті стебла пізніх медоносів. Павло постояв хвильку, милуючись тишею і красою осінніх верб, а тоді швидко рушив у напрямку сухого береста, куди пішли Катя і господар підземної ферми.

За густими зарослями ожини й сіруватої лози стояв укритий дерном, пласко стесаний горбик землі. На тому зрізі було викладено з квітів годинник з червоною і білою стрілками. Острожний підійшов ближче й розгледів густі пелюстки дрібних квітів, схожих на піщані безсмертники.

Зелена площина разом з годинником піднеслася над землею, відсунулася

вбік, і Павло побачив жовті сходи ескалатора. «Справжнє тобі метро, — подумав Павло, рушаючи униз і гніваючись на Катю. — Яка необачність! Не знати, хто й куди покликав…» — Павло розумів, що бурчить для годиться: самому захотілося побачити нехай химерний, але протест фермера у найбагатшій країні, яка сама злякалася власної зброї.

— Містер Гленд! — гукнув Павло, зіскакуючи з доріжки ескалатора й роззираючись по невеличкій кімнатці з довгою, вкритою рядниною лавою вздовж стіни з синіми шибами вікон. — Ви чуєте мене? Я Павло Острожний, чоловік тієї жінки, яку ви щойно сховали у ваших лабіринтах. Я не звик жартувати, сер.

— Не кричіть. Ви не в степу, а в хаті, містер Острожний, — пролунало за стінкою, і до кімнати линуло сонячне проміння. За вікнами Павло побачив Гленда. — У хаті не треба кричати, — повторив Гленд і звелів Острожному: — Праворуч ще одні двері. Виходьте у двір. Поки ваша дружина поливатиме квіти, ми зваримо молодої картоплі з кропом. Ви любите молоду картоплю з кропом і свіжими огірками?

— Це страва богів, — мовив на те Павло й прочинив вузькі пластикові двері. Пройшов уздовж веранди, заставленої снопами сухого маку. На стінах висіли вінки цибулі й важкі намиста червоного перцю. Частину веранди займав верстат з вузькою доріжкою щойно витканого полотна. Коли Павло вийшов у двір, то справді здалося, що стоїть він посеред зеленого, вкритого споришем подвір’я, а вгорі сине, ледь закужелене поволокою небо, навіть хмара он виткнулася з-за високих акацій з духмяним цвітом «кашки». Сонця Павло не бачив, але світло його заливало все довкруг. Навіть не було тіні, до якої він так звик на землі.

Павло не звернув уваги на Гленда й погукав:

— Катю! Я тут! Ти чуєш мене? Катю!

— Я ж вам казав, що ви не в степу, — хмикнув Гленд і пояснив Павлові: — Так вона вас не почує, хоч і стоятиме за стінкою. Панорама тут справді зроблена майстерно, і ви легко можете набити собі ґулю на лобі. Об те ж саме небо. — Гленд підніс догори руку й легенько постукав у блакитну «порожнечу». — Дзеркальне скло. У мене тут, як у Біблії сказано, небесна твердь. І боги у мене реальні ходять над головою. Не ті, що в небесах. І сила моїх святих надто реальна, сер. Та сила не тільки мене, а всіх американців зажене під землю й витруїть чадом, як лисенят. — Гленд підійшов ближче до Павла, довірливо зашепотів: — Кажуть, що під землею вже збудована копія Білого дому. Верхній і нижній будинки з’єднані швидкісним ескалатором. Не те що в мене, — саркастично посміхнувся Гленд. Тримаючи в руці мідне відро з картоплею, довірився Павлові: — У них там блиск і мармурові підпори, але по картоплю приходитимуть до мене. Ніхто не схоче їсти ураженої стронцієм картоплі. Моя картопля застрахована від цього, і за неї платитимуть золотом. Я братиму золотом, сер. Мені треба багато золота. Я робитиму з нього ложки, відра, плуги й лопати. Залізо з часом зіржавіе, а золото вічне. Хоч я його використаю за призначенням. — Гленд захіхікав і знову зашепотів до Павла, виказуючи свою таємницю: — Найголовніше те, що із золота не викуєш шаблі. Будемо навкулачки битися. Англійці, правда, матимуть перевагу, — зітхнув Гленд, — бо в них королева. А хто з наших сенаторів наважиться дати ляпаса жінці? Тоді нам справді загрожуватиме катастрофа: ми втратимо все, що встигли загарбати в чужих морях і океанах. Англія, напевне, відновить свої колонії.

— Я розумію жарти, містер Гленд, — сказав Павло, пильно вдивляючись у зіркі й хитро примружені очі фермера, — проте я не для того сюди йшов, щоб оплакувати вигадане вами фіаско Америки. Де моя дружина, сер? Не забувайте, що ми перебуваємо під охороною Президента Сполучених Штатів, і ваші, м’яко кажучи, вибрики виходять за межі дозволеного.

— Ви надто мудра людина, містер Острожний, щоб аж так гніватися, — винуватим голосом заговорив Гленд, висипаючи молоду картоплю в грубо плетений лантух. Він полив лантух водою й заходився чистити в нім картоплю. — Я нітрохи не жартую, сер. Я тільки намагаюся пояснити нашим вельможним блазням, що людський розум створив чимало див на землі, але досі не збагнув себе.