Чтение онлайн

Людота метався й качався по травi, сапаючи й задихаючись, i хрипко стогнав. I навiть не помiтив, коли верва розмоталася, бо вже був майже непритомний.

Очумався вiд гострого, сливiнь лютого повiтря, що пiдступило йому до серця. Все тiло сiпалося й колотилось, а груди працювали, мов продертi ковальськi мiхи, й у головi стугонiло, наче великим молотом били в порожнє кувадло.

Нарештi Людота звiвся на лiктi й нестямно роззирнувсь. Докруги було темно, й тiльки пiд чорним стовбуром дуба ледь вирiзнялася свiтлiша пляма. Коваль звiвсь на неслухнянi ноги й пiшов туди. Дiдо Славута лежав нерухомо. Певно, Людота, сiпнувшись у передсмертнiй тiпаницi, так штовхнув

його, що той одлетiв аж до дерева. Голова дiдова й справдi була вся в слизькiй кровi.

Простоявши над ним, Людота раптом кинувся втiкати. Невидима в темрявi гiлка пружно вiдкинула його назад, i вiн боляче забив праву руку, вiдлетiвши майже до лежачого. Тодi коваль нахиливсь i притулив йому до грудей вухо. Серце не билося.

Людота встав i почав обмацувати залiзний стовбур дуба. Вiн обiйшов лiсового велета раз, i вдруге, й утретє й насилу знайшов той круглий отвiр. Але дупло здавалося ще вище, нiж тодi, й коваль довго й уперто лiз на гiлляку. Нарештi здерся й зашилив руку в дупло. Зашилив глибоко, й ледве дiстав рукою те, що мав там дiстати. Вiн i не подивився на довгий важкий предмет, загорнений у цупку полотнину. Скоса блимнувши на сiру пляму нава, Людота чимдуж дременув геть. Бiг довго, роздираючи обличчя й руки гострим гiллям. I тiльки на взлiссi став. Ноги самi привели його в берег. А може, й страх, бо Людота знав, що за ним женуться всi лiсовi чорти й перевертнi, й дiдова ще тепла душа лопотить у молодому весняному листi…

Коли дiстався Городища, ворота вже були вiдчиненi. Людота, не дивлячись на приворiтника, дерев'яними ногами пройшов усередину й подався до своєї хижi. Славка стурбовано звела на нього чорнi брови. Певно, чатувала коло хвiртки цiлу нiч, але коваль, нiчого не сказавши їй, подався до хати, взяв пiд полом свiй останнiй меч, загорнув i його разом iз щойно добутим i вийшов, одтрутивши Славку. Тодi таки глянув їй у вiчi. Певно, мав досить страшний вигляд, бо жона дивилася на нього, наче на мерця. Вiн потер брудною долонею обличчя, вернувся до хижi, взяв у пазуху чималий окраєць хлiба сiрого й знову ступив до дверей.

— Здобув єси?..

Людота кивнув i лише промимрив:

— Я… не жди…

Пiсля сього майже два мiсяцi, день крiзь день, iшов у тому напрямку, де заходило сонце, проминув багато країн i чужих язикiв, побував у Галлiї й на тих ланах, де сталася велика битва, й нарештi, пiсля багатьох поневiрянь, здогнав рать князя київського Богдана Гатила аж у землi авзонськiй. I скiльки лиха людського, й скiльки голоду й холоду зазнав у дорозi, й скiльки разiв мусив дiставати з ганчiрки свiй любовно поцяцькований, загартований у рижiєвiй олiї меч, аби здобути шматок хлiба чи оборонити себе вiд ворога о двох та чотирьох ногах, – про се знав тiльки вiн сам…

Двома днями потому, як меч Юрiв таким несподiваним чином опинився в його дiсницi. Гатило, скликав своїх ратеводiв й оголосив їм, що вранцi вирушають у путь. Серед князiв та боляр запанувало радiсне пожвавлення. Нарештi Гатило вiдмовивсь од незрозумiлої впертостi Все воїнство знало про меч, бо такої новини до княжої полотки не припнеш навiть за найбiльшого бажання. Отже, попереду стольниця городiв стольних, i кожен уже бачив себе в Римi, й кожен мрiяв про нього й нетерпляче виглядав того далекого ранку, до якого були ще цiлий вечiр i цiла нiч.

Тодi Гатило звелiв покликати собi високого сла римського й несподiвано для всiх сказав Левовi Першому:

— Я йду на Русь yсп'ять.

То було страшенною несподiванкою не тiльки для русичiв, а й для папи Лева, й вiн не змiг навiть слова мовити на таку заяву,

лише стояв i клiпав старечими очима.

— Бич Божий оминає Вавiлон, – сказав Гатило. – Я не хочу брати його. Я не зрину до основ хороми вашi, й лiнгварiуми[38], й марморянi пам'ятi цiсарям вашим, i вiдунам, i ратеводам. Хай се чинять инчi. Рим-город має доволi ворогiв, i ти, соле, сам вiдаєш, хто то є. Вони брали вже вас, а я не пiду. Але стережiться мене! – Голос його здiйнявсь угору, й аж наче полотка Вишатина хитнулась: – Речу: стережiться. В моїй дiсницi тепер лежить меч Юра Всепобiдника, якого ви кличете Ареєм. Пильнуйте, бо я знову можу вернутись yсп'ять – i тодi не буде Вавiлоновi спасу вiд меча того. Де ступить нога коня мойого, там трава не рости-йме!

Гатило вийшов з намету сам, а в наметi ще довго панувала тиша.

Сонце схилилося над верхами Альпiв, порослими буком i полудневими борами. На лiвому ложi великокняжої полотки сидiв княжич Юрко. Син сьогоднi вперше сiв, i то було добрим знаком i полiчбою. Гатило пiдiйшов до Юрка й ласкаво ляснув його по зарожевiлiй щоцi, тодi зробив п'ять крокiв i стомлено лiг на свою постелю. Навкруги гомонiв табiр, а тут, поблизу, люди розмовляли пошепки. Новина приголомшила всiх. Богдан, уявивши собi вираз облич їхнiх, усмiхнувся, й важкий сон так i здолав його з тим усмiхом…

— Княже!.. Та княже ж, речу!..

Гатило ледве розплющив обважнiлi повiки. В наметi було поночi, та вiн таки впiзнав старого кравчого князя Годоя.

— Що є стало? Ось вийди…

Гатило здивовано пiдвiвся. Годой не хотiв казати чогось такого, що бентежило його, й Великий князь київський скосував на хворого сина. Той, певно, не спав.

Уже надворi Годой пошепки звiрився:

— Жона…

— Яка?

— Ота латинка. Сидить у Вишатинiй полотцi. Речу їй: князь опочиває, але вона й не слухається…

Богдан Гатило, стенувши плечима, подався туди, де чорнiв гострий верх Вишатиної полотки. Там свiтилося двоє горiлець. На м'якому ложi сидiла римлянка, iмператорова сестра Юста-Грата Гонорiя.

Гатило вперше почув про доньку захiднього римського iмператора, нинi вже небiжчика Констанцiя, давно – ще коли князь Годой ходив слом до Теодосiя, а безвусий Хрисафiй намовляв київського сла отруїти свого володаря. Юста-Грата Гонорiя змалку жила в царi-городi Константинополi разом iз братом, а коли брат водiнням Пульхерiї сiв на стiл у Римi, то забрав iз собою й сестру Юсту.

Та стiл римський вельми хиткий, i, щоб усидiти на ньому, треба мати неабияку спритнiсть, а Юста росла й гарнiшала з кожним лiтом. Коли її виповнилося шiстнадцять, iмператорiв двiрець на Палатинi став скописьком жонихiв. Чи мала собi Юста любого мiж них – те Валентинiана зовсiм не обходило, в родинi iмператорiв злюб – справа iнша. Та кожен, кому дiсталася б рука доньки iмператора Констанцiя й рiдної сестри iмператора Валентинiана Третього, став би в Римi другою людиною, а друга людина завжди має хiть стати першою.

Звичайно, все було в волi Валентинiановiй, i вiн мiг би старанно добрати можа своїй сестрi. Недолугих i геть дурненьких патрицiїв у Римi жило багато, навiть серед громадян найвищого титулу. Таких суперникiв молодий iмператор не боявся, але де гаранцiя, що Юста не народить йому небожат можеської плотi? А дiти ростуть вельми швидко. Та хiба ж не бувало, що й немовлят саджано на стiл? Скiлько завгодно, й у сьому сам Валентинiан був уже свiдком, коли в Константинополi став iмператором його двоюрiдний брат Теодосiй Другий, який тодi ще ледве спинався на нiжки, а на золотий стiл його пiдсаджувала лисиця Пульхерiя.