Безсмертні
Шрифт:
Близько опівночі. Ми з Авері йшли через ліс до міста пішки. Дівчині стало прохолодно, на ній була лише літня сукня і хатні капці, в яких її викрав з квартири. Я представився їй, сказав своє ім’я та розповів свій великий секрет. До міста годин сім. Авері виглядала шокованою, вона задавала багато різноманітних питань, на які навіть я не міг дати відповіді. Дівчина цікавилася, звідки взялися безсмертні, як з’явилися вартові, як я знаю, що їх усього сім. Чорнявка задавала ті речі, якими я мав би поцікавитися у Престона або Адама, але цього не зробив. Моє безсмертя так раптово впало на голову, що не вистачило й часу ставити такі запитання. Найскладніше стало розповісти, чим займаються вартові і повідомити Авері, що вона – наступна в нашому списку. Чорнявка зупинилась і обіперлась
– То ж ти прибув, аби виконати свій обов’язок? – задумалася.
– Я вже не раз казав, що не скривджу… Ми, безсмертні, якщо поставимо собі щось за мету, то неодмінно її досягнемо! Я не буду робити того, що роблять інші вартові, вважаю наше призначення неправильним! Моя місія – захистити тебе…
– Але що ти можеш вдіяти один проти всіх? – скептично спитала дівчина. В її очах пробіг смуток.
– Послухай! Я не дам тобі померти! Заховаю тебе, щоб ні Престон, ні хтось інший не знайшов. Зараз недоречно падати духом! Нам потрібно рухатись, щоб Еквіджу складніше стало мене знайти! – намагався підбадьорити Авері.
– А якщо ти не знайдеш такого сховку?
– Знайду!
– Можливо, ти й не хочеш їсти, спати, а я хочу! Я стомлена, мені холодно! Я не впевнена, що бажаю постійно тікати! Як щодо моєї роботи, навчання? Я не можу все полишити!
– Місто недалеко, в мене є безлімітна кредитка! Доки Престон не заблокував її, ми знімемо звідти грошей скільки потрібно, купимо тобі одежі, ти поїси. Ми будемо рухатися вперед, не озираючись назад! – впевнено говорив. – Якщо ти залишися в місті, то загинеш! Часу повертатися до твоєї квартири немає. Нам не потрібні твої документи, відтепер найголовніший твій документ – це я!
– І куди ж ми рухатимемося?
– Куди очі дивляться! – рішуче відповів.
Авері не подобався мій план, але вибору вона не мала. Трохи за сьому ми знаходилися в ще сплячому місті. Спочатку було потрібно нагодувати чорнявку. На моє щастя, відкритою виявилась малопомітна кафешка на одній з вузеньких вуличок. Авері замовила млинців, кави й пішла освіжитись до ванної кімнати. Повернувшись із вбиральні, вона поснідала і попросила офіціанта загорнути їй ще декілька пиріжків з собою. У магазині одягу Авері запаслася теплими речами. Дівчина поставилась абсолютно серйозно до моїх слів про втечу. Її зацікавлений історією про безсмертних вигляд змінився на сумний, вона зневірилася в собі, було відчуття, ніби ця красуня не сподівалася, що після усього мною сказаного, в неї є хоча б один шанс на порятунок.
Я вирішив, що зараз краще всього нам з дівчиною тікати якомога далі від міста, тому повів її на залізничну станцію. Дорогою Авері не промовила ні слова, вона виглядала дуже засмученою. Я не знав, як її розрадити, що сказати. Я вже не розумів людей, їх почуттів, точніше не пам’ятав, які вони. Ця дівчина – перша смертна, з якою розмовляю за останній рік.
У залізничній касі чорнявці відмовилися продавати квиток за відсутності паспорту. Ми збиралися сісти на потяг до Москви, але тепер, вийшовши на колію, шукали вантажний поїзд, який байдуже куди прямує. І таки знайшли один. Він їхав у бік, протилежний напрямку Москви. Знайшовши вагон, у якого на відміну від інших було щось схоже на двері, я потурбувався тихо зламати замок і пробратися усередину. Темрява панувала у пустому холодному вагоні, але він виявився просторим – трохи більше половини місця займали здорові чорні ящики.
***
Поїзд рушив. Він їхав повільно. Авері сиділа на підлозі з одного боку вагону, а я напроти неї. Таварняк гучно гудів, але між нами панувала тиша. Дівчина дуже стомилася, хотіла спати. Заснути їй не давали гнітючі думки про небезпеку. Потрібно було її розвеселити, розговорити, а я не знав як. Бесіду спровокувала вона:
– Невже ти нічого не відчуваєш? – промовила з-під лоба Авері.
– Кажуть, що нічого…
– Ти вирішив урятувати мене… Тобі стало шкода?
– Я не знаю! Так би не сказав. Упевнений, що все має бути по-іншому… Мою думку, думку безсмертного, взагалі важко змінити. Це як інтуїція, але набагато сильніше! Як казав мені один знайомий, це все моя сила штовхає до певних, іноді
навіть неприпустимих, дій!– Зрозуміло… Точніше… Зовсім неясно і дивно…
Авері виглядала розгубленою, сама не тямила, що тут робить, як насмілилася на таке безумство.
– У квартирі ти розмовляла з деким по телефону. Хто це був? – поцікавився, бо моє бездоганне досьє на дівчину не містило жодної інформації про таємничу персону.
– Денис! – викрикнула дівчина. – Зовсім про нього забула! Зачекай хвилинку… Ти вже тоді знаходився в моєму помешканні? Та нехай! Не важливо!.. Я маю йому зателефонувати, перепросити, що не з’явилася. Хоча він вже знає, що мене викрали… Я маю його заспокоїти! У тебе ж є телефон, я бачила, дозволь мені… Хоча ні… Краще його не вплутувати сюди… Але потрібно йому хоча б повідомити, що зі мною все гаразд, принаймні поки що… Дай хоча б смс йому напишу!
Я подав свій мобільний Авері. Красуня швидко впоралася, повернула телефон назад. Я відразу ж викинув мобільний з вагону, пояснюючи дівчині, що таким чином у Престона Еквіджа залишиться менше способів нас знайти. «Хтозна якими новітніми технологіями він володіє».
– То хто це такий? Твій хлопець?
– Ні! – всміхнулась дівчина. – Мій давній знайомий.
– Наскільки давній?
– Яка тобі різниця? Чому цікавишся?
– Гадав, у тебе немає близьких друзів.
– Як ти знаєш? Ах… Зрозуміло… Це якісь ваші штучки… Гаразд! Ми з Денисом познайомилися, коли мені було десять. Він на рік старший. Я жила тоді в дитячому будинку, а його родина переїхала в багатоповерхівку неподалік… У мене були в інтернаті друзі, проте з Денисом спілкувалася набагато більше, він часто пригощав маминими пиріжками, давав почитати цікаві книжки, ділився усім, що мав сам. Я хоч і не була частиною його сім’ї, не жила з ними, але рідніших людей не мала. Йому виповнилося п’ятнадцять, він поїхав навчатися в інше місто. Та ось через п’ять років Денис наважився провідати, а мене викрали. Як іронічно…
Чорнявка розповідала про пригоди, в які вони потрапляли з Денисом, про ігри, в які гралися, на її обличчі з’явилася лагідна посмішка. Від спогадів, вочевидь, їй стало тепло на душі, через хвилин сімнадцять її нарешті огорнув сон.
Потяг їхав швидко й довго, аж стемніло вже надворі. Станція, на якій він зупинився і далі не прямував, ні про що мені не говорила. Я не мав уявлення, де знаходимося. Розбудивши дівчину, я зібрав речі, ми рушили шукати інший поїзд, який їхав у тому ж напрямку, що й попередній, але далі. Було близько другої години після опівночі. На наше щастя саме о 2:15 на цьому залізничному вокзалі робила зупинку міжміська електричка, на яку ми потай пересіли. Авері спросоння й не зрозуміла, що сталося. У вагоні, в якому примостилися, знаходилося п’ятеро людей, сидіння були дерев’яними, незручними, часом зникало світло. За весь цей час я зовсім не стомився, ні разу не зімкнув очей, бо в цьому не було потреби. Я спостерігав за солодким сном Авері, трошки занудьгував. Пожалкував, що не взяв із собою жодної книги, яку можна було б почитати.
Маршрут електрички виявився довгим: розвиднілося надворі, а ми все ще їхали. Нарешті спляча красуня прокинулася, привітала мене з добрим ранком, попросила дістати з сумки вчорашні пиріжки. Вона з’їла їх усі, але й досі відчувала голод.
– Де це ми? – поцікавилася, визираючи через вікно на пшеничне поле.
– Жодної здогадки! – серйозно відповів я.
– Хм… – саркастично всміхнулася дівчина і приречено продовжила. – Не знаємо, куди їдемо, де перебуваємо… Що взагалі робимо… Ми, як сліпі кроти…
– Ми захищаємо тебе…
– Так, звісно, захищаємо мене… – похмуро промовила Авері і спробувала перейти на іншу тему. – А як тобі спалося?
– Я не спав, мені й не потрібно!
– Безперечно. І не скажеш, що ти щойно прокинувся, виглядаєш бадьорим! А я далека від свого бадьорого вигляду, страшна як чорт, чи не так?
– Ти виглядаєш дуже… мило…
– Ха! – відмовила Авері і через хвилину знову заговорила, єхидно запитавши. – А як можна жити вічно і не знудитися?
– Не знаю, ще й рік у новому амплуа не прожив. Гадаю це не складно, завжди знайдеться щось, що тебе зацікавить…