Чтение онлайн

— Я їх люблю, — коротко одказав Лаговський.

— Бачу і жалію! — обурилася художниця.

Антракт скінчивсь і не дав їм довести розмову до краю. Професор слухав концерт уже не так уважно. Деякі худож-ничині слова таки запали йому в душу та й трошки гризли її. Та по концерті він уже більше не побачив Петрової і не довелося поновити розмову.

Він прийшов додому та й першим ділом подивився, скільки в нього є грошей. Було триста карбованців.

Лаговський одклав для себе сто карбованців, а двісті всунув до конверта, щоб Федір одіслав узавтра в Туапсе на ім’я того бідолашного вчителя. До посилки своєї він дописав: «Ці гроші шле невідома вам особа, що про неї ви ніколи не дізнаєтеся». Далі начеркав чималенького листа до кавказького

Зробивши це, Лаговський трохи заспокоївсь. Із душі зваливсь якийсь тягар. Йому було легко не за себе, а за генерала Шмідта, і він був радий, що виконав супроти нього свою синовню повинність.

На столі лежав якийсь нерозпечатаний лист з поштовим штемпелем «Конотоп» і з препогано надряпаною адресою. Професор знав, що це пише одна його ніби родичка з Чернігівщини, якої він ніколи і в вічі не бачив. Вона вже була вдавалася до професора один раз, була писала йому, що вона доводиться якоюсь троюрідною небогою покійному його батькові, та й прохала виклопотати стипендії для двох її дітей у Москві. Все те, що вона прохала, Лаговський був вчинив, і оце тепер вона посилала йому свою подяку.

Недбалим поглядом читав Андрій Іванович її раболіп-но-вдячну писульку, аж ось як стій стрепенувсь. Родичка писала: «Моїй ятрівці трапилося недавнечко побувати в Громополі. Вона там бачила вашу маму. Мама казала їй, що од вас дуже давно не має жодної звістки, ба вона навіть і не знає, де ви. Довідавшися, що ви в Москві, вона сказала: «Перешліть йому моє материнське благословення і спитайте, чи не навідався б він колись додому, бо я вже сильно постарілася. Хто його зна, чи довго ще доведеться жити?»

У Лаговського сперло дух, закрутилося в очах. Він сів за стіл, спершу затулив обличчя долоньми, потім схилив голову й притулився лобом до стола.

«Додому»... «мати»... «материне благословення»... що це за невідомі йому слова?!

У нього є мати, є своя рідна хата — і він зміг про те забутися!.. вкрай забутися!., наче їх ніколи на світі не було!..

Буде тому сім год, як він покинув матір. Попереду вона часом іще йому згадувалася, та й то кожен раз з великою антипатією. А за останніх літ він анітрохи її не пам’ятав. Він жив самітником, -він прихилявся душею до чужих людей, він запобігав мізерних одробинок од їхньої душевної ласки, він мучивсь, як губив тую дрібненьку ласку... а тільки за рідну матір, що його благословляє, у нього ніколи згадки не було. Навіть згадки! З пам’яті хтось її наче зовсім викреслив і затер!

Як це могло статися?! І за що він од неї одкинувсь?!

Заходивсь професор пригадувати. Спомини про Громо-піль один за одним виникали в його голові. Та тільки дві провини зміг він пригадати за мамою. Одно — що мати дуже дорожила ласкою місцевих громопільських «аристократів», якоїсь там суддіїхи; друге — що вона, сама трохи чи не старчиха, позичила гроші за великий відсоток колишній його няньці. Він тоді не мав сили простити оце своїй рідній матері та й зрікся її.

Але ж тут у Москві що він чинить? Приглядається до сім’ї parvenu генерала Шмідта, де всі аж плазують перед розпусною «бабою рижою», Корзовою тою, і навіть перед її альфонсом Дембовським, — та й недобачає в тому жодної непростимої гидоти... бо «це по-людському», мовляв!.. Довідується про ганебну нелюдську історію з туапсинсь-ким учителем, та й докірливого слова не знаходить для Шмідтів: попросту силується якось залагодити тую «прикрість», та ще так, щоб і Шмідти, борони боже, не знали, не відали!.. В молодих Шмідтах виправдує чисто все, знаходить лагідне слово великого всепрощення навіть для безсоромної, цинічної безпринциповості у Володимира... Бо це, каже, моя «рідна» сім’я, «рідні» батько-мати, «рідні» брати!

А от для справжньої рідної неньки, що в неї всенька провина — її темнота, несвідомість та неосвіта, диви — не знайшлося в нього ніяких синовніх почуттів!.. Для неї не знайшлося в нього прощення

Яким способом це могло статися?!

Яким способом!.. Досить того факту, що це — сталося...

Лаговський встав із-за столу, перейшов два рази по хаті...

— Узавтра я їду до Громополя! — поклав він.

VI

І поїхав. Покинув холодну Москву.

Надвечір другого дня він уже переїздив Києвом і побачив, що там уже весна. А через ніч він опинився на південній Україні і під’їздив до рідного Громополя.

Була більше-менше обідня пора. Сонце гріло, аж смалило. Радісна дітвора бігала боса. На деяких деревах видко було вже листячко... молодесеньке, маленьке, смолисто-липу-че... Цвів рожево аґрус... Цвів жовто дерен, кизил отой... Пташки весело цвірінькали, втішно щебетали.

Професор висадився з вагона та й сів на жида-візника. До Громополя од вокзалу було десять верств. Він їхав битим шляхом, де з обох боків зеленілися-рунилися молоді пари, і жадібними грудьми вдихав в себе вільне повітря, пив золоте сонце. Не вірилося, що не більше як два тому дні покинув він Московщину, непривітну, сіру, анітрохи ще не весняну.

От і Громопіль... Вигін перед городом... Сінна торговиця... Лісна... Базар... Соборна церква... Каланча...

Лаговський показав жидові, кудою їхати... Ну, от і рідна хатина.... бідна, вбога, але чистенька, біленька, помазана... Візник спинивсь. Професор зліз і смикнув за дзвоник коло дверей... Одчинила дівчинка, видко наймичка — «попихач».

Серце йому стукотіло, як увіходив він до хати. Мати накривала стіл... ладналася обідати...

— Сину мій!!! Андрієчку!!! — впізнала вона його. Заридала... Кинулася його обіймати, цілувати... Низенька бабуся, вона з плачем притягла до себе синову голову та й цілувала її. Цілувала плечі, цілувала руки, обцілувала кожен палець, од великого до мізинця...

І голосно плакала, хлипала, ридала.

А він?

І він гірко заплакав, як подивився на цю сивеньку, низеньку стару жінку, що була його мати й з такою безмежною любов’ю цілувала йому пальці. Щоб приховати свої сльози, він притулив очі до її плеча та й не одтуляв їх.

Позаду стояв старий жид-візник і, порушений, глядів на цю сцену... На очах і йому крутилися сльози...

— Що то мати! Що то мати! — шепотів він.

Андрій, щоб не було зайвих свідків, швидше розплатився з ним. Вони зосталися вдвох з матір’ю та й уже дивилися одно на одного спокійніш.

— Ізстарілися ви, мамо! — сказав він, пильно вглядаючи-ся в її обличчя. — Якось наче зсохли... та в землю вросли... та геть посивіли.

— Ой, синочку! Злидні мене зсушили, злидні мене підтоптали, — похитала головою стара Лаговська. — Та от тепер наче одмолоділа, як тебе побачила, сонечко моє ясне!..

Андрієві було соромно, аж до болю соромно.

— А ви б мене не погодували, мамуню? — сказав він, аби якось вийти з заклопотання.

— Та якже, якже! — зраділа мама. — Обід готовий!

Вона насипала йому в тарілку борщу. Насипала була й

собі, та, замість їсти, гляділа з радісним, щасливим усміхом, як син їсть. Він попрохав ще другу тарілку —в неї обличчя аж заясніло з утіхи. Андрій їв і чув над собою той прихильний її погляд, повний щасливого самовідречення, готовий на всяку жертву. І він не розумів, яким способом міг він так довго вважати оцю сиву бабусеньку за чужу для нього людину.

«Чужу, нерідну любов треба заробити, — думав він, — чужу любов треба покупити ціною своєї інтересності, добрячої вдачі, прислужливості. А от — оце воно некуповане-непродажне, природне почуття! Оце тая справжня любов, що безкористовно себе жертвує і не бажає нічого собі в заміну! Оце теє кохання, що не дивиться, чи цікавий для розмови син, чи не цікавий, чи добрий, чи поганець, а просто любить... І я оце щастя був одкидав сім год, тинявся по чужих, сторонніх людях, благав по-старчачи їхньої прихильності, будував собі порожні ілюзії... і мучив себе й маму!..»