Чтение онлайн

Щойно Джоф зник, як сходами злетів гонець-скороход.

— Хутко, мосьпане! — Гонець впав на коліно. — Кількасот ворогів висадилося на турнірному полі! Вони тягнуть стінолам до Король-Брами!

Тиріон вилаявся і кинувся сходами, шкутильгаючи і хилитаючись. Подрік Пейн чекав унизу з кіньми. Разом вони пронеслися Річковим Рядом; Под з паном Мандоном Муром чвалували слідом. Зачинені домівки кидали зелені тіні, але ніхто не траплявся на дорозі — Тиріон наказав очистити вулиці від людей, щоб захисники могли швидко рухатися від однієї брами до іншої. Ба навіть так, доки вони дісталися Король-Брами, з-за неї вже тріщали важкі удари; Тиріон відразу зрозумів, що таран почав

свою лиху роботу. Величезні завіси воріт стогнали, наче вмираючий велетень. Площа перед брамною баштою рясніла пораненими, але Тиріон бачив багато вцілілих коней біля конов’язі та досить золотокирейників і найманців, щоб нарядити міцний клин для удару.

— Шикуйсь! — заволав він, зіскакуючи на землю. Брама хитнулася під силою чергового удару. — Хто тут за очільника? Треба вийти назовні!

— Не треба.

Від тіні стіни відокремилася інша тінь і перетворилася на високого воїна у темно-сірій броні. Сандор Клеган зірвав шолома обома руками і зронив його на землю. Сталь була закіптюжена і побита, ліве вухо вишкіреного пса геть відрубали. З порізу над оком текла кров, заливаючи старі Хортові опіки й ховаючи половину його обличчя.

— Я наказую! — люто вирячився Тиріон просто йому в вічі.

Клеган дихав рвучко і хрипко.

— Срав я на ті накази. І на вас заразом.

Поруч з Хортом виник якийсь сердюк.

— Ми ходили за мури. Три рази ходили. Половину з нас там убили чи поранили. Шал-вогонь буяє навколо, коні верещать, як люди, а люди — як коні…

— А ти гадав, ми тебе для турніру наймали? Може, тобі ще принести холодного молочка та свіжої малинки, га? Не треба, кажеш? Тоді лізь на свою гойдану коняку. І ти теж, собако!

Кров на Клегановому обличчі виблискувала червоним, але очі аж збіліли. Він витяг меча з піхв.

«Клеган злякався», вразився Тиріон. «Хорт — нажаханий!»

Бачачи таку справу, Тиріон спробував розтлумачити, що треба робити і навіщо:

— Браму ламають тараном, ти сам чуєш. Їх треба розігнати…

— То відчиніть ворота. Коли вони ринуть досередини, оточіть та виріжте. — Хорт устромив вістря меча у землю і сперся на маківку, хитаючись. — Я втратив половину людей. Коня теж. Більше я у той вогонь не піду.

Поруч із Тиріоном став пан Мандон Мур, бездоганно-білий у полив’яних латах.

— Тобі наказує Правиця Короля!

— В дупу ту правицю хай собі запхає! — Там, де обличчя Хорта виднілося з-під крові, воно було бліде, як молоко. — Гей, хтось! Принесіть пити!

Золотокирейник дав йому кухля. Клеган ковтнув, виплюнув і викинув кухля геть.

— Вода?! Втопися у ній, бовдуре! А мені давай вина!

«Він вже мертвий, хоча й стоїть на ногах», ясно бачив Тиріон. «Рана, вогонь… йому кінець. Я маю знайти когось іншого. Але кого? Пана Мандона?» Тиріон глянув на вояків і зрозумів, що діла не буде. Переляк Клегана спантеличив їх усіх. Без очільника вони нікуди не підуть, а щодо пана Мандона… справді, Хайме казав, що він небезпечна людина, та не з тих, за ким підуть інші.

На відстані Тиріон почув ще один лункий удар. Небо над мурами вже темніло, сповивалося зеленим та тьмяно-жовтим. Скільки ще витримає брама?

«Безумство», подумав він, «та однак краще, ніж поразка. Поразка — то смерть і сором.»

— Гаразд. Вилазку очолю я.

Якщо він гадав, що Хорт засоромиться і поверне собі мужність, то помилився. Клеган лише зареготав.

— Ви?!

Тиріон ясно бачив недовіру на обличчях.

— Та я ж. Пане Мандоне, ви повезете королівський прапор. Поде, неси шолома.

Хлопець побіг виконувати наказ. Хорт сперся на вищербленого, заплямованого кров’ю меча і витріщався

великими білими очима. Пан Мандон допоміг карликові знову сісти в сідло.

— Шикуйсь! — гукнув Тиріон.

Його великий гнідий огир мав на собі налобника та нагрудника, чабрака з кармазинового шовку на крупі, а під ним — кольчугу. Високе сідло було визолочене. Подрік Пейн передав йому шолома та щита з важкого дубу зі знаком золотої правиці на черленому полі, оточеним малими золотими левами. Він повів коня кроком по колу, роздивляючись свою крихітну спиру. Наказові підкорилася жменька вояків — хіба що зо два десятки. Та й ті сиділи на конях з очима такими ж білими, як Хортові. Тиріон кинув презирливий погляд на решту — на лицарів і компанійців, що виїжджали з Клеганом.

— Люди мене кличуть Півпаном, — гірко мовив карлик. — Половинкою від чоловіка. То хто ж тоді ви?!

Його слова влучили в ціль. Один з лицарів, без шолома на голові, сів у сідло і приєднався до загону. За ним рушило двійко найманців. А тоді ще і ще. Король-Брама знову здригнулася, і за мить число в загоні Тиріона подвоїлося. Він загнав їх у пастку. «Якщо я битимуся, то й вони мусять, бо інакше їх вважатимуть вбогішими за калічного курдупеля.»

— Ви не почуєте, як я гукаю ім’я Джофрі, — мовив Тиріон до них. — Не почуєте і кличу «Кастерлі-на-Скелі». Станіс хоче сплюндрувати ваше місто. Браму вашого міста він зараз ламає тараном. То їдьмо разом і заженімо у пекло того сучого сина!

Тиріон вийняв сокиру, розвернув огиря і затрусив ристю до потерни для вилазок. Він сподівався, що решта рушила слідом, але дивитися боявся.

Смолоскипи яскраво блимали проти куваного металу стінних держаків і наповнювали королевину танцювальну палату сріблястим світлом. Та незважаючи на це, у палаті панував морок. Санса бачила його у блідих очах пана Ілина Пейна, що стовбичив, наче камінна подоба, коло задніх дверей без їжі та питва. Вона чула той самий морок у хрипкому кашлю князя Гиліса, у шепоті Ознея Кіптюга, що бігав туди-сюди, приносячи Серсеї новини.

Санса саме доїдала юшку, коли він з’явився крізь задні двері уперше. Вона побачила, як він балакає зі своїм братом Озфридом, а тоді видирається на поміст і стає на коліно коло королевиного престолу. Озней смердів конями, мав на щоці чотири довгі подряпини, вкриті засохлою кров’ю, а волосся його спадало нижче від коміра та лізло у вічі. Хоч вони й шепотілися, та Санса мимоволі все чула.

— Флоти стикнулися у битві. Скількись лучників висадилося на берег, але Хорт порізав їх на шматки, ваш-милість. Ваш брат підіймає ланцюг, я чув знак. Якісь п’яні волоцюги у Блошиному Подолі вибивають двері та лізуть у вікна. Князь Бережняк наказав золотавим дати їм ради. Септ Баелора набитий, аж тріщить, усі моляться.

— А що мій син?

— Король ходив до Септу по благословіння верховного септона. Тепер ходить мурами з Правицею, підбадьорює людей, каже, щоб хоробро билися, всяке таке.

Серсея махнула чашникові по ще один келих вина — золотого вертоградського, запашного та міцного. Королева не обмежувала себе, але від того тільки гарнішала — щоки в неї червонілися, очі палали яскравим, трохи божевільним блиском. «Очі з шал-вогню», подумала Санса.

Тим часом грали музики, жонглери кидали у повітря своє причандалля, Місячок тинявся палатою на дибах і передражнював усіх присутніх, а пан Донтос ганявся за служницями на коні-помелі. Гості сміялися, але невесело — таким сміхом, що за мить може обернутися на плач. Тіла їхні сиділи тут, а думки та серця літали десь понад міськими мурами.