Чтение онлайн

— Оксано, ти, мабуть, відвідуєш гурток заради Миколи. Правда?.. Я знаю, що він тобі подобається. Я, наприклад, ходжу тому, що там Євген…

Марина вгадала, але не цілком. Це правда: Микола мені подобається. Я все ще не розумію, що має означати той букетик конвалій… А може, просто товариське привітання з жіночим святом? Чому ж він тоді не подарував його Марині, а приніс мені?.. Звичайно, ми з ним товаришуємо, але…

Я часто ловлю себе на тому, що мені хочеться знати про Миколу все — хто його батько, мати?.. Як він жив, як виростав?.. Але він дуже мало

Та я б не відмовилась од нашого гуртка навіть тоді, якби Микола перестав туди ходити. Після того, що розповів Євген, я повірила: космоісторія — це не вигадка!..

23 березня. Учора ввечері я забігла до Марини в гуртожиток. Зненацька побачила Миколу. Що я розгубилася — це не дивина. Але мені здалося, що й він розгубився. Потім запросив мене до їхньої кімнати. Ми не знали, з чого почати розмову. Знов заговорили про наш гурток. Непогано було б отримати хоч невелику кімнату в інституті! Ми б її поступово заповнювали експонатами…

Він показав мені експонат, привезений із дому. Це був… австралійський бумеранг!

Я трохи здивувалась — яке відношення мав отой бумеранг до космоісторії?..

Микола відповів не одразу. Ми вийшли з гуртожитку, піднялись до пам'ятника Невідомому солдатові. Довго стояли біля голубого вогню.

Микола промовив:

— Якщо хочеш знати, цей вогонь — також космоісторія. Бо просто історії вже на Землі немає — вся вона стала «космо»… До речі, такою вона була завжди… Біда лише в тім, що ми про це дуже мало знаємо…

Ми сіли на лаві біля Аскольдової могили. Вечір був тихий, теплий. Сніг уже весь зійшов, Дніпро звільнився від криги. Ми дивилися на галактику Дарницьких вогнів, а розмовляли про таємниці небесних галактик. Я позаздрила героям Г. Уеллса, які мали машину часу і з дивовижною легкістю перекидались із одного тисячоліття в друге.

— А знаєш, Оксано, — сказав Микола. — У мене є машина часу. Я тобі її показував.

Спершу я нічого не зрозуміла. Потім глянула на нього. Микола таємниче усміхався.

— Отой бумеранг… Ти гадаєш, чому я вирішив приєднати його до наших експонатів? Бумеранг має дуже цікаву історію…

— І ти літав?

— Звичайно… Іще в дитинстві… Слідами діда Максима. Там я бачив такий малюнок… Ех, якби можна було залучити його до нашої колекції!.. Він тоді справив на мене більше враження, ніж «марсіанський бог».

Я так зраділа, що Микола зрештою хоче розказати мені про себе! Правда, його важко уявити дитиною чи навіть підлітком. Але не завжди ж він був отакий кремезний… Я спитала:

— Коли ж це було?..

Микола здивував мене своєю відповіддю.

— Так просто й не скажеш… Тут є два виміри. З одного боку, це було тоді, коли я вчився у шостому класі. А з другого боку… З другого — тоді, коли дід Максим служив юнгою на «Отважном». Тобто понад сто років тому. Він прожив, мабуть, років сто п'ятнадцять…

Тепер я зовсім була збита з пантелику. Ще не знаючи, що він буде розповідати — казку чи правду, — я приготувалася слухати…

Ця подія сталася на дні моря. Правда, моря тут ще не було, але воно мало прийти сюди завтра. Вже всі хати розібрано, бульдозери зрівняли їх з землею, а на горі виросли Нові Лужани. Будинки там під черепицею, з великими вікнами. А тут, на дні моря, лишилася тільки хата діда Максима. Дід Максим був такий старезний, що ніхто в селі не знав, скільки йому років. Приходили до нього і внуки, і правнуки. Внуки теж старі, бородаті. Навіть правнуки мали своїх дітей. Сина одного з правнуків, білоголового Миколку, дід Максим дуже любив.

Отож надвечір, коли люди стомились умовляти діда Максима, щоб він таки їхав на гору, до нової хати, дід раптом попросив:

— Пришліть-но сюди Миколку.

Миколці було дванадцять років. Хлопець добре вчився, любив читати про подорожі і сам мріяв стати мандрівником. Часто зимовими вечорами дід Максим оповідав хлопцеві про свою службу на флоті. Було це давно, дуже давно, ще тоді, коли військові кораблі ходили в далекі моря під вітрилами.

Миколка підійшов до дідусевої постелі. Старий поклав майже невагому руку йому на голову й тихо спитав:

— Ну як там, моря ще не видко?

— Скоро прийде, — так само тихо відповів Миколка. — Дідусю, їдьмо в Нові Лужани. Там тепер дуже гарно. І радіо є… А скоро й телевізор татко куплять.

Дід підвівся на лікті. Його висушена старістю шкіра, покреслена зморшками, була схожа на порепану від посухи землю.

— Слухай, Миколко, — сказав дід. — Он біля печі стоїть ломик. Візьми його і постукай по долівці. Тільки не барись…

Миколка взяв ломик і почав гупати ним об долівку. Коли земля відгукнулася якось глухо, дід звелів:

— А тепер зачини двері й починай довбати.

Через півгодини ломик застряв у трухлявій деревині, яка розсипалася на порохню. То було віко різьбленої скрині. В ній лежав морський одяг діда Максима.

Дід стягнув з себе сорочку, зодягнувся в парадну форму російського моряка. Потім надів безкозирку з написом «Фрегат „Отважный“» і полегшено зітхнув:

— От так… — Трохи перепочивши, додав: — Тепер, Миколко, дістань те, що лежить на самому дні.

Миколка опустився на дно скрині й намацав там криву, загострену палицю з лікоть завдовжки. З міцного, важкого дерева, вона була зігнута так, що нагадувала букву «г». Відполірований до блиску держак прикрашений таємничою різьбою. Миколка, взявши ту дивовижну палицю, підійшов до діда.

— Чи знаєш ти, що таке бумеранг? — запитав дід Максим.

Миколка не зовсім упевнено відповів:

— Знаю. Це зброя така. Спершу летить уперед, а потім повертається назад… — Хотів щось додати, але на цьому його знання про бумеранг вичерпались.

— Правильно. Хитрюща штукенція, — підтвердив дід. Потім він розповів, як уміло користуються бумерангом австралійці. Вони влучають ним у ледве помітну ціль на відстані двохсот кроків. Перші європейці, ступивши на австралійську землю, назвали бумеранг зброєю чаклунів.