Чвара королів
Шрифт:
— Розумію.
— Коли ви з’явитеся до палати Невмирущих, майте терпець. Для них наші жалюгідні життя — то лише мерехтіння мушиних крилець. Слухайте якомога уважніше, і кожне почуте слово записуйте у своєму серці.
Коли вони досягли дверей — великого, видовженого вгору рота у стіні, зробленій за подобою людського обличчя — на порозі їх чекав найменший карлик, бачений Дані. Не вищий, ніж їй по коліно, гостропикий, з кирпатим свинячим носом, але вдягнений у тонкого краму ліберію синьо-лілового кольору. В крихітних рожевих рученятах він тримав срібну тацю, а на ній стояв вузький кришталевий келих густої синьої рідини — «вечірньої тіні», вина ворожбитів.
— Візьміть та випийте, — заохотив
— А чи не посиніють від того мої вуста?
— Одна стеблина лише відкриє вам вуха та розвіє туман з очей, щоб ви могли бачити і чути істини, поставлені перед вами.
Дані підняла келиха до вуст. Перший ковток гидко відгонив чорнилом та гнилим м’ясом, але скоро наче розбудив усередині неї життя. Вона відчувала, як грудьми повзуть і завиваються зміями навколо серця гарячі пальці, а на язику з’являється смак меду, анижу та вершків, материного молока та сімені Дрого, червоного м’яса, гарячої крові та розтопленого золота… усі колись куштовані нею смаки відразу, і водночас жоден з них. Та ось нарешті келих спорожнів.
— Тепер можете увійти, — мовив ворожбит. Дані поставила келих на тацю служника і ступила досередини.
Вона стояла у кам’яному передпокої з чотирма дверима, по одній на кожну стіну. Без жодного вагання вона рушила до правих дверей і рішуче подолала їх. Друге приміщення виявилося таким самим, як перше. І знову вона обернулася до дверей одесну від себе. Штовхнувши їх, Дані побачила ще один маленький передпокій з чотирма дверима. «Я потрапила до царини чар».
Четверта кімната була не квадратна, а видовжено-округла. Замість каменю її стіни були вибудувані з поїденого шашіллю дерева. А замість чотирьох дверей вона мала шість.
Дані обрала праві двері та увійшла до темної довгої палати з високою стелею. Справа тяглися рядком смолоскипи, що горіли димним жовтогарячим полум’ям. Але двері були тільки зліва. Дрогон розгорнув широкі чорні крила, збурив ними застояне повітря і пролетів зо три сажні, перш ніж вельми ганебно гепнутися на підлогу. Дані широкими кроками рушила за ним.
Поїдений пліснявою килим під ногами колись буяв пишними барвами; у тканині серед вицвілого сірого та плямистого зеленого досі виднілося подерте золоте шиття. Рештки килима глушили кроки, та це не надто втішало, бо натомість Дані чула звуки зсередини стін: тихе шкрябання та шурхотіння, що нагадало їй про щурів. Дрогон теж їх почув і повів носом слідом за ними, а коли звуки припинилися, гнівно заверещав. Крізь деякі з зачинених дверей долинуло дещо бентежніше. Одні двері трусилися і стугоніли, наче хтось намагався крізь них пробитися. З-за інших лунало дивне дудіння, позбавлене усякого музичного ладу. Зачувши його, дракон почав люто хльоскати хвостом з боку в бік. Дані поспішила проминути ті двері якомога швидше.
Не всі двері були зачинені. «Я не дивитимуся», сказала собі Дані, та все ж не втрималася від спокуси.
У одній кімнаті на підлозі простяглася вродлива гола жінка, на якій ковчилися четверо малих чоловічків. Вони мали гострі пацючі писки та крихітні рожеві ручки, як той служник-карлик, що подав їй келиха з вечірньою тінню. Один з чоловічків завзято розгойдувався між її стегон, а інший гвалтував груди — смикав за соски вологим червоним ротом, шматував їх та жував.
Далі вона набріла на учту мерців. Жахливо порізані та порубані, бенкетники лежали поперек перевернутих стільців, на посічених столах, у калюжах загуслої крові. Дехто втратив кінцівки, а хто й голови. Відрубані руки стискали скривавлені кухлі, дерев’яні ложки, смажену птицю, окрайці хліба. На престолі понад усіма сидів мертвий чоловік з головою вовка. Він мав на голові залізну корону, а у одній руці тримав ягнячий окіст так, як можновладець міг би тримати пірнача. Його очі стежили за
Дані з мовчазним проханням.Дані втекла від короля, але тільки до наступних відчинених дверей. «Я знаю цю кімнату», спало їй на думку. Вона згадала великі дерев’яні крокви, різьблені на них писки різноманітних тварин. А за вікном стояло лимонне дерево! Від одного погляду на нього серце заскніло жагою. То був дім з червоними дверима, їхній будинок у Браавосі. Щойно вона це подумала, як до палати ступив старий лицар, пан Вілем, важко спираючись на палицю.
— Осьде ви, мала принцесо, — проказав він своїм лагідним буркотливим голосом. — Ходімо, ходімо до мене, люба панно, тепер ви вдома, тепер вам ніщо не загрожує.
Його велика зморшкувата рука, м’яка, наче стара і добре вичинена шкіра, сягнула по неї. Дані забажала взяти її, поцілувати її — забажала найбільше у світі. Її нога сама вже рушила уперед, але раптом Дані зрозуміла: він же мертвий, мертвий! Її лагідний старий ведмідь помер багато років тому. Вона обернулася і кинулася бігти.
Довга палата тяглася й тяглася. Вона мала безліч дверей зліва і самі лише смолоскипи справа. Дані проминула стільки дверей, що не могла й полічити: зачинені, відчинені, дерев’яні, залізні, багато різьблені, зовсім прості, з ручками, замками та молотками. Дрогон плескав хвостом їй по спині, підганяючи уперед, і Дані бігла, аж поки не знесилилася.
Нарешті зліва з’явилася пара великих спижевих дверей, розкішніших за всі інші. З її наближенням вони розчахнулися, і Дані мимоволі зупинилася подивитися. Двері відчинялися у склепінчасту кам’яну палату, більшої за яку вона не бачила. Зі стін дивилися черепи мертвих драконів. На високому шпичастому престолі сидів старий у багатих шатах. Він мав темні очі та довге срібно-золоте волосся.
— Хай королює на зчорнілих кістках і печеному м’ясі, — мовив він до іншого чоловіка унизу. — Хай владарює над попелом і вугіллям.
Дрогон заверещав, уп’явся пазурами крізь шовк та шкіру, але король на престолі нічого не почув, і Дані рушила далі.
«Візерис», майнула в неї перша думка, коли вона спинилася знову. Але з другого погляду вона зрозуміла, що помилилася. Чоловік мав братове волосся, але вищий зріст, а очі — темно-волошкові замість бузкових.
— Аегон, — мовив він до жінки, що годувала грудьми немовля у великому дерев’яному ліжку. — Чи буває краще ім’я для короля?
— Ти складеш для нього пісню? — спитала жінка.
— Він має пісню, — відповів чоловік. — Він є обіцяним принцом, і йому належить пісня льоду та вогню.
Проказавши це, він підняв очі й зустрівся поглядом з Дані. Їй здалося, що він побачив, як вона стоїть за дверима.
— Повинен бути ще один, — мовив чоловік, але чи казав він їй, а чи жінці у ліжку, вона не зрозуміла. — Дракон має три голови.
Він пішов до лави під вікном, узяв до рук арфу і легенько пробіг пальцями по її срібних струнах. Кімнату наповнив солодкий сум; чоловік, дружина та дитина розтанули, наче ранкова імла. Залишилася тільки музика, і Дані поспішила від неї геть своєю дорогою.
Їй здалося, що вона блукала довгою палатою ще з годину, поки та нарешті не скінчилася крутими кам’яними сходами донизу в темряву. Усі двері — хоч зачинені, хоч відчинені — були від неї зліва. Дані глянула назад за себе. Вона злякано здригнулася, коли усвідомила, що смолоскипи потроху згасають — лишилося горіти хіба зо два чи три десятки. Ще один вигорів просто в неї на очах, і темрява просунулася трохи далі палатою, підповзаючи до неї. Дослухавшись, вона почула наближення ще чогось — воно шурхотіло і повільно тяглося витертим килимом. Її охопив жах. Назад вона повернутися не могла, лишатися на місці боялася, але куди ж мала рухатися далі? Справа дверей не було, а сходи вели донизу, а не вгору.