Меч Арея
Шрифт:
Княгиня й справдi шептала княжичевi:
— Того мовчуна видиш?
— Виджу.
— Хто то є?
— Вуйко мiй.
— А ти його любиш?
— Нi.
— Пощо?
— Бо сердитий.
— А страхаєшся його?
Шестирiчний опецьок випнув груденята:
— Я нiкого не страхаюся, бо мiй отець найдужчий за всiх!
— Коли не страхаєшся, то пiди й дай ляпаса тому мовчуновi…
Малюк завагався. Вихваляння – одне, а дати ляпаса рiдному вуйковi – зовсiм iнша рiч.
— Таки страхаєшся, – глузливо докинула мати. Шестирiчний княжич випорснув їй з рук, оббiг довгий стiл i став за материним братом.
— Ей, – сказав вiн йому. – Анум нахилися!
Горват-Гернот
— Се вигадка твоєї матерi, недоноску! – закричав Горват-Гернот, вихопив меч iз пiхов й одним ударом вiдтяв княжичевi голову – аж телiпнулась у його руцi на довгому чорному волоссi. – В сьому домi вино дороге, платиться кров'ю! Плачу свою виру сестрi!
Вiн гойднув i кинув хлопчикову голову Гримiльдi через стiл навскiс, але не докинув. За столами знявся неймовiрний гвалт. Княгиня ж сидiла й широко розплющеними очима дивилася пiд ноги, де лежала, заплутавшись у довгому скривавленому волоссi, голова її сина.
Горват-Гернот, переделавши гамiр, крикнув:
— Я-м вiдав, що нас приманили в пастку! Я-м казав!.. Новолунги!.. Виймайте мечi й щербiть їх об голови руськi!
Новолунги похапалися, в кiлькох мiсцях спалахнули сутички. Русинiв було мало, принаймнi менше, й можi короля Гана-Гунтера посiли їх зусiбiч. Дехто люто лаявся, кiлька впало мiж столами, й новолунги насiдали. Гатило, який у сей час був у хоромi, вискочив i взявся за голову. Гостi, що їх вiн привiтав у своєму вогнищi, повелися, мов останнi татi. Вiн прогримiв голосиськом:
— Поляни! Русичi!..
I в сю мить з-вiд будiвель налетiли можi сотника Яреня. Якщо в кожного новолунга був меч, то Яреневi можi кинулися в бiй повнiстю зоруженi: в калантирях i кольчугах, у шоломах i при червлених щитах. I покотилися голови новолунгськi, й повiтря раз у раз протинали крики вмираючих.
— Я-м рiк учора Горватовi! – крикнув до Гана-Гунтера Тодорiк Бернський.
Король ошалiв:
— Рiк єси, та не дорiк! Тепер я вiдаю, який з тебе друг. Охищайся!
Вiн витяг меч i схрестив його з Мечем Тодорiковим, який змушений був боронитися.
Горват-Гернот, вихопившись на стiл, просто мiж посудом побiг до Гатилового брата Волода, який ще не знав, битися йому чи закликати до розуму. Новолунгський же князь напосiдав, мов шалений лев, i незабаром протнув Володовi груди. Гейзо, молодий жупан з-за Райни, бився з Ратибором, князем Бiлгородським. Ратибор тиснув i заганяв супротивника мiж столи, та раптом наступив на чийсь труп, i нога звихнулася, й рука йому теж схибила.
Гейзо ж скористав з того й вiдтяв Ратиборовi голову з вiдвалом.[44]
Та не встиг зрадiти своїй перемозi, як навстрiч йому виступив старий кравчий, князь луганський Годой – простоволосий, iз довгим сивим оселедцем на тiм'ї. Й молодому жупановi довелося вiдступити. Годоїв меч дiстав йому горлянки саме мiж столами, де лежав перетятий Ратибор.
Поляни тисли й тисли новолунгiв, оточивши їх з трьох бокiв. Тепер сiча велася далеко вiд весiльних столiв, закиданих трупами.
Тодорiк Бернський поранив Гана-Гунтера в живiт i там i лишив лежати, сам же зчепився з Горватом-Гернотом.
— Казав єси, що-с ти наш друг! – мiж ударами меча гукав королевий брат.
— Казав єсмь, але не я-м почав, а ти! I тебе я також протну, як i твого брата, хоч ти й друг менi!
— Лише словом не паскудь! – лютився
Горват-Гернот i рубав, i пiдрiзав, i робив несподiванi випади вперед, щоб дiстати в'юнкого й дужого бернця кiнчиком двосiчного меча.Обоє знали один одного, й оружжя один одного теж знали, й тому герцевi, здавалося, не буде нi краю нi впину.
Русичi тисли й тисли з усiх бокiв, новолунги йшли всп'ять. Та, пiдкоряючись голосовi Горвата-Гернота, вони спромоглися продертись до ворiт, i вибiгли в окольний город, i тепер вiдступали назад, стримуючи полян. Одначе, коли збiгли з гiрки й почали задкувати головною вулицею до городської Полудневої брами, з Перунового пагорка їх ударили новi можi.
Новолунги, рятуючись, повернули назад до княжого двору й засiли в будiвлi приворiтнiй, i тiльки окремi пари й досi змагалися серед просторого двору, й нiхто не втручався в сi поєдинки.
— Палiть будiвлi! – кричав хтось, але нiхто не палив, i всi знову насiдали в дверi та вiкна, й сiча буяла й на ганках, i всерединi. Подвiр'ям бiгали нажаханi молодицi й дiвчата й кричали дужче за самих можiв, якi билися й помирали на їхнiх очах. Котрась тонко голосила, тримаючи на колiнах закривавлену голову, ще одна здерла з себе полоток i рвала волосся. Гатило ж стояв на ганку з оголеним мечем i тiльки дививсь. Й аж коли новолунгiв загнали до будiвлi, вiн мов прокинувся.
Князь i досi не знав, що ж викликало сю несподiвану бiйку. То мало бути справою рук його жони Гримiльди, але княгиня стояла обiч i тiльки в розпачi заламувала руки. Невже вона-таки?
Дворищем бiгали, вигукуючи нестямнi слова, можi з кривавими смолоскипами в руках, тут i там лежали пораненi та вбитi, Гатило ж не знаходив у собi сили пiдняти меч. То було якимось насланням, i в головi йому маяли окремi слова, перекошенi вiд болю та лютi обличчя й невпинний ляскiт оружжя.
Тодорiк Бернський нарештi здолав охопленого шалом i люттю Горвата-Гернота. Вiн ударив його пiд праве нижнє ребро, коли той спробував досягти його краєм меча й поточивсь уперед, не зустрiвши супротивника, якому пощастило вхилитись од страшного випаду. Горват-Гернот став на одне колiно, тодi сперся на меч i спробував пiдвестись. Але була вражена печiнка, й вiн знав, що то вже край. Узявшись обома руками за довге вруччя, вiн так i стояв, поклавши знесилену голову на хрестовину. Тодi зiмлiлi руки сковзанули вниз, i, забагривши блискуче лезо свiжою червоною кров'ю, вiн упав набiк, не випускаючи лезо з скривавлених долонь.
Тодорiк Бернський, важко сапаючи, подався до воїнської. Русини вже пробилися всередину, й тепер бойовi крики чулися приглушенi й мов несправжнi. Гримiльда прочнулась. Пiднявши з землi голову свого малого сина, вона здерев'янiлими ногами попростувала туди, де ще точився бiй, обережно переступала через трупи й iшла. Повз неї пробiгав молодий мiж зi смолоскипом. Княгиня раптом кинула синову голову й учепилась обома руками в смолоскип. Мiж оддав i побiг далi, Гри-мiльда ж нахилилася й стала навколiшки. Бiля неї лежав, одкидавши руки, Горват-Гернот. Вона приклала вухо йому до грудей. Брат ще дихав, i серце билося в грудях.
Княгиня пiднесла йому запалений смолоскип до розплющених очей. В очах була зненависть i бiль. Вона заходилася повiльно засмолювати йому киплячою смолою й очi, й рот, i нiс. Горват судомивсь i пручався, та незабаром утих. Княгиня встала, повернулася до святкових столiв i заходилась освiтлювати трупи смолоскипом, який трiщав i порскав жагучими краплями. Знайшовши свого старшого брата, вона заварила й йому вуста. Але Гано-Гунтер i не ворухнувся. Вiн був мертвий.
— Гатиле! Дивися! – пролунало в неї. за спиною. – Глянь, як жона твоя мучить своїх братiв!